Бабі Ганні було вже за сімдесят. Дітей вона не мала – так життя склалося. З чоловіком прожили недовго, його рано не стало. А далі – робота, город, худоба, кури, та й ото вся доля. Люди казали, що вона добра, хоч і мовчазна. Зналася на травах, лікувала сусідів, до церкви ходила щонеділі.

Вона вже звикла до тиші в хаті. Вранці – молитва, вдень – город, увечері – телевізор та спогади. Але душа десь глибоко все одно тужила. Інколи сниться дитячий сміх, а вона прокидається зі сльозами.

Того літа в село приїхала молода жінка, вчителька Алла – висока, струнка, з тихими очима і трохи втомленою посмішкою. Їй було трохи за тридцять. Вона не приховувала – у місті не прижилась, з чоловіком не склалося, дітей нема, а час іде… Спершу зупинилась у шкільному гуртожитку, але там – сиро, незатишно, та ще й з дощем потекло зі стелі.

– І нащо ти там мерзнеш? – сказала баба Ганна, коли побачила її біля магазину в мокрих черевиках.

– Та нічого, привикну…

– Не треба привикати до холоду, до нього й так життя привчає. Переходь до мене. Хата велика, кімната вільна.

Алла спершу соромилась. Але таки зібрала речі та перебралася. І відтоді все якось змінилося.

Вони швидко порозумілися. Баба Ганна показувала, як правильно садити моркву, як варити варення з дикої шовковиці, а Алла читала їй вечорами книжки вголос і вчила користуватись телефоном.

Їм було добре разом, затишно. Ганна не раз дивилася на неї і думала, що хотіла б мати таку дочку. А Алла ставилася до неї як до мами.

Інколи Алла виходила на подвір’я вранці, сідала на лавку й тихо мріяла. Дивилася на туман над городами, на груші, що ронили перші плоди, і думала: чи буде ще в її житті щастя? А баба Ганна, коли це бачила, тільки зітхала:

– От прийде ще твоя весна, дитино. Вона не по паспорту приходить, а коли доля так захоче.

Одного дня до школи привіз дрова Тарас – хлопець із села, працював у лісництві. Високий, сильний, але з очима, в яких жила тиха розважливість. Коли Алла вийшла до нього, щоб подякувати, він зніяковіло зняв кашкета.

– То ви наша нова вчителька?

– Так, уже другий місяць тут.

– Село наше трохи сонне, але не бійтесь, звикнете. Тут люди добрі.

Після того він частіше став з’являтись біля школи, привозив дрова, лагодив паркан, якось навіть полагодив старий велосипед Алли. А одного разу сказав:

– Може, підете зі мною в неділю на ярмарок у райцентр?

– А ти не боїшся, що всі побачать і почнуть пліткувати? – засміялась вона.

– Нехай пліткують. У селі, як і вулиця – якщо не ходити, поросте травою.

Алла не знала, як це сталося, але серце її розтануло. Вона чекала Тараса, як весни після зими. І хоч нічого ще між ними не було, душа вже співала. Баба Ганна тільки посміхалась краєчком губ і потай в’язала теплі шкарпетки «для нього».

Та якось ввечері Алла прийшла додому бліда.

– Що сталося? – запитала літня жінка.

– Він заручений, тітко Ганно. З Оленкою, з пошти. Усі знають, тільки я…

– А він тобі сказав?

– Ні. Але я чула, як сусідка порадила їй весільну сукню. Я не можу цього робити. Я… Я поїду. В місто. Де мене ніхто не знає. І йому буде легше.

Ганна не сперечалась, хоча і не хотіла відпускати Аллу, бо вже до неї звикла. Вона тільки дала Аллі теплу хустку й сказала:

– Не тікає щастя, як воно твоє. Але піти теж іноді треба – щоб хтось пішов за тобою.

Алла поїхала рано-вранці. А за день – приїхав Тарас.

– Де вона?

– Пішла, бо не хоче ставати між тобою і кимось іншим, – відповіла Ганна. – Це правда, що ти заручений?

– Розумієте, я справді зустрічався з Оленкою, але офіційно пропозиції їй не робив, бо не був упевнений, що це саме ця жінка, яка мені потрібна. А потім я побачив Аллу і наче пропав. Я без неї уже тепер точно не зможу.

– Синку, таке життя. Тільки тобі вирішувати з ким бути.

Він нічого не сказав. Тільки глянув у бік дороги і сів на мотоцикл.

Через два дні вони повернулись разом. Втомлені, усміхнені. Тарас підійшов до баби Ганни, став на одне коліно й сказав:

– Ганно Іванівно, можна я візьму вашу Аллу собі за дружину?

Літня жінка засміялась крізь сльози:

– Та бери уже, якщо наздогнав. Але дивися, щоб не загубив!

Весілля було просте, по-сільському щире. А баба Ганна сиділа під яблунею і дивилась на молодих. Серце її, яке колись так боліло від самотності, було повне – як повна миска з вишнями на літній лавці.

Бо вона вже й не мріяла, що буде ще мати родину. І не завжди щастя приходить тоді, коли його чекаєш. Іноді воно приходить пізніше, але точно – вчасно.

Джерело