— Я змучилася, Андрію. Кожні вихідні одне й те саме — гості, готування, прибирання. Я навіть не встигаю просто відпочити! Полежати на ліжку – для мене якась рідкість.

— Ну і що? — він розвів руками.

— Це ж нормально! Ти господиня, ти повинна зустрічати гостей так, щоб їм хотілося приходити знову й знову.

Марина стояла біля плити, помішуючи овочеве рагу з індичкою. На годиннику була пів на восьму, а Андрій, як завжди, затримувався на роботі. Дочка Катруся сиділа за столом, робила уроки, зрідка поглядаючи на матір.

— Мамо, а що ми робитимемо в суботу? — раптом спитала вона.

Задзвонив телефон. Це був Андрій.

— Привіт, я майже вдома, — бадьоро почав він.

— Зараз телефонувала мати – в суботу Стас із родиною та мама приїдуть на шашлики. Ти там усе приготуй, а я м’ясо куплю.

Марина застигла. Знову. Втретє за місяць. Жодних вихідних на самоті.

— Андрію, — суворо сказала вона. — Я вже дещо запланувала.

— Які ще плани? — він засміявся, ніби це був жарт. — Родина важливіша за все!

— Це твої родичі, а сім’я тебе зараз чекає вдома на вечерю, — промовила Марина, але він уже поклав слухавку.

Катруся мовчки спостерігала за матір’ю. А потім, побачивши похмуре обличчя Марини, спитала:

— Знову бабуся приїде?

— Ага… — з тугою в голосі відповіла Марина.

Дівчинка нахмурилася.

— Знову ми митимемо посуд, поки вони сидітимуть за столом до пізнього вечора?

Марина не відповіла. Вона подивилася у вікно, де в сутінках сховався їхній акуратний зелений двір, який вона так любила.

Андрій прийшов пізніше, ніж зазвичай, уже опівночі. Марина не спала. Вона сиділа на кухні, в’язала шарф і дивилася серіал.

— Ти чого не спиш? — здивувався він, заглядаючи в холодильник.

— Дивно, що ти взагалі з’явився. Не хочеш пояснити, де ти був?

— Та зі Стасом розговорилися, — відмахнувся Андрій.

— Розговорилися? — уточнила дружина. — Це де ж ви встигли “випадково” зустрітися?

— Ну чого ти починаєш? Я під’їхав до них, щоб обговорити деталі на вихідні та забалакався.

— Ось із цього приводу я й хотіла з тобою поговорити.

— Знову? — він закотив очі.

— Так, знову! — Марина встала, спиці впали на стіл і неприємно задзвеніли.

– Я змучилася, Андрію. Кожні вихідні одне й те саме — гості, готування, прибирання. Я навіть не встигаю просто відпочити! Полежати на ліжку – для мене якась рідкість.

— Ну і що? — він розвів руками. — Це ж нормально! Ти господиня, ти повинна зустрічати гостей так, щоб їм хотілося приходити знову й знову.

— Я нічого не повинна! — її голос затремтів. — Я не твоя служниця! І я добре справляюся з цією функцією, раз твої родичі приїжджають до нас кожні вихідні.

Андрій нахмурився.

— Ти що, з глузду з’їхала? Це ж моя родина! Що ти верзеш?

— А хіба я не твоя родина? — Марина стиснула кулаки. — Чому мої бажання нічого для тебе не значать?

Він фиркнув і пішов до спальні, демонстративно грюкнувши дверима.

Катруся стояла в дверному отворі.

Вона все частіше спостерігала картину, коли її батьки сваряться.

За дванадцять років чого тільки не було. Але останнім часом Марина виглядала дуже втомленою, і навіть дочка це помічала.

— Мамо… — прошепотіла Катруся.

— Усе гаразд, — Марина обійняла її. — Я в порядку.

Але Марина розуміла: так більше тривати не може.

У суботу вранці Марина рано прокинулася. Вона тихо зібралася, розбудила Катрусю й пошепки сказала:

— Поїхали до Києва?

— А тато?

— А тато нехай сам розбирається.

Вони поїхали, поки Андрій ще міцно спав.

Марина провела день так, як хотіла: кав’ярня з подругою, прогулянка, манікюр. Вона не відповідала на дзвінки чоловіка.

Вперше за довгі роки вона почувалася вільною, ніби скинула з плечей важкий тягар обов’язків. Кожна година, проведена для себе, наповнювала її новими силами та впевненістю, що вона чинить правильно.

Пізніше, коли вони з Катрусею купили все необхідне, Марина повільно вела машину знайомою дорогою, що вела до їхнього заміського будинку.

Катруся задрімала на пасажирському сидінні, стомлена від насиченого дня.

“Як же приємно було просто гуляти містом, нікуди не поспішати”, — думала Марина, ловлячи себе на думці, що її плечі нарешті не напружені, а дихання рівне й спокійне.

Вона згадувала, як сміялася з подругою, згадуючи минуле, як неспішно вибирала нову помаду в крамниці косметики. Ці прості радощі здавалися тепер такою розкішшю.

Телефон знову завібрував у сумочці.

Двадцять третій пропущений дзвінок від Андрія. Марина навіть не стала діставати смартфон — вона знала, що там будуть усе ті ж гнівні послання, сповнені нерозуміння й докорів.

Вона стиснула кермо міцніше, коли перед очима сплив спогад про вчорашню розмову. Андрій навіть не спробував її вислухати, одразу перейшов на крик.

Катруся потягнулася на сусідньому сидінні:

— Мамо, ми скоро приїдемо?

— Так, сонечко, залишилося трохи.

Дівчинка подивилася у вікно, потім обережно спитала:

— Як гадаєш, тато дуже злиться?

Марина зітхнула:

— Скоріш за все, так. Але це не означає, що ми зробили щось погане.

Машина звернула на знайому дорогу. У грудях у Марини защеміло — вона не хотіла скандалу, але й повертатися до колишнього життя більше не могла.

Коли вони під’їхали до будинку, Марина одразу помітила два до болю знайомі автомобілі.

“Значить, приїхали всі”, — майнуло в голові.

Катруся нервово ковтнула слину:

— Мамо, може, ми ще поїдемо кудись?

— Ні, дитинко. Нам нема чого боятися, — Марина впевнено взяла дочку за руку.

Вони зайшли через задні двері, намагаючись не шуміти. Кухня була порожня, але весь будинок наповнювали гучні голоси з тераси.

Марина зазирнула в холодильник — крім пачки масла та кількох яєць там нічого не було.

“Андрій навіть не намагався приготувати їжу”, — з гіркотою подумала вона.

Кроки в коридорі змусили її обернутися. У дверях стояв Андрій, його обличчя було багряним від злості.

— ДЕ ТИ БУЛА?!!!! — він закричав так, що Катруся інстинктивно притиснулася до матері.

— Я казала тобі – у мене були плани, — спокійно відповіла Марина, хоча серце шалено калатало.

— Які ще плани?! — Андрій розмахував руками, від нього тхнуло випитим. — Ти бачила, що всі вже приїхали?! Моя мати з батьком! Брат із родиною! Вони чекають на вечерю!

— Тоді нагодуй їх, — твердо сказала Марина. — Ти ж господар дому.

У цей момент до кухні зайшла Антоніна Іванівна. Її маленькі очі гнівно блищали.

— Ну й невістка в нас! — заявила вона, окидаючи Марину презирливим поглядом. — Гості приїхали, а вона десь гуляє! Навіть стіл не накрила! Як це називається?

— Я не знала, що зобов’язана кожні вихідні годувати вас вечерею, — відповіла Марина, відчуваючи, як тремтіння охоплює її тіло.

— Як це не знала?! — свекруха сплеснула руками. — Ти ж невістка! Дружина, зрештою! Ти повинна зустрічати гостей і годувати чоловіка!

— Чому тільки я? – голос Марини зміцнів. — Чому відпочивають усі, а готую й прибираю тільки я?

Андрій грубо схопив її за руку:

— Досить ганьбити мене перед ріднею! Іди готуй вечерю!

— Ні, — Марина вирвала руку. — Я не буду.

Тиша зависла в повітрі. Навіть Катруся затамувала подих. Антоніна Іванівна першою порушила мовчання:

— Андрійку, ти чуєш, як вона себе поводить? Це ж неповага!

— Мамо має рацію, — Андрій крізь зуби процідив, — Ти ганьбиш мене.

Марина подивилася на чоловіка, на його перекошене від злості обличчя, на свекруху, яка дивилася на неї з ненавистю.

І раптом зрозуміла — вона більше не буде так жити.

— Катрусю, йди до своєї кімнати й збери речі, — тихо сказала вона дочці.

— Куди ви зібралися?! — вигукнув Андрій. — Ще й дочку хочеш налаштувати проти мене?

— Ти сам налаштував її проти себе. Геть з дороги! — Марина взяла дочку за руку й попрямувала до виходу, не звертаючи уваги на крики свекрухи та погрози чоловіка.

Минуло три дні.

Три дні, які Марина з Катрусею провели в її подруги Тетяни. Три дні мовчання від Андрія — ні дзвінків, ні повідомлень.

Марина сиділа біля вікна в маленькій гостьовій кімнаті й дивилася на дощ за вікном. Катруся спала поруч.

Телефон у руках Марини був гарячим — вона щойно закінчила розмову з юристом.

“Половина будинку, спільні заощадження, аліменти”, — ці слова звучали в її голові як вирок. Вирок її шлюбу, який виявився пасткою.

Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Таня визирнула в коридор:

— Це… твій чоловік.

Андрій стояв на порозі й не знав, з чого почати.

— Можемо поговорити? — хрипко спитав він.

Вони сіли в маленькій кухні. Андрій крутив у руках склянку з водою, уникаючи погляду дружини.

— Ти серйозно хочеш розлучитися? — нарешті спитав він.

— Так, — відповіла Марина. Її голос не здригнувся.

— Через якусь вечерю? — в його голосі знову зазвучали нотки роздратування.

— Не через вечерю, Андрію. Через те, що ти ніколи не думав ні про кого, крім себе. Ти й твої родичі ставилися до мене, як до прислуги.

Андрій різко встав:

— Та це тільки завдяки мені в тебе таке життя! Будинок збудував я! Машину тобі купив я!

— Забавно, — Марина теж встала. Її голос тремтів від емоцій, що захлинули.

– Я дванадцять років прала твої шкарпетки, готувала твоїй рідні й слухала докори твоєї матері! Де моя подяка?! І, до речі, про яку машину ти кажеш? Ту, що я сама собі купила? Бо на твою думку жінки не водять — їхнє місце в автобусі.

— Не перекручуй! Це твої жіночі обов’язки — доглядати за чоловіком, — закричав він.

— Немає більше ніяких обов’язків, — холодно сказала Марина. — Я подала на розлучення.

Андрій зблід:

— Ти нічого не отримаєш! Будинок оформлений на мене!

— Ми були в шлюбі, Андрію. І я маю право на половину. Юрист уже все мені розповів.

Він дивився на неї з ненавистю, стискаючи кулаки:

— Ти зруйнувала сім’ю! Катруся залишиться без батька!

— Ти сам усе зруйнував, — Марина відвернулася. — Коли востаннє ти питав у Катрусі, як її справи в школі?

Коли ти проводив із нею час просто так, а не коли тобі щось від неї потрібно? Ти взагалі в курсі, чим захоплюється наша дочка?

Андрій мовчав.

Дощ стукав у вікно, заповнюючи тяжку паузу.

— Іди, — нарешті сказала Марина. — Через мого адвоката отримуватимеш усі документи.

Коли двері зачинилися за ним, Марина опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Сльози текли по її щоках — сльози болю, гніву і… полегшення.

Минуло шість місяців.

Будинок продали, а гроші поділили. Марина з Катрусею переїхали в невелику, але затишну двокімнатну квартиру в місті.

Одного вечора, коли вони з донькою стояли на балконі, Катруся несподівано сказала:

— Мамо… насправді, я рада, що ми пішли.

— Чому? — здивувалася Марина.

— Бо тепер ти усміхаєшся. Раніше я цього майже не бачила.

Марина обійняла дочку. Внизу шумів Київ, гуркотіли трамваї, сміялися люди. Життя тривало.