День народження Алли припадав якраз на кінець літа. Щороку вона відзначала його на дачі. Добре ж, на грядках вже достигає зелень, огірки-помідори. Стіл накривали на веранді, чоловік смажив шашлики, діти поряд бігали. Басейн наповнювали заздалегідь, грали у пінг-понг та волейбол.

Зараз Аллі вже сорок п’ять, гостей доведеться збирати у кафе. Не те щоб грошей не було, але порушувати традиції не хотілося. Алла пропонує чоловікові купити іншу дачу, але він відмовляється:

– Досить. Цю відбудував, упорядкував. Тепер хтось користуватиметься. Все починати спочатку не хочу. А на доглянуту дачу у нас із тобою грошей немає. Взагалі, не зрозумію свою матір.

Двадцять років тому на весіллі Алли з її сином свекруха заявила, що дачу вона дарує молодим. Самій їй цю дачу не в силах утримувати, а продавати не хочеться. Нехай онуки на ній зростають.

– Та й молоді з вдячності за такий подарунок не кинуть стару, – сміялася свекруха.

Гості схвально плескали, хтось навіть заздрісно казав: – Шикарний подарунок на весілля.

Подарувати подарувала, тільки на словах. Документи так і було оформлено на свекруху.

Алла до дачі була байдужа. Їздила, звичайно, на неї, садила овочі разом із свекрухою. Дійсно, діти все літо проводили на дачі. У них там були свої друзі, свої ігри та забави. Ось і день народження Алли відзначали на дачі.

Зі свекрухою жили дружно, допомагали їй у всьому. Навіть коли вона серед ночі попросить про щось дуже «важливе», син її підривався, їхав до мами. Алла розуміла, що це його мама, він повинен їй допомагати.

А мати завжди нагадувала, що вона подарувала дачу.

Дачу любив чоловік Алли. Він відбудував новий гараж, відремонтував стареньку хату та добудував її. Вийшло чудово – у кожного своя маленька кімната. Провів у будинок водопровід та каналізацію. Зробив опалення так, що за бажання на дачі можна було зимувати. Але на зиму будинок закривали, а весною знову відновлювалося на дачі життя і тривало до пізньої осені.

Цієї весни зібралися на дачу, подзвонили свекрусі, а та здивувалася:

– На яку дачу? На мою? Так немає більше у мене дачі. Я її продала ще восени. Гарні гроші за неї запропонували, я й продала.

Сказати, що Алла з чоловіком були здивовані, нічого не сказати. Чоловік взагалі був не в собі, сварився на матір:

– Як ти могла? Я стільки праці у неї вклав.

– Моя дача, що хочу, те й роблю.

– То ти її нам подарувала, не пам’ятаєш, чи що? – не заспокоювався чоловік.

– Ну, як подарувала, так і назад забрала.

Алла чоловіка ледь заспокоїла. Він казав, що ноги його більше не буде в матері. Цілий тиждень не відповідав на дзвінки матері, уникав зустрічі з нею.

Потім Алла пояснила чоловікові:

– Як би мати твоя не вчинила, вона не перестає бути твоєю матір’ю. Тепер вона ще й старенька, ти повинен про неї піклуватися.

Чоловік заспокоївся, помирився з матір’ю, але образа так і залишилася на матір.

– Ось тепер і день народження твій нема де відзначити, – сумно каже чоловік Аллі.

КІНЕЦЬ.