Про те, що батько йому нерідний, Андрій дізнався того дня, коли його проводжали на службу. Тітка перебрала зайвого і проговорилася…

Звістка застала хлопця зненацька. Грім серед ясного неба. Мама багатозначно подивилася на сестру – між ними завжди виникали сварки під час застіль. Чи не вперше промовчала у відповідь, тільки втомлено похитала головою.

Повернулася до Андрія:

– Не зараз, сину. Поговоримо пізніше.

В глибині юної душі теплилася надія, що тітка не подумавши сказала нісенітницю. Зате пам’ять відразу послужливо малювала всяке образливе, коли здавалося: батьки більше люблять молодшого брата. Але хіба не всі старші діти так думають? Всі!

Мати відмовлятися не стала. Хоча могла б, мабуть. Може, втомилася зберігати таємницю? Говорять, де є секрети, там завжди живе пережиття викриття. А це забирає сили та енергію.

Вказавши очима на стілець, вона опустилася поряд:

– Андрію, ти чудово знаєш, що з твоїм батьком ми багато років прожили душа в душу. Але до зустрічі з ним у мене сталися стосунки з чоловіком, яким я була дуже захоплена. Короткий роман, який не міг закінчитися нічим серйозним. Він був значно старшим. Ми розлучилися, коли обидва нічого не знали про мою вагітність.

– Тобто він навіть не знає про мене?

– Так, ми більше не бачилися. Писати йому про дитину я не бачила сенсу. Повернулась до мами до рідного села. Отут і зустріла однокласника – твого батька. Павло був закоханий у мене у шкільні роки, і виявилося, що забути не зміг. Той день я запам’ятала на все життя. Був початок грудня, випав перший сніг. Ми ходили. Досі перед очима стоїть чисте біле поле, припорошені снігом казкові дерева, скрип під ногами, і очі Павла, коли він у відповідь на своє зізнання почув, що я чекаю на дитину.

Андрій слухав мовчки. Усередині вирували незнайомі почуття. Головним було, мабуть, обурення та злість. Батьки обманювали його все життя!

Мама продовжувала:

– Павло ненадовго застиг, а потім підхопив мене на руки, закрутив, примовляючи: «Адже наш син, наш!». Ти, природно, народився раніше за термін. Сумніви хвилювали всю рідню. Далі ти бачив наше життя. Павло жодного разу не дорікнув мені і до тебе завжди ставився як до рідного. Знаю, тебе зараз хвилює питання – навіщо приховували, обманювали, і ти, напевно, маєш рацію. Тільки сам подумай – навіщо за таких обставин заводити подібні розмови з маленькою дитиною? Що це дало б? Кому від цього було б краще?

– А чому ти зараз вирішила все розповісти? Я б із задоволенням повірив, що тітка Олена якусь нісенітницю вигадала, аби тебе позлити.

– Тому що ти виріс, сину. Ти майже дорослий. Думаю, тепер ти спроможний зрозуміти, що через стільки років питання рідний, не рідний не мають жодного значення, – втомлено уклала мати.

Ця фраза матері постійно виринала в пам’яті Андрія, коли він був на службі.

У листах додому хлопець жодного разу не згадав про останню розмову, тримав переживання при собі. Намагався щосили погодитися з мамою – батько не той, хто народив, а той, хто виховав. Не міг. Довгий час служби думки про рідного батька не давали йому спокою.

Він хотів побачити його.

Навіщо? Не можна ні зрозуміти, ні пояснити. Просто хотів побачити людину, завдяки якій прийшов у цей світ. Хто він? Який він? Як виглядає? Чим живе, чим дихає, із чого зроблений? Андрій був певен – зустріч із батьком може вплинути на його долю, допоможе щось важливе зрозуміти про себе.

Відслуживши, одразу почав умовляти матір з’їздити до рідного батька. Вона відмовлялася, відмовляла:

– Андрію, навіщо ускладнювати людині життя? Він не знає про твоє існування.

– Хай дізнається. Я хочу, щоби він знав.

– Навіщо? Не розумію. Ви чужі люди.

– Звідки ти знаєш? Може, ми маємо багато спільного? Аж раптом я його копія?

– Ні, – засміялася мама. – Як не дивно, зовні ти набагато більше схожий на нерідного батька.

У результаті саме Павло вмовив дружину. Сказав, що у юності свої докази і Андрій не заспокоїться, доки не побачить свого батька.

Мати легко знайшла адресу. Написала.

… Він жив все у тому ж райцентрі, куди маму Андрія закинула у юності доля. Новини про дорослого сина не здивувався – ну, буває, мало хто від нього народив.

Хочете приїхати? Приїжджайте!

Зустрілися у кафе. Батько виявився літньою вже людиною. Виглядав таким стомленим, ніби все йому на цьому світі давно набридло. Рівно майже без емоцій привітався з Андрієм.

В очах батька не було ні те, що радості щодо такої довгоочікуваної для сина зустрічі. Там не було навіть грама цікавості до хлопця.

Розмову він почав з того, що почав вибачатися у матері Андрія. Мовляв, шкода, що так вийшло, але ж ти нічого не сказала, сама все вирішила за нас. І чого ви тепер від мене хочете? Розповів, що в нього теж є син, трохи молодший, потім квапливо попрощався і пішов.

Всю дорогу додому Андрій мовчав. Важко було визнати, що мати у всьому мала рацію. Багато часу він витратив на ілюзії та образу на рідних людей.

Гіркий осад після тієї зустрічі ще довго нагадував себе.

У душі оселилося почуття провини перед Павлом. Андрій нарешті усвідомив, що стоїть за банальною фразою, що рідний батько – той, який виховав.

За кілька років Андрій дізнався, що не може мати дітей. І одразу пов’язав це зі зрадою, нехай і скороминущою, стосовно людини, яка визнала її рідною. Розповів дружині все як є.

Через якийсь час вони зрозуміли, що готові всиновити дитину. Тепер у них є Славко – найулюбленіша і найдорожча людина. Хоч і не рідний.

КІНЕЦЬ.