– Аліно, ти уявляєш? Хата в селі! І тепер вона твоя! – сказала мама, ледь стримуючи сміх. Її голос у слухавці звучав так, ніби вона ось-ось розсміється.

– Яка хата? Яке село? – я навіть зупинилася на сходах метро, бо не могла повірити своїм вухам.

– Тітка Ганна залишила тобі будинок, – відповіла мама, вже серйозніше. – Ми навіть не знали, що в неї є заповіт. А тут адвокат подзвонив.

– Тітка Ганна? Це яка? – я намагалася пригадати.

– Двоюрідна сестра мого батька. Та, що все життя прожила у тому глухому селі на Чернігівщині. Ти її, мабуть, навіть не пам’ятаєш.

Я дійсно ледве згадала цю жінку. Тітка Ганна була тихою, старенькою, з вицвілими хустками на голові і завжди трохи сумними очима.

Я бачила її лише кілька разів у дитинстві, коли ми приїжджали в село до дідуся. Вона жила неподалік, в хаті, що завжди здавалася мені трохи казковою через квіти, які росли біля паркану. Але я ніколи не думала, що ця хата тепер стане моєю.

За тиждень я вже їхала до того села. Мені здалося, я потрапила у якийсь інший світ. Старі дерев’яні будинки з перекошеними дахами, ґрунтова дорога, що вела до центру, і неймовірний запах трав – все це виглядало так, ніби час тут зупинився.

Будинок тітки Ганни стояв на краю села, трохи віддалік від інших хат. Коли я підійшла ближче, то побачила, що він, хоч і старий, але дуже затишний. Стіни були побілені, вікна оздоблені вишуканими різьбленими наличниками, а біля входу росли високі мальви.

В хаті було тихо й прохолодно. Меблі старі, але доглянуті. На стіні висіла фотографія тітки Ганни з якимось чоловіком – мабуть, її чоловіком. Вони були молоді і усміхалися. Я повільно обійшла кімнати, торкаючись пальцями старовинного дерева.

– Ну, як? – запитала мама, коли я повернулася додому.

– Хата красива. Справжня казка. Але, мамо, що з нею робити?

– Можеш продати, – сказала мама. – Гроші ніколи зайвими не бувають.

– А може, варто залишити? – задумалася я. – Там так спокійно, так гарно. Хто знає, можливо, колись я захочу жити в селі.

Мама лише знизала плечима:

– Ти ж у місті виросла, Аліно. У тебе тут робота, квартира. Що ти робитимеш у тому селі? Там навіть магазину нормального немає.

Я кілька місяців не могла прийняти рішення. Увесь цей час я їздила туди на вихідні. Там було так тихо, що я чула, як шелестять дерева за хатою.

Я полюбила ранок із запахом роси й звуками співу птахів. Я навіть познайомилася з сусідами, які розповіли мені, якою була тітка Ганна.

– Ганна завжди казала, що мріяла, аби хтось жив у її хаті, – сказала одна з сусідок. – Вона боялася і дуже не хотіла, що її дім залишиться пусткою.

І ось тепер переді мною два шляхи: залишити цей будинок собі, спробувати зробити його місцем відпочинку чи навіть перебратися туди колись, або ж продати його, отримавши гроші, які можна використати на якісь інші потреби.

Але в другому випадку я ніби зраджу мрію тітки Ганни.

Що б ви зробили на моєму місці? Як вчинити правильно? Бо з хатою на весні все рівно щось треба вирішувати, довго оселя без людей стояти не може.

Джерело