– Алло, ти знову до нас у гості з пустими руками?, – сказала я нескромно, бо сил моїх дивитися на це все вже не було. Невістка закинула сумку на стілець і посміхнулася.

– А що я мала нести? У вас тут вже все є, ще й таке смачне!

І тут я зрозуміла, що терпець мій уривається. Це вже не перший і навіть не десятий раз. Моя невістка Алла – дівчина, яка не знає міри, коли справа стосується їжі та гостинності. І чим більше я про це думаю, тим більше розумію, що вже не можу мовчати.

Хочу розповісти вам, дорогі читачі, свою історію. Можливо, хтось підкаже, чи я сама винна, що виховала в собі надмірну гостинність, чи це моя невістка просто безсовісна і зловживає нашою добротою.

Коли мій син Богдан привів додому Аллу, вона здалася мені милою і простою. Я, як кожна свекруха, сподівалася, що це буде людина, яка стане частиною нашої родини, поділятиме наші цінності. Але після кількох місяців їхнього спільного життя я зрозуміла, що гостинність для Алли – це дорога з одностороннім рухом: ти їй дай, а вона нічого не винна.

Алла ніколи не приходить у гості з чимось. Ні тортика, ні фруктів, ні навіть якогось символічного гостинця. Вона впевнено заявляє, що це не її обов’язок. Одного разу я навіть натякнула:

– Алло, у нас завтра сімейний обід, буде вся рідня. Може, ти щось приготуєш?

На що вона здивовано відповіла:

– А навіщо? Ви ж завжди все робите. У вас це краще виходить.

Після цієї розмови я зрозуміла, що від неї не дочекаєшся жодної ініціативи.

Коли Алла приходить до нас у гості, я знаю: готувати потрібно вдвічі більше, ніж зазвичай. Вона їсть усе, що стоїть на столі, і навіть просить добавки. Наприклад, коли я приготую свій фірмовий червоний борщ з квасолькою, то Алла завжди бере добавку.

– Алло, може, ти вже наситилася? – якось не витримала я.

Вона тільки посміялася:

– Це ж так смачно, що я не можу зупинитися.

І ось так після кожного її візиту наша кухня виглядає так, наче через неї пройшов буревій.

Одного разу я вирішила подивитися, чи вона так само поводиться з іншими. Ми пішли до її батьків у гості. Я принесла тортик, фрукти, щось до чаю. Алла ж, як завжди, прийшла з порожніми руками.

Але що мене вразило – у своїх батьків вона поводилася зовсім інакше. Вона допомагала накривати на стіл, навіть пропонувала помити посуд. І тут я зрозуміла, що справа не в її характері, а в тому, як вона ставиться саме до нас.

– У вас же все своє, чого я маю щось приносити? Я ж уже як своя, – відповіла вона, коли я прямо запитала, чому вона не бере участі в підготовці до наших обідів.

Але найбільше мене обурює навіть не її апетит чи “порожні руки”, а те, що вона ніколи не каже “дякую”. Жодного разу я не чула, щоб Алла подякувала за обід, за наші зусилля. Вона приймає все як належне.

– Мамо, це ж просто обід. Навіщо за нього дякувати? – пояснив мені мій син Богдан.

Я навіть не знаю, як його переконати, що це не “просто обід”, а наша праця і час, які ми витрачаємо, щоб зробити приємно своїй родині.

З кожним візитом Алли я почуваюся все більше використаною. Вона навіть не намагається змінитися або хоча б зробити щось у відповідь.

Дорогі читачі, підкажіть мені, як бути? Чи варто говорити про це з нею прямо, чи, можливо, просто змиритися? Може, я занадто багато очікую від своєї невістки? Напишіть, як би ви вчинили на моєму місці. Бо зараз я відчуваю, що мої сили на межі, і я більше не можу закривати очі на її зневагу.

Джерело