– Андрію, ти їв стейк і гарячий салат, так? – перепитала в ресторані сваха чоловіка. – Я рибу з овочами. Підрахуй, скільки ми винні офіціанту!

Я ледь зі стільця не звалилася. Ось це так сватання. Мені хотілося втерти носа майбутнім сватам і заплатити за всіх, і за дітей, але потім так собі подумала, що ті їхні стейки дорожчі за все разом узяте. Тепер боюсь подумати, як ми те весілля маєм відгуляти, раз вони такі “дріб’язкові”.

Сватання для мене завжди була, як урочистий момент, коли родини знайомляться, обговорюють майбутнє весілля, радіють за молодих. А тут – сиджу в ресторані, а навпроти сваха з калькуляцією в голові.

– Ну що ж, – підсумував Андрій Петрович, переглянувши чек, – Віро, ми винні п’ятсот п’ятдесят гривень. Людмило, у вас також п’ятсот.

Я глянула на чоловіка. Володя мовчав, явно ковтаючи обурення. Він ніколи не любив сперечатися, але я знала – йому це так само не подобається.

– Давайте я заплачу за всіх, – люб’язно запропонував Борис, наш син.

– Та що ти, сину, – хутко заперечила я.

– Ми ж не на твоєму дні народження, щоб ти частував.

Віра Степанівна посміхнулася:

– Ну, а чому ні? Молоді ж створюють сім’ю, треба вчитися спільно розподіляти витрати.

Я закусила губу, щоб не ляпнути зайвого. Який спільний бюджет? Ми ж не ділимо навпіл весільний бенкет, а просто вечеряємо, щоб познайомитися ближче!

Додому ми з Володею поверталися мовчки. Я злилася, але не знала, чи варто зараз про це говорити. Врешті, чоловік сам перервав тишу.

– І що скажеш? – запитав, ведучи машину.

– Скажу, що мені лячно. Лячно за те, як вони уявляють весілля. Ми ж не зможемо кожну страву по рахунку розподіляти між гостями.

– Ой, не нагадуй, – Володя потер скроні. – І як ти думаєш, нам їх до себе запрошувати?

– Оце питання, – я замислилася. – З одного боку, хочеться показати, що ми щедрі й гостинні. А з іншого – не хочу витрачатися на тих, хто навіть не спромігся зробити жест ввічливості на першій зустрічі.

Чоловік зітхнув.

– То, може, ресторан? Хай кожен знову за себе платить, як вони звикли?

Я усміхнулася.

– Уявляєш, що буде? Вони ж навіть салфетки підрахують, щоб не переплатити!

Ми обоє засміялися, хоча ситуація була зовсім не смішною.

Наступного дня мені зателефонувала Анна, майбутня невістка.

– Людмило, вибачте за вчорашнє, – несміливо мовила вона. – Мені теж було ніяково, чесно. Але я нічого не можу зробити, батьки завжди так чинять.

– Розумію, – я не хотіла її дорікати. – Просто… ми не звикли до такого. Для нас це виглядало трохи дивно.

– Я знаю. Борис теж у подиві. Ми з ним уже домовилися, що весілля оплатимо самі, щоб ніхто ні з ким не рахувався.

Я ледь не впустила телефон.

– Самі? Дітки, але ж це великі витрати!

– Ну, а як інакше? Ми ж не хочемо, щоб ви через це сварилися зі сватами.

Я не знала, що відповісти. Це було шляхетно з їхнього боку, але водночас несправедливо. Батьки мають підтримувати своїх дітей у таку важливу мить, а не ухилятися від відповідальності.

Ввечері я розповіла Володі про розмову з Анною. Чоловік замислився.

– А якщо ми поговоримо зі сватами? Пояснимо їм, що не можемо так просто зняти з себе відповідальність?

– Ти думаєш, вони зрозуміють?

Він стенув плечима.

– А якщо ні, то що? Відмовимося від весілля?

Я задумалася. З одного боку, хочеться зробити все по-людськи, а з іншого – не хочеться починати сімейне життя наших дітей із фінансових суперечок між батьками.

От тільки що ж робити далі? Як вчинити правильно, щоб нікого не образити, але й не дозволити собі стати “спонсорами” чужої економії?

Джерело