– Ба, давай я тебе в кабінет проведу, – Максим дбайливо підтримував Ніну Петрівну під лікоть, поки вони повільно підіймалися сходами поліклініки.

– Дякую, рідний. Без тебе я б і не дійшла, мабуть, – усміхнулася вона, тяжко спираючись на палицю. – Голова сьогодні щось крутиться.

– То давай таксі викличемо на дорогу назад?

– Не треба, – похитала головою Ніна Петрівна. – Погода хороша, пройдемося потихеньку. Заодно в булочну зайдемо – я для твого тата хочу пиріг спекти, він у дитинстві так його любив.

Її голос здригнувся, і Максим зрозумів причину: батько не з’являвся у бабусі вже кілька місяців. Все ніколи – то відрядження, то важливі зустрічі.

– Ба, не переймайся. У тата просто складний період на роботі.

– Знаєш, Максиме, – раптом зупинилася Ніна Петрівна, – я все розумію. Він доросла людина, у нього своє життя. Але іноді так хочеться просто поговорити із сином. Посидіти поряд, чаю попити.

Вона замовкла, дивлячись кудись у далечінь. Потім струснула головою, ніби відганяючи сумні думки:

– Гаразд, ходімо. Мені ще до нотаріуса після лікаря.

– До нотаріуса? – здивувався Максим. – Навіщо?

– Справи деякі треба залагодити, – ухильно відповіла вона. – Старість – вона, як осінь: треба все впорядкувати, поки час є.

Максим хотів щось заперечити, але вона вже рішуче попрямувала в кабінет лікаря.

Він не міг знати, що саме в той момент його бабуся прийняла рішення, яке через тиждень, на її сімдесят восьмий день народження, переверне життя всієї родини.

– Мамо, ну як же так? Я твій син! – Андрій у розпачі стиснув кулаки, його обличчя почервоніло від гніву та образи. – Чому квартира дістанеться не мені?

Ніна Петрівна спокійно подивилась на сина. В її очах читалася втома і якийсь прихований смуток. Вона повільно поправила окуляри й промовила тихим, але твердим голосом:

– Бо так буде правильно, Андрію.

Все почалося пів години тому, коли сім’я зібралася відзначити її сімдесят восьмий день народження. Ніна Петрівна довго готувалася до цього дня – спекла свій фірмовий медовик, замовила улюблені тістечка внука, дістала з серванта святковий сервіз. Квартира наповнилася ароматом свіжої випічки та дзвоном келихів.

За столом зібралися найближчі: син Андрій з дружиною Тетяною, онук Максим, племінниця Свєта з чоловіком. Все йшло своєю чергою – привітання, подарунки, теплі слова.

Ніна Петрівна посміхалася, дивлячись на рідні обличчя, але у глибині душі відчувала тривогу. Вона знала – сьогодні доведеться сказати те, що змінить їхнє життя назавжди.

– Андрію, синку, – почала вона після того, як усі підняли келихи за її здоров’я. – Я мушу вам дещо повідомити.

Вона дістала з кишені фартуха складений вчетверо аркуш паперу.

– Я склала заповіт.

За столом повисла тиша. Тетяна завмерла з виделкою в руці, Світлана злякано подивилася на чоловіка.

– Мамо, навіщо про це сьогодні? – скривився Андрій. – Свято ж!

– Тому, що я хочу, щоб усі знали моє рішення, – твердо відповіла Ніна Петрівна. – Квартиру я заповідаю Максимові.

Ці слова впали в тишу, як камінь у воду. Максим похлинувся чаєм, Андрій зблід, а потім різко почервонів. Тетяна випустила виделку – та з дзвоном упала на тарілку.

– Що?! – Андрій схопився зі стільця. – Максиму? А як же я? Я ж твій син!

– Саме тому я й говорю про це зараз, – спокійно відповіла Ніна Петрівна. – Щоб ти все зрозумів.

– Що тут розуміти? – у голосі Андрія дзвеніла образа. – Ти позбавляєш мене спадщини?

– На користь твого сина, – закінчила Ніна Петрівна. – Який останні п’ять років був поряд зі мною щодня.

– Бабусю, не треба, – тихо промовив Максим. – Я не хочу бути приводом сварки.

– Мовчи! – гаркнув Андрій. – Це ти її налаштував, так? Втерся в довіру.

– Андрію! – голос Ніни Петрівни пролунав, як звук батога. – Не смій звинувачувати хлопчика! Це моє рішення, і я поясню чому.

Вона повільно встала з-за столу, спираючись на тростину. Попри вік, вона трималася прямо, гордо розправивши плечі.

– П’ять років тому, коли стався інсульт, хто був поруч? Хто ночував зі мною у лікарні? Хто возив мене до лікарів? Максим. Мій онук, який навчався та підробляв, але знаходив час для старої бабці.

– У мене робота! – спалахнув Андрій. – Я забезпечую сім’ю! У мене відповідальна посада, я не можу все покинути!

– Звісно, ​​- кивнула Ніна Петрівна. – У тебе завжди була причина не приїжджати. То робота, то дача, то ремонт. А Максим приїжджав. Щодня перевіряв, чи маю я ліки, допомагав із прибиранням, просто розмовляв зі мною.

– Ну звісно, ​​- уїдливо промимрив Андрій. – Він же знав, що отримає нагороду!

Максим схопився зі стільця:

– Тату, припини! Я нічого не знав! І мені нічого не потрібно!

– Сядь, Максиме, – м’яко сказала Ніна Петрівна. – Дослухайте мене всі.

Вона обвела поглядом тихих родичів.

– Знаєте, що найстрашніше у старості? Самотність. Коли годинами сидиш біля вікна, і чекаєш на дзвінок.

– Коли здригаєшся від кожного шуму в під’їзді – раптом хтось іде? Коли вечорами розмовляєш з фотографіями, тому що більше нема з ким.

Її голос здригнувся, але вона впоралася з хвилюванням.

– Андрію, ти добрий син. Ти переказував гроші, дзвонив у свята. Але знаєш, що я зрозуміла? Гроші не гріють душу. А Максим, він просто був поруч. Без жодних умов та очікувань.

Тетяна тихо схлипнула. Світлана дивилася в тарілку, боячись підняти очі.

– Бабусю, – тихо сказав Максим. – Я справді не хочу цю квартиру. Давай все залишимо, як було?

– Ні, любий. – Ніна Петрівна погладила його по плечу. – Це мій вибір. І знаєш чому? Тому що ти нагадав мені твого діда – такий самий добрий, дбайливий, надійний. Він би тобою пишався.

Андрій сидів, опустивши голову. Його плечі опустилися, кудись поділася вся злість – залишилася тільки гіркота.

– Виходить, я поганий син? – глухо спитав він.

– Ні, рідний. Ти просто забув, що батьки живуть не лише грішми. Нам потрібна увага, турбота, просто можливість поговорити.

Вона помовчала і додала:

– Знаєш, ця квартира – не просто чотири стіни. Тут все просякнуте спогадами. Тут ти робив перші кроки, тут твій батько вчив тебе грати в шахи, сюди ти привів свою Тетяну знайомитись з нами. І я хочу, щоб ці стіни дісталися тому, хто цінує не квадратні метри, а пам’ять.

В кімнаті зависла важка тиша. Було чути, як цокає старий годинник на стіні – той самий, який колись купив дід Максима.

– Мамо, – нарешті сказав Андрій. – Вибач мені.

Його голос звучав глухо, наче крізь грудку в горлі.

– Я справді мало бував у тебе. Все думав – встигну, потім, коли буде час. А час йшов.

Він підняв очі, повні сліз:

– Знаєш, ти маєш рацію. Квартира має дістатися Максиму. Він заслужив.

Максим підвівся і підійшов до батька:

– Тату, домовмося? Квартира буде моя, але житиме тут бабуся. А ми з тобою приїжджатимемо – разом. Як раніше, пам’ятаєш? Коли неділями збиралися усією родиною.

Ніна Петрівна посміхнулася – вперше за вечір по-справжньому щасливо.

– От і правильно, хлопчики мої. Сідайте до столу. Зараз чай питимемо – з медовиком.

Андрій обійняв сина за плечі:

– Знаєш, а я ж пишаюся тобою. Ти кращим за мене виявився.

– Не кажи так, батьку. Просто надолужмо втрачене!

Світлана непомітно витерла сльози:

– Тітко Ніно, а можна і ми приїжджатимемо? Щонеділі?

– Звісно, ​​мила. Двері цього будинку завжди відчинені.

Тетяна вже клопотала біля плити, розливаючи чай по кухлях. Старий сервіз, що зберігав тепло багатьох сімейних зустрічей, знову зібрав усіх разом.

– Мамо, – раптом сказав Андрій. – А пам’ятаєш, як тато вчив мене робити шпаківні? Ми їх у дворі розвішували.

– Звісно, ​​пам’ятаю, – усміхнулася Ніна Петрівна. – Весь балкон у тирсі був.

А медовик танув у роті, як за старих добрих часів. І пахло домівкою, любов’ю та щастям.

Минуло три роки. Щонеділі у квартирі Ніни Петрівни збирається вся родина.

А Ніна Петрівна сидить у своєму улюбленому кріслі, дивиться на рідні обличчя, та посміхається. Тепер вона точно знає – її рішення було правильним. Тому що головна спадщина – це не стіни, а кохання, яке їх зігріває.

КІНЕЦЬ.