У вісімнадцять років життя здавалося таким довгим…

– Ще встигну інститут закінчити і стати знаменитою і багатою! – вирішила Настя після закінчення школи і вийшла заміж за сільського хлопця Юрія.

Він був красенем, і був на п’ять років старший за Настю.

Те, що в інститут вступить, добре закінчить і стане найкращою у тому ж сільському господарстві, Настя не сумнівалася.

Школу вона закінчила із відзнакою. Мріяла, що її фотографії колись будуть у всіх газетах і журналах.…

А поки що можна і в селі попрацювати. Головне, що коханий Юрко поруч…

Потім народилася дочка, потім друга… А коханий чоловік сина хотів.

Народилася третя і четверта дочка і тільки п’ятим син.

Насті було не до навчання, але в мріях вона все ще сподівалася закінчити інститут.

Юрій із друзями намагалися організувати фермерське господарство, але незабаром воно закрилося.

Чоловік її все ж таки примудрився будинок побудувати, добротний, великий, родина ж он яка.

Незважаючи на важкі часи, їм вдавалася важкою працею заробляти гроші.

Дочки після школи одна за одною поїхали в місто, там усі вийшли заміж.

Виріс і їхній улюблений синочок Микола. Теж у місто жити поїхав.

І тут раптом раз, і на пенсію вже по старості. Як це важко і дивно… Тобі п’ятдесят і раптом пенсія.

Так ще й чоловік все частіше й частіше став на здоров’я скаржитися.

Все життя старався, щоб діти не гірше за інших жили, а тепер з слабий он ходить…

– Невже життя так і закінчиться, – дедалі частіше сумно думала Анастасія Миколаївна. – Інститут так і не закінчила, багатою та знаменитою не стала. Усе з Юрком мріяли свою справу організувати, так і не вийшло…

У старших дочок діти вже попідростали, до школи ходять.

Влітку двоє в гості приїжджали, а побалувати з такою пенсією їх і нема чим.

Тільки молочком і сметанкою, та м’ясцем.

Хазяйства дедалі менше стає. Сил доглядати вже не вистачає. Тільки для себе й залишаємо…

На чому, а на молоці Анастасія зналася.

У неї й сметана, і масло, і сир найкращі в селі.

– Ми з Юрком проживемо, – сумно дивилася Анастасія у вікно. – Ось тільки лячно, що одним доведеться доживати у своєму величезному будинку. Діти вже до нас у село не повернуться, міськими всі стали. У гості й то рідко приїжджають…

І раптом Анастасія почула якийсь звук… Біля будинку зупинилася машина. Анастасія кинулася до вікна.

– Хто це там такий? – подумала жінка. – Машина якась незнайома… Микола, чи що?!

– Юрко! – гукнула вона чоловіка. – Син наш приїхав… Машиною!

І Настя побігла до воріт.

– Мамо! – обійняв її син.

Повільно вийшов батько. Вони привіталися, і старий одразу запитав сина:

– Машина твоя?

– Моя, тату, – сказав той. – Зараз зажену…

Він відкрив ворота, заїхав на подвірʼя, і почав розвантажувати речі.

А сумок у машині було дуже багато…

Нарешті, мати не витримала й запитала:

– А що в тебе у сумках, Микольцю?

Той якось дивно подивився на матір, і продовжив діставати речі.

Жінка здивовано перезирнулася з чоловіком, не розуміючи, що відбувається.

– Речі це мої, – нарешті сказав Микола. – Я назавжди приїхав…

– Як назавжди?! – Анастасія ахнула від несподіванки.

– Потім все розповім, – загадково посміхнувся син.

Кинулася мати додому, обід синові готувати, а в самої від щастя сльози з очей. Чоловік на кухню зайшов.

– Що таке, Настю, сльози чого?

– Микола повернувся… А що він вигадав?

– Він хлопець тямущий, – гордо сказав батько. – Все буде добре!

Всі сіли за стіл. Почекали, коли син наїсться, і батько почав:

– Ну, розказуй, синку, що надумав?

– Хочу у нас у селі молочний завод збудувати.

Кілька хвилин батьки сиділи з відкритими ротами.

Нарешті, батько сказав:

– Ти це серйозно?

– Цілком, – твердо промовив син.

– Миколо, тобі всього двадцять три роки, і досвіду у тебе в цій справі нема.

– Тату, але ж тобі шістдесят, і досвід у тебе в цій справі є.

– Ми з друзями колись теж намагалися організувати подібне, – почав згадувати батько. – Гроші потрібні були великі, зв’язки…

– Тату, я гроші маю.

– Заробив, чи що?

– І заробив трохи, і позику в банку велику взяв.

– А якщо пролетиш? – видно було, що в душі батькові витівка подобалася, але він і про ризики знав.

– Ну зв’язки у мене які-не-які є. Твої дочки всі влаштувалися і ваші зяті теж. Вони мені позику допомогли взяти і папери всі зібрати.

– А що ти збираєшся конкретно робити?

– А все, що мама з молока готує. У неї багато секретів, і все найсмачніше.

– Синку! – захоплено промовила Настя, її очі засяяли, але тут же погасли. – У мене не вийде у великій кількості робити, освіти не вистачає…

– Мені обіцяли через кілька тижнів надіслати технолога.

Як мені сказали – вона занудна, але розумна.

Вона тобі, мамо, допоможе.

Син повернувся до батька:

– А ти, тату, за будівництвом слідкуй!

– Яким будівництвом? – не зрозумів той.

– Біля старої ферми нову будуватимемо, і завод поряд. Та й стару спробуємо привести в порядок…

– Миколо, та куди йому?! – сплеснула руками Анастасія. – Він увесь слабий он…

– Та почекай ти! – відреагував чоловік. – У мене ще сила ого-го!

…І справді, з наступного дня все закрутилося не лише для них, а й для мешканців села.

Адже це робота, можливість заробити гроші.

За кілька тижнів з’явився каркас із збірних конструкцій.

Анастасія цілими днями вдома сиділа, готувала обіди. Доводилося не тільки для чоловіка та сина, а й для тих, хто з ними приходив готувати.

Того дня вона вийшла на город, набрала огірків і цибулі і тут побачила молоду дівчину в окулярах, яка стояла біля хвіртки, а поруч стояли дві великі сумки.

– Поліщуки тут живуть? – запитала та.

– Так.

– Мені Микола треба.

– Він на будівництві. А ви хто?

– Я – технолог молочних продуктів. Мені сказали, що для мене тут знайдеться робота.

– А-а-а, ну, заходь! – господиня відкрила хвіртку.

– Дякую! Мені б із Миколою зустрітися. Ви скажіть, де його знайти.

– Куди, ти з сумками підеш? Та й де ти його шукатимеш? Заходь! Він повернеться додому і поговориш…

Дівчина зайшла, поставила сумки біля дверей.

– Проходь, проходь! – запросила Анастасія. – Ванна з туалетом там.

– Дякую!

Коли та повернулася з ванної, господиня кивнула на стілець біля столу, на якому стояла чашка з чимось молочним.

– Сідай, спробуй!

– Йогурт? – одразу визначила, що в чашці дівчина.

– Йогурт, йогурт, – сказала Анастасія. – Пробуй…

Дівчина спробувала, посміхнулася, зрозумівши, що їй влаштовують якийсь іспит:

– Зі справжнім кленовим сиропом.

– Ох ти! – мимоволі вигукнула Анастасія. – У мене ніхто не зміг визначити з чим він, а ти, дивись, одразу все дізналася. Я його нещодавно почала готувати. Він хороший для нервів, а ми з дідом уже старіємо. Та ти, їж, їж. Он булочку бери! Чоловіки прийдуть, тоді гарненько вже повечеряємо.

…Микола зайшов, з цікавістю глянув на дівчину.

– Наша технологиня, – одразу сказала мати.

– Наталя, – дівчина встала і кивнула головою.

– Микола.

– Мені сказали, що ви візьмете мене на роботу.

– Подивимося…

– Візьме, – втрутилася в розмову Анастасія.

— Якщо мама каже, то візьмемо, — посміхаючись, розвів руками Микола.

– А де мені жити? Сказали можна орендувати.

– Ходімо зі мною! – сказала господиня і попрямувала в коридор.

Вона відкрила одні з дверей.

– Ось ця кімната буде твоя. Тут і ліжко, і шафа є.

– А скільки, я за місяць платитиму за кімнату.

– Не треба мені твоїх грошей. Ходімо вечеряти!

…Стали вони цілими днями, поки мужики на роботі, за ноутбуком сидіти. Анастасія всі рецепти свої, своєї матері та своєї бабусі згадувала, а Наталя на комп’ютері малювала креслення, і складала технології, як усе це у великій кількості вироблятимуть.

Відпочивали тільки, коли обіди й вечері готували.

Повернувся у суботу Микола додому. Поїв, помився і раптом, підходить до квартирантки і каже:

– Наталю, завтра вихідний… Ходімо зараз погуляємо!

Розгубилася дівчина, але швидко отямилася:

– Стривай, я переодягнуся тільки!

Добрих пів години чекав її Микола, а коли та вийшла, побачив він дуже симпатичну дівчину.

Навіть серці стрепенулося.

Вийшов Микола із дівчиною на вулицю і, звичайно, навіть уваги не звернув, що батьки з вікна на них дивляться.

– Відчуваю, одружує ця Наталя нашого сина на собі, – з усмішкою промовив Юрій.

– А мені ніяку іншу невістку й не треба, – цілком серйозно відповіла дружина.

– Я теж не проти!

…До весни завод було збудовано, обладнання завезено.

І тут постало питання про рекламне обличчя їхнього підприємства.

За це взялася теж Наталка.

І ось вся родина зібралося оцінити, що з в неї вийшло.

Глянула Анастасія Миколаївна і навіть сльозинку пустила.

На мальовничій картині було написано:

«Молоко від бабусі Насті».

І її фотографія. Та така гарна…

Наталя побачила на її очах сльози й запитала:

– Тітко Настю, я даремно написала «від бабусі»?!

– Все нормально, – на обличчі дідуся Юрія з’явилася задоволена посмішка. – Нехай усі знають, яка в мене гарна дружина.

– Дякую тобі, Наталю! – обійняла дівчину Анастасія.

– Все, мамо, беремо! Тепер ти будеш по всій країні відомою!

А з очей Анастасії продовжували йти радісні сльози…

Завод збудували, син із Наталею заяву у ЗАГС подали.

Тепер їхня старість точно не буде самотньою…