Анатолій уже відчинив двері, щоб вийти з квартири, як раптом почув знайому мелодію й застиг.

– Та це ж мелодія на дзвінку з телефону моєї Олени, – подумав він.

Анатолій озирнувся і глянув убік, звідки лунав звук.

– Так і є, – подумав він. – Пішла Оленка моя на роботу, а телефон забула. І треба ж таке в найневідповідніший момент. Коли вирішується моя доля. Але все, я ухвалив рішення. І мені тепер байдуже, хто їй дзвонить. Адже я йду від Олени! Назавжди! Бо люблю Анжелу.

Чоловік впевнено вийшов з квартири і витяг за собою величезну валізу на коліщатках. А телефон продовжував дзвонити…

– А з іншого боку? – подумав Анатолій. — Що такого, коли я подивлюся, хто їй дзвонить? Просто подивлюсь. І все. Нічого більше. Хіба я винен у тому, що Олена забула свій телефон удома? Моєї провини в цьому точно немає. А тим більше якщо там щось важливе…

Разом із валізою Анатолій повернувся в квартиру і взяв телефон у руку. Дзвонили з невідомого номера. Поки він роздумував, відповісти чи ні, телефон замовк.

– Значить така доля, – подумав Анатолій. – А так хотілося. Але, бачить Бог, я зробив усе, що було в моїх силах.

Він поклав телефон на столик, збираючись піти, але на телефон надійшло повідомлення.

Анатолій відкрив усі повідомлення, почав читати й очам своїм не повірив. І чим далі він читав, тим більше округлювались його очі.

– І це моя дружина?! – обурено бурмотів він. – Як же мені після цього тепер бути?!

Анатолію стало жарко. Він аж спітнів, не так від несподіванки, як від обурення.

– Та що ж це таке? — дивувався Анатолій. — Тільки–но зібрався піти від неї до Анжели, так одразу дізнаюся, що вона, виявляється, отримала велику спадщину!

Анатолій озирнувся на всі боки, зняв куртку, шарфик, шапку, чоботи й зачинив двері на ключ.

– Ну хіба так роблять чесні жінки? – бурмотів він. – Нічого мені не сказала. Приховала! Невже одна хотіла всім заволодіти?!

Анатолій послабив краватку, зняв піджак і почав думати далі.

– Я дізнаюся про це від невідомих мені людей! – думав він. – Випадково! А якби не повернувся? Якби не моє бажання прийти на допомогу? Так і не знав би нічого?

Анатолій швидкими, впевненими рухами розбирав свою валізу й складав речі назад на ті місця, де вони лежали.

– Господи, мало сам не зіпсував усе, — думав він. – Власними руками. Ото б я наробив би справ, якби пішов від Олени до Анжели в такій ситуації…

В цей час до Анатолія зателефонувала Анжела. Та сама, з якою він зустрічався вже понад два роки. І до якої, нарешті, вирішив піти від Олени, бо вона обіцяла купити йому квартиру, якщо він одружиться з нею.

Вона хотіла дізнатися, чи все в її нареченого гаразд і коли на нього чекати.

– От тільки тебе мені зараз і не вистачало! – подумав Анатолій. — Знайшла час, коли зателефонувати. Ні раніше, ні пізніше.

– Я взагалі не збираюся до тебе приїжджати! – раптом відповів Анатолій. — І не збирався. Мало, що я казав. А от як хочеш, так і розумій. Ні про що я з тобою не домовлявся. Ти сама щось там понавигадувала собі, а від мене тепер щось вимагаєш. І взагалі! Як ти могла подумати, що я проміняю свою дружину, яку люблю більше за життя, на тебе?

Анжела щось обурено кричала у слухавку, а Анатолій слухав і теж обурювався.

– Що? — запитав він, коли настала його черга говорити. — Чим була для мене зустріч з тобою? Ну, звісно, це була помилка. А чим ще, на твою думку, це могло бути? Що? Хто недолугий?! Я недолугий?

– Хамовита яка! — подумав Анатолій, вимикаючи телефон. — І я мало не проміняв на неї свою дружину! І заради чого? Однокімнатної квартири? Ото був би жарт.

Анатолій відчув, що зголоднів і пішов на кухню. Але він не встиг підійти до холодильника, як раптом додому повернулася Олена.

– Я телефон забула! — гукнула вона з коридору.

– Олено, нам треба з тобою серйозно поговорити! – Анатолій аж стрепенувся й побіг до дружини. – Скажи мені, це що правда?! Це все правда?!

– Що правда? – не зрозуміла дружина.

— А те, що мені стало відомо! – сказав Анатолій. – І випадково, ясна річ.

– А що тобі стало відомо? – все не розуміла Олена.

Анатолій розповів про те, як випадково заліз до неї в телефон і прочитав усі повідомлення.

– Навіщо? — якось байдуже здивувалася Олена.

— Я був упевнений, що комусь потрібна допомога і тому прочитав. І що з’ясувалося? Виявляється, що ти отримала величезну спадщину. Від дядька Івана. Як ти це поясниш? Чому приховувала?

— Я нічого не приховувала, Анатолію, — почала виправдовуватись Олена. — А ти щось прочитав і не так зрозумів.

— Нічого собі, не так зрозумів! – вигукнув Анатолій. — Невже ти не розумієш, що ти своїми такими діями мало не зруйнувала нашу родину?

– Що?! – ахнула Олена. – Яким чином?

— Не здогадуєшся?

– Ні.

— Приховуючи від мене правду, ти таким чином показувала, що задумуєш проти мене щось темне.

— Але я нічого не задумувала.

— Звідки мені це знати? Говорити гарні слова – ви всі майстрині великі. А насправді що?

– Що насправді?

— Розлучитися зі мною хотіла? – обурився Анатолій. — Думала, що з такими грошима ти й кращого собі знайдеш?

– І в думках не було, – відповіла Олена. – Навіщо? Я тебе люблю.

— Але як, Олено, як я можу тобі після цього вірити? — тихо спитав Анатолій. – Скажи.

У цей час у двері подзвонили. То була Анжела.
Вона обіцяла, що зіпсує Анатолію життя, от і приїхала.

– Вам кого? — здивовано запитала Олена, відкриваючи двері.

– Я хочу побачити Анатолія! – сказала Анжела. — Щоб подивитися в його очі.

– Анатолію, – сказала Олена. – Це до тебе.

— Я не знаю цієї жінки! – гукнув він з коридору. – Не пускай її.

Але було пізно. Анжела вже зайшла й одразу почала розповідати. Розповіла все. З усіма подробицями. Нічого не соромлячись.

— Це тільки для того, щоб ви, Олено, знали, хто ваш чоловік! — закінчила вона.

Після чого розвернулась і пішла.

Олена закрила за нею двері і подивилась на чоловіка.

– А ти чого чекаєш? — запитала вона. — Щоб я допомогла тобі зібрати речі, чи що?

– Та ти що? – сумним голом вигукнув Анатолій. – Ти це серйозно? Повірила їй! І це після всього, що було між нами? А як же наше кохання? А довіра? Про що тоді можна взагалі говорити, якщо ти, Олено, віриш першій зустрічній авантюристці! Невідомо звідки взялася! А якби зараз сюди забіг мужик і те саме наговорив би про тебе? Га? По–твоєму, виходить, що я теж мав би повірити? Так? Скажи чесно, Олено, ти взагалі мені колись вірила? Чи весь час, що ми були разом, ти тільки вдавала? А ти взагалі кохала мене? Ну хоч трохи…

– Круто, — подумала Олена. – Багато я чого бачила в житті, але такого… Хіба що в кіно.

– Навіть тепер і не знаю, – промовив Анатолій. – Чи зможу я після всього, що трапилося, повірити тобі. Чи взагалі зможу вірити жінкам. Після всього цього. Не знаю. Напевно ні. Швидше за все ні. А тут ще ця спадщина.

Він глибоко вдихнув, швидко видихнув і заплющив очі.

– До речі, – сказала Олена. – Добре, що нагадав. Щодо спадщини. Її немає. Це мої родичі так розважаються. Жарти у них такі. Тому я тобі й не казала. Навіщо? Адже я знаю, що жартів ти не розумієш. І гумор їхній навряд чи оціниш.

Через сорок хвилин Анатолій впевнено вийшов з під’їзду і витяг за собою величезну валізу на коліщатках.

— Усьому виною моє прагнення допомогти людям, — бурчав Анатолій собі під ніс. — Якби не воно, хіба б я поліз у її телефон. Ні звісно. Я ж думав, що комусь потрібна допомога. От і «допоміг». Ні, не дарма розумні люди кажуть: «Не роби іншим добра, не отримаєш зла». Все! Більше ніяких добрих справ. І навіть намірів добрих ніяких. З мене досить. З Оленою розлучаюся і одружуся з Анжелою. Якщо, звісно, вона мені пробачить…

Та Анжела не пробачила Анатолія. А потім стало відомо, що величезна спадщина, в яку необхідно вступити Олені, це ніякий не жарт її родичів, а реальність!

Для Анатолія це було дуже велике потрясіння. Він так і не міг зрозуміти, що ж він зробив неправильно…

КІНЕЦЬ.