Марина дивилася на те, як метушиться Андрій і тихо посміхалася, хитаючи головою. У її карих очах виблискувала мудрість прожитих років…

Ну, так, усміхалася – а що їй ще лишалося робити? Не плакати ж…

Вона вже відплакала своє пів року тому, коли просто не розуміла, що з нею.

Хоча спочатку їй здалося, що розум втратив Андрій – її чоловік, опора й надія останніх тридцяти років.

Їхня історія почалася, як у багатьох. Молодий наполегливий хлопець шалено закохався в яскраву студентку.

Андрій був упертим, цілеспрямованим, трохи наївним.

Він наполегливо ходив за неї всюди – чекав після занять, дарував квіти, писав незграбні вірші.

Марина тоді була справжньою красунею – висока, струнка, з копицею рудого волосся та дзвінким сміхом.

Вона мріяла про велике місто, про кар’єру, подорожі.

Але доля вирішила інакше…

Коли Андрій сказав, що не може жити без марини, а його строга і владна мати, Євгенія Павлівна – жінка із залізним характером та гострим розумом – стала перед нею на коліна, благаючи врятувати сина, Марина здалася.

Хоча був ще Ігор – красень-старшокурсник з блискучими перспективами…

Вони прожили разом тридцять років – довгих і водночас таких, що промайнули як одна мить.

Виростили двох дітей, дочекалися внучку Алісу.

Андрій, завдяки наполегливості Марини, здобув освіту, став поважним чоловіком з хорошою роботою.

Вони купили простору квартиру, допомогли дітям із житлом, придбали затишну дачу із садом, де Євгенія Павлівна вирощувала свої улюблені півонії…

…Марина підійшла до дзеркала у коридорі, затримавши погляд на своєму відображенні.

П’ятдесят три – солідний вік для жінки. Вона провела пальцями по ледве помітним зморшкам біля очей. Час невблаганний – якщо чоловік із роками може стати як дороге ігристе, то жінці складніше зберегти свіжість молодості.

З дзеркала на неї дивилася все ще приваблива жінка з акуратною стрижкою кольору стиглого каштану й уважними очима.

Так, вона стежила за собою – спортзал, косметолог, стиліст.

Але де те веселе дівчисько з рудими кучерями? Де молода мама, яка бігала з дітьми на подвірʼї?

Марина гірко посміхнулася…

Сучасним тридцятирічним легше – вони мають усе, про що вона могла тільки мріяти у роки її молодості.

Не знають вони, що таке варити суп з однієї курки на тиждень, фарбувати нігті, розводячи засохлий лак, місяцями відкладати гроші на нове пальто.

І ось тепер, коли нарешті з’явилася можливість жити собі на втіху, Андрій, її вірний Андрій, закохався як хлопчик.

Вона спочатку не вірила, докоряла собі за підозрілість.

Але материнське серце не обманеш – щось змінилося у її чоловікові.

Вона якось простежила за ним і її серце стрепенулося…

Її солідний, поважний Андрій, як підліток, крутився перед якоюсь довгоногою Софійкою з відділу продажів.

Молоденькою, дзвінкою, з цими їх модними бровами-дашками і голлівудською усмішкою…

Зараз же ж, дивлячись на метання чоловіка по квартирі, Марина ледве стримувала сміх.

Андрій, її велика дитина, намагався непомітно перевірити телефон, який зрадницьки світився у кишені домашніх штанів.

На екрані блимало – «Л.»

– Конспіратор, – посміхнулася Марина.

– Мариночко, – Андрій уникав дивитись дружині в очі. – Тут мене Степан на рибалку кличе… Думаю з’їздити.

– Звичайно, любий, – Марина розпливлася в посмішці, в якій прокинулося те саме хитре дівчисько з минулого. – Давай зберу все тобі гарненько. Погода зараз мінлива.

Вона почала метушливо дістала теплий одяг, вовняні шкарпетки, старий батьківський плащ.

– Так, так, Андрійку. Термобілизна – раз, светр теплий – два. Ось штани…

Андрій помітно знітився, спостерігаючи, як дружина методично змінює його з “молодшого мачо” на закутаного пенсіонера на зимовій рибаловлі.

– Знаєш, Мариночко… – почав він невпевнено. – Може, я іншим разом…

– І слухати не хочу! – рішуче сказала Марина. – Степан все таки твій начальник. Незручно відмовляти.

Вона допомогла йому натягнути гумові чоботи, дала в руки старі вудки й потертий рюкзак.

На довершення картини – накинула на його плечі брезентовий плащ.

Телефон у кишені Андрія знову тривожно заблимав.

Він почервонів, як хлопчик.

– Іди-іди, – повела його до дверей Марина. – Он, Степан дзвонить, зачекався.

Зачинивши двері, вона притулилася до стіни і нарешті дала волю своїм емоціям – чи то сміялася, чи то плакала.

За хвилину жінка струснула головою, витерла очі й рішуче попрямувала у спальню.

Вона дістала нову сукню, куплену потайки від чоловіка, туфлі на шпильці.

Через пів години у дзеркалі вона побачила ефектну жінку з бездоганно вкладеним волоссям і загадковою усмішкою.

Внизу її вже чекало таксі.

А що ж Андрій? Він сидів на лавці біля сусіднього будинку, зігнувшись під вагою рибальського спорядження, і друкував повідомлення:

«Пробач, Софійко, сьогодні не вийде. Сімейні обставини…»

Софійка відповіла купою ображених смайликів.

Стало неприємно. Андрій подивився на своє безглузде вбрання і раптом побачив себе зі сторони – немолодий чоловік у гумових чоботях, обвішаний рибальськими снастями, сидить на лавці і переписується з дівчиною, яка годиться йому в дочки…

Марина…

Як вона збирала його на ніснуючу риболовлю, дбайливо закутуючи, немов дитину.

Тридцять років разом.

Чи пам’ятає Софійка, як він розповідав їй про свою молодість?

Про те, як шалено закохався в Марину?

– Треба йти додому, – подумав Андрій. – Поясню, що риболовля скасувалася…

Чоловік зайшов у квартиру й застиг від несподіванки.

Вдома нікого не було!

– Марино! – гукнув він дружину. – Мариночко!

Тиша…

Він повільно роздягнувся, склав рибальські снасті.

В голову полізли непрохані думки.

А якщо вона… Ні, бути такого не може! Його Марина, його надійна, вірна… А чому, власне, ні? Чому вона повинна сидіти вдома, поки він…

Телефон завібрував – знову Софійка. Андрій роздратовано скинув виклик.

– Алло, ти де? – тремтячим від хвилювання голосом спитав він, коли нарешті додзвонився до дружини.

– У ресторані, Андрійку, – спокійно відповіла Марина.

– У якому ще ресторані?! З ким ти там?! – вигкнув він.

– Зі Степаном, любий. З твоїм начальником і другом, з яким ти нібито зараз на риболовлі…

Андрій застиг з телефоном в руці. Він почервонів.

– Почекай, Мариночко, я можу пояснити… Я…

– Все, любий, мені незручно розмовляти. У Віри день народження, у дружини Степана…

Знаєш, я навіть злякалася спочатку – думаю, що за дива?

У дружини день народження, а чоловік на риболовлю зібрався.

Вирішила, що в них проблеми в сім’ї. Але, дякувати Богу, все добре!

Тридцять років разом, а Степан так само любить свою Віру…

Марина поклала слухавку.

Вона прибрала телефон у нову сумочку і повернулася до столу.

– Ну, де там Андрій? – Степан підняв келих.

– Скоро буде, – посміхнулася Марина. – Батьків на дачу відвозив.

Через пів години в залу зайшов підтягнутий чоловік у дорогому костюмі, з двома розкішними букетами в руках.

Перший він вручив іменинниці, розсипаючись у вибаченнях за запізнення.

– А це, – він простягнув другий букет Марині. – Моїй єдиній. Вибач, не можу залишити без квітів свою кохану дівчинку…

Пізніше, коли свято було у розпалі, Андрій нахилився до дружини:

– Вибач мені, кохана. Я такий недолугий…

– Про що ти, Андрійку? – невинно замахала віями Марина.

У цей момент він зрозумів – ніхто ніколи не замінить йому цю жінку!

Тридцять років тому він був готовий на все для неї.

А зараз зрозумів – без неї він просто не матиме життя. Просто не матиме сенсу жити…

А що Софійка? Молода дівчинка з модними бровами й наївними поглядами на життя?

Так, вона гарна. Так, від неї пахне свіжістю й весною.

Але хіба вона може зрозуміти його так, як розуміє Марина?

Хіба зможе прийняти його – з усіма слабкостями, примхами, з його запальним характером і дитячими образами?

Він глянув на дружину – у світлі люстри її руденьке волосся виблискувало міддю, як тоді, в молодості.

Вона впіймала його погляд і посміхнулася – тією самою усмішкою, в яку він закохався тридцять років тому…

– Ні, – вирішив Андрій. – Життя без моєї Мариночки просто не існує! Як не крути…