– Аліно, серйозно? – ледве стрималася я від крику.

– Ти народжуєш за три тижні, а він зараз вирішив помандрувати горами?

– Він каже, що це давно запланована поїздка з друзями. Мамо, ти ж знаєш, що я не хочу його “обмежувати”…

– Я тебе правильно зрозуміла? – я мала відчуття, ніби розмовляю не з 25-річною жінкою, а з підлітком. – Давид готується стати татом. І хоче… піти, бо так давно вирішили друзі?!

– Ти ж не забороняєш йому робити те, що він любить, правда? – вона сказала це тоном, у якому відчувалася суміш розгубленості й намагання бодай когось виправдати.

Я трохи замовкла, зітхнула й прошепотіла у відповідь:

– Дитино, я не збираюся вдиратися до вас із дрючком, але… ти ж уявляєш, наскільки тобі буде важко без нього в ці найближчі тижні?

– У мене ж є ти й татко, – почула я. – Та й у пологовому будинку лікарі нам допоможуть.

Вона розмовляла зі мною, ніби справді не бачила в поведінці чоловіка нічого тривожного. А я – я просто не могла повірити у такий сценарій.

Я виросла в сім’ї, де батько ніколи не залишав маму наодинці з проблемами, не могла зрозуміти, як це можливо. Мій чоловік, теж Давид (я далі говоритиму про нього як “Давид-старший”, щоб не заплутатися), завжди був поруч, і ми все вирішували разом. А тепер моя Аліна, яка сама вагітна, погоджується, що чоловік кудись їде, коли ось-ось стане татом?

Наступного ранку я махнула рукою на свою звичну ранкову каву, розвернулася і поїхала до доньки, щоб побачити її на власні очі. Зустріла мене злегка розгублена Аліна:

– Мам, ти така бліда, ти що, не спала?

– Я думала про вас із Давидом усю ніч. – Я зайшла в кімнату й побачила гору дитячих речей, які ще потрібно розкласти, підписати та підготувати. – Щось ти сама не дуже встигаєш, бачу.

– Та я збираю це все поступово, – вона втомлено примружилася. – Він увечері ще хотів допомогти, але мав зустріч із друзями перед від’їздом… Так, випили по кухлю.

– Перед від’їздом, ага, – повторила я, намагаючись не зриватися на крик. – І коли ж він рушає?

– Уже сьогодні ввечері, – знизала плечима донька. – Думаю, нічого страшного. Мамо, не дивись так, я прошу.

Я мовчки перейшла до купи дитячих комбінезонів і розпочала сортувати. Мої руки робили свою справу автоматично, а всередині я кипіла. Із сусідньої кімнати виглянув мій чоловік, Давид-старший. Він тільки-но дістався сюди з роботи, щоб також поговорити з Аліною. Запала напрочуд напружена тиша.

– Добре, – озвався нарешті Давид-старший, роздратовано дивлячись на дочку. – Я буду відвертим. Твій Давид-молодший ніби забув, що через три тижні стає батьком. Розраховує, що я й твоя мама все організуємо, так?

– Татку, не треба, будь ласка, – Аліна подивилася на нього з благанням. – Я не хочу, щоб він вважав, що ми його тиснемо. Я хочу, щоб він сам зрозумів, як важливо бути поруч…

– Ой, тримайся, бо я зараз сама йому “поясню” так, що він одразу все зрозуміє, – пробурчала я, намагаючись не підвищувати голосу.

В ту ж мить у квартирі почувся звук ключів у замку. Давид-молодший з’явився в коридорі, махнув рукою на привітання і вже почав витягати з шафи якийсь рюкзак. Моя донька нервово стисла губи. Давид-старший заступив йому дорогу:

– Куди ти зібрався?

– У гори, з хлопцями. Я ж казав Аліні. – Він подивився на нас, ніби взагалі не розумів, чому ми всі такі напружені. – Ну, що такого? Поїдемо на тиждень, потім повернуся, і якраз час буде народжувати.

– А якщо вона народить раніше? – я ледь стрималася, щоб не заговорити грубше. – Знаєш, пологи – це тобі не розклад залізниці, щоб планувати день у день.

– Аліна все одно казала, що їй допоможете ви з тещ… ой, тобто ви з тестем, – Давид пом’явся, не знаючи, як правильно нас назвати. – У неї ж чудова родина.

– А ти – це хіба не родина? – я глянула йому просто в очі. – Є один нюанс: дитина, яку ти називаєш “нашою”, потребує не лише бабусі та дідуся. Вона потребує тата. Тата, який на перших порах не шукатиме відмовок.

Здавалося, що Давид зрозумів, про що я. Він опустив погляд, а тоді зітхнув.

– Я не хотів бути егоїстом, просто… не думав, що це так критично. Аліна весь час повторювала, що я не мушу відмовлятися від звичайного життя. Вона сама сказала: “Їдь, розважся!”

– Бачу, ви обоє чудово вмієте прикидатися, – озвався Давид-старший, стенув плечима. – Хтось удає, що все гаразд, а хтось із радістю цим користується. Більше того: тобі, чоловіче, саме час зрозуміти, що ти маєш опікуватись і дружиною, і дитиною, а не віддавати цей обов’язок нам.

Настала довга пауза. Нарешті заговорила Аліна:

– Просто я… Я бачила, як ви з мамою часто сварилися через те, що хтось когось стримував, не дозволяв їздити у відрядження чи у відпустку. І я вирішила, що у мене все буде інакше. Тому… сама постійно підштовхувала Давида, аби він не обмежував себе. Я не знала, що залишуся без жодної допомоги, – вона раптом розплакалася й почала вибачатися.

Я так і стояла з тими маленькими дитячими штанцями у руках, не знаючи, чи заспокоювати дочку, чи накинутися на зятя з проповіддю. Давид-старший поклав руку на моє плече:

– Ну, все, досить. Ви обоє вже дорослі. Вирішуйте, чи будете ви сім’єю. Я з радістю допоможу, і Наталя теж, але ваша дитина – це передусім ваша відповідальність.

Ми довго обговорювали все це, і десь на третій годині розмов Давид-молодший раптом сказав:

– Добре, я нікуди не поїду. Я зрозумів, що для мене важливіше бути з Аліною й нашою дитиною. Краще допоможу з приготуваннями, ніж потім кусатиму лікті.

Аліна знову розплакалася – цього разу від полегшення. Я зітхнула, відчуваючи, як серце ніби відпускає важкий камінь. Усі ми, мені здається, видихнули полегшено.

Пізніше, коли вляглося, ми з Давидом-старшим вже поверталися додому в машині. Я дивилася на краєвид за вікном, а в голові крутилися одні й ті самі запитання: чому молоді люди часто бояться ставити чіткі межі?

Чому вважають, що “не обмежувати” – це найкращий шлях до ідеальних стосунків? І невже справді ніхто не розуміє, що любов – це і відповідальність, і вміння жертвувати чимось заради спільного майбутнього?

Можливо, ви, дорогі читачі, маєте схожий досвід? Як у ваших родинах вирішуються ситуації, коли один із партнерів “утікає” від обов’язків, а інший усе терпить, боячись здатися надто вимогливим? Чи доводилося вам ставити принципові умови своїм коханим і при цьому непокоїтися, чи не руйнуєте ви стосунки?

Може, варто шукати баланс між “не хочу обмежувати” та “тебе теж стосується відповідальність”? Які поради ви могли б дати Аліні чи Давидові?

Дуже цікаво почути ваші думки, бо переконана – це проблема не однієї родини. Тож давайте подискутуємо: як ви бачите розподіл обов’язків у сім’ї, особливо коли йдеться про народження дітей? І де межа між “свободою” та “спільною відповідальністю”? Чекаю на ваші історії та поради!

Джерело