– Поліна Андріївно, щось ви сьогодні без настрою. Сталося щось? – запитала Алла Федорівна, бачачи, що колега не може зосередитися на звіті, без кінця п’є каву і весь час мовчить. Зазвичай, вона любила поговорити, обговорити останні новини. А тут – ніби поряд сидить, а за фактом – відсутня.

– Ох, Алло, не питай. Біда в мене. Схоже, син скоро розлучиться. І швидше за все, я залишусь у всьому винною.

– Розлучиться? Нічого собі! – здивувалася Алла Федорівна.

– Вони ж, начебто, нормально жили. Років чотири вже, якщо не помиляюсь? І невістку ви завжди хвалили. Невже загуляв хтось із них?

– Краще б загуляв, я б тоді ні до чого була. А так… Тепер якщо що, то у всьому ми з чоловіком винні будемо. От і роби людям добро, – Поліна Андріївна ледве стримувала сльози.

– Це точно, – не дарма кажуть: не роби людям добра, вони тобі зла не вчинять. Так що ж сталося?

– Це довга історія.

– Так до кінця робочого дня ще три години. Все одно ви працювати не можете.

– А звіт?

– Звіт зачекає.

– Дякую. Так … Не знаю, з чого почати.

– Почніть спочатку.

Поліна Андріївна задумалася на кілька секунд і почала свою розповідь:

– Чотири роки тому, ти не помилилася, син одружився. Ми подарували йому квартиру. Майже все життя на неї збирали. Адже він у нас єдиний. Так хотілося, щоб не поневірявся з сім’єю по орендованих квартирах, як ми колись.

Хоч як не збирали, а тільки на двокімнатну назбирали. Але все одно: син був дуже щасливий. І його наречена – також.

Свати – то ті взагалі дифирамби нам співали. Дякували. Воно й зрозуміло: донька у них – найстарша з трьох, де їм було на житло зібрати.

Словом, старт у хлопців вийшов чудовий.

Час показав, що не лише старт.

Досить швидко вони перетворили квартиру на затишне гніздечко. Андрій у нас рукастий, по будинку все сам уміє робити. Весь у батька. Іра, невістка моя, гарною господинею виявилася. Все у неї на місці, все зі смаком. І порядок у домі вміє навести, і готує чудово.

Дивилася я на них і раділа. Ну, а коли вони мені подарували онуку, то я взагалі на сьомому небі була від щастя.

Бігала до них, з малечею допомагала. Вони ж зовсім поряд живуть, хвилин десять ходьби. Так до неї прив’язалася, не розказати.

– Не здивувала, Поліна Андріївно, – усміхнулася Алла Федорівна, – всі знають, що онуків батьки люблять більше дітей.

– Так я цю приказку сто разів чула, а що вона значить, не розуміла. Зараз онука для мене – просто світло у віконці. Як подумаю, що син із невісткою розлучаться, душа від хвилювання застигає. Дуже внучку шкода: вона так прив’язана до Андрія.

Тож на чому я зупинилася? Ах, так: усі ці чотири роки син із невісткою жили дуже добре. Іра навіть у декреті примудрялася гроші заробити. На цій, як її?

– На віддаленні?

– Так. Ніколи вони не скаржилися один на одного, нас поважали. Знаю, що батькам Іри допомагали. Не глобально, але все-таки.

Словом, все було гаразд.

І раптом минулого тижня невістка дзвонить, запрошує в гості. А насамкінець багатозначно так додає, мовляв, мої теж приїдуть. Є розмова.

Ну все, думаю, невже розлучатися надумали?!

Прийшли ми з батьком, зі сватами поцілувалися. За стіл сіли, по келиху підняли.

Бачу: батьки Іри у напрузі. Отже, вони, як і ми не знають, навіщо нас покликали.

Нарешті Іра оголосила, що вони з Андрієм збираються продати квартиру.

– Дорогі батьки, – натхненно почала вона, – ми вирішили поміняти квартиру на велику. Тісно нам уже, і донечка підросла. Потрібно їй окрему кімнату організувати.

– Справа хороша, – кажу я, – а гроші на доплату зібрали?

– Ні, – відповідає невістка, – гроші є, звичайно, але не стільки. Тож Андрій візьме кредит.

– А що? Це вихід, – підтримали дочку свати, – не помітите, як виплатите.

– Ще як помітять, – кажу, – це ж борги не на один рік. І взагалі: навіщо це все? Квартира у вас простора, дитині лише два роки. Є час зібрати гроші та обійтися без кредиту.

– Вони сто років збиратиму ці гроші, – заперечив сват, – дивишся, до пенсії переїдуть. А так, нормально житимуть уже зараз.

– А зараз вони живуть ненормально? – Уточнила я, – якщо так, дайте їм грошей на різницю квартир. Ми свій внесок внесли.

– Звідки у нас стільки? – обурилась сваха, – у нас ще діти є.

– Тоді й говорити нема про що. Ми категорично проти продажу квартири. Правда? – Це я до чоловіка звернулася.

Не встиг він відповісти, як невістка видала:

– А нам ваш дозвіл не потрібний. Ми вже вирішили. Просто повідомляємо.

Краще б вона цього не казала. Мій чоловік дуже образився і твердо сказав:

– Доведеться запитати дозволу. Тим більше що квартира оформлена на мене. А я – проти продажу.

– На вас? – вигукнула Іра і повернулася до Андрія, – це правда?!

Син мовчки кивнув головою.

Андрій, звісно, ​​про це знав. Ми на початку з ним домовилися, що оформимо дарчу трохи пізніше.

Потім просто закрутились, постійно відкладали. То він не міг, то ми. Однак ніхто з нас не збирався змінювати рішення. І ми з чоловіком ніколи не рахували цю квартиру своєю.

А тепер виходило, що саме провидіння нас врятувало.

– Врятувало від чого?

– Алла, ну, подумай. Продадуть вони квартиру, куплять нову в кредит, який висітиме на Андрію, а потім? Хто поручиться, що цей шлюб назавжди? Перше непорозуміння показало, хто є хто. А якщо розлучення? Ділити доведеться – спільну квартиру. А Андрію – і кредит сплачувати, і аліменти. Він же свої права не відстоюватиме. Я його знаю.

– Але, Поліна Андріївно, адже все це лише припущення.

– Припущення? Ні, люба моя! Ти чула б, що говорила моя улюблена невістка, яку ми забезпечили житлом і допомагали всі чотири роки, коли дізналася, що квартира не належить Андрію.

Вона говорила, що ми ошуканці, зрадники, що вона розлучиться з нашим сином, позбавить його батьківських прав і ніколи, чуєш, ніколи не дозволить нам спілкуватися з її дочкою. Розумієш? Її дочкою!

– Нічого собі! Показала своє справжнє обличчя…

– Не знаю, що й думати. Свати, до речі, теж у позу стали. Сказали, що ми не порядні люди і ввели їх в оману.

– А Андрій що?

– Було видно, що йому це дуже не подобається. Але він мовчав. Не втручався. Чекав, мабуть, ще цікавого почує від своєї ненаглядної.

І що прикро, Алло, конфлікт цей виїденого яйця не вартий. Вони мають нормальне, просторе житло. Сучасне. Там можна жити ще років з десять, поки внучка підросте. Вже повір, на той час і дарчу оформили б, і грошей підзбирали. Ми б також взяли участь. Чому ні, коли все добре, за розумом?

А тепер? До чого такий поспіх? Навіщо кредит? Багато запитань та жодної відповіді.

А про образи я взагалі мовчу. Вона навіть дитину привела! Нічого святого!

Два дні минуло, а я все не можу заспокоїтись. Чоловік – той взагалі сказав, що за будь-якого розкладу, ноги його більше в тій квартирі не буде і її він на поріг не пустить. А якщо вони не вибачатися, то дружненько підуть квартиру шукати.

– Молодець! Все вірно! – Зраділа Алла Федорівна.

– Що ж правильного? Ну, про пошуки квартири – це він з гаряча, а ось про те, що більше не хоче бачити невістку – це серйозна заява. Якщо все якось уляжеться, довго їй доведеться з ним відновлювати контакт.

– Ну, а ти? Якщо що – вибачиш її?

– Не знаю. Дуже вже Іра мене розчарувала. Я навіть не розумію поки що мені більше хочеться: щоб вони помирилися або щоб розлучилися. У будь-якому разі, відносини між нами зіпсовані.

У цей момент у Поліни Андріївни задзвонив телефон.

– Хвилинку, – кинула вона колезі, – це син. Треба відповісти.

– Алло? Так, синку… Не хвилюйся, цього слід було чекати… Звичайно…

Поклавши телефон на стіл, Поліна Андріївна подивилася на Аллу Федорівну. У цьому погляді було хвилювання, переляк, нерозуміння. І водночас – полегшення.

– Що? – Запитала Алла Федорівна.

– Вона потребує розлучення. Сьогодні Андрій переїде до нас.

– Ви задоволені?

– Я думала, що в неї вистачить розуму вирішити проблему мирним шляхом. Але розуму, схоже, немає.

– Звісно, ​​немає. Подумаєш, образилась! Що ж тут такого? Ну, не оформили документ і що? – Аллу Федорівну буквально прорвало: хто тобі винен, що ти сама жодного разу за квартиру не платила і в документи не заглядала? Навряд чи Андрій їх ховав.

А ви кажете, що вона гарна господиня. Та я кожну річ у своїй хаті знайду за мить! Навіть іграшку! А тут – папка із документами! Сама винна, і сама ж усіх звинуватила замість того, щоб розібратися.

Ні, не вірю, що вона добра дружина. Мені здається, вона прикидається.

– Чесно кажучи, Алло, – сказала засмучена Поліна Андріївна не хочеться аналізувати все це… Давай збиратись. Додому скоро…

КІНЕЦЬ.