– Алінка, мені треба відкрити тобі душу… Відчуваю, що мій кінець близький. Ти мусиш знати правду, навіть якщо після цього зненавидиш мене, – почала свекруха, стискаючи руку Аліни
– Алінка, мені треба відкрити тобі душу… Відчуваю, що мій кінець близький. Ти мусиш знати правду, навіть якщо після цього зненавидиш мене, – почала свекруха, стискаючи руку Аліни.
Аліна завмерла. Коли це вона встигла стати для неї “Алінкою”? Зазвичай свекруха називала її “змією”, “відьмою” або ще якимось образливим словом. А тут раптом – “Алінка”.
Мабуть, правду кажуть, що наприкінці життя людина змінюється, починає усвідомлювати свої помилки. Напевно, це й сталося із Марією Вікторівною.
Аліна працювала медсестрою в лікарні, куди її колишня свекруха потрапила із серцевим нападом. Оцінити серйозність ситуації вона не могла – не лікар, але чутки ходили, що шансів на одужання мало.
З колишнім чоловіком Аліна так і не зустрілася: чи він не відвідував матір, чи їх шляхи просто не перетнулися. Та й говорити їм не було про що…
Він колись завдав їй такого болю, що вона навіть бачити його не хотіла. Все почалося, коли Аліна опинилась в положені. Чоловік не радів майбутньому батьківству, бурчав, що вони ще не встали на ноги, а тепер йому одному доведеться тягнути сім’ю.
Аліна обіцяла знайти підробіток вдома, щоб не сидіти в нього на шиї. Але, мабуть, дитина була нікому не потрібна – навіть свекруха кидала косі погляди та казала, що Аліна надто поспішає.
Коли Аліна потрапила до лікарні, лікарі вирішили робити кесарів, хоча раніше жодних показів для цього не було. Вона намагалася додзвонитися до свекрухи, яка працювала завідувачкою пологового відділення, сподіваючись, що вона заступиться за неї.
Але Марія Вікторівна не відповіла. Після наркозу Аліні повідомили, що дівчинка пом ерла ще в утробі. Це була найстрашніша новина у її житті. У той день частина її пом ерла.
Вона мріяла піти слідом за своєю дитиною, яку хотіла назвати Катрусею. Відносини з чоловіком зруйнувалися. Він звинувачував її в тому, що вона не змогла зберегти дитину, а свекруха підливала олії у вогонь. Усе закінчилося розлученням, у якому винною виявилася Аліна.
І ось тепер Марія Вікторівна лежала в лікарні, де Аліна працювала медсестрою, і потребувала догляду. Сина поряд не було. Як і його нової дружини. Очевидно, жінка стала непотрібною своїм рідним.
– Не кажіть нісенітниці! Ви обов’язково видужаєте! – спробувала втішити її Аліна, але та лише махнула рукою.
– Нічого вже не буде добре… Ти сама це розумієш… Але ж ти гарна жінка. Шкода, що я не розгледіла цього одразу і підтримала сина, коли він вирішив розлучитися з тобою. Ти маєш знати, Алінка, що кесарів тобі зробили не просто так… — Серце Аліни стислося.
Вона здогадувалася, що щось було не так, але почути це вголос було нестерпно.
– І твоя дитина не пом ерла. Її підмінили на мертво народженого.
У вухах задзвеніло так, що Аліна мало не закричала. Ноги підкосилися, і вона ледве втрималася на ногах. Вона дивилася на свекруху і бачила не слабку, хвору жінку, а чудовисько… Справжнє чудовисько, яке позбавило її щастя.
– Чому? – прошепотіла Аліна, голос її був глухим, наче з іншого світу.
– Андрій не хотів дітей. Ти ж знала… Він тільки-но починав будувати кар’єру, подавав великі надії. Тепер він багато чого досяг, а дитина йому завадила б. Він боявся, що ти вимагатимеш аліменти, якщо він вирішить розлучитися… Що нервуватимеш, йому нерви тріпатимеш, а йому треба було зосередитися на роботі.
Він умовив мене позбутися дитини, віддати її та переконати тебе, що малюка не стало. Розумієш, я заради сина на все була готова, аби він став успішним… Але тепер, дивлячись в обличчя сме рті, я розумію, який тягар на собі несу. Чи зможеш ти пробачити мені, Алінка?
– Як ви могли?.. — прошепотіла Аліна, її голос тремтів, а думки плуталися, наче клубок ниток, який неможливо розплутати. Сльози текли по її щоках, залишаючи мокрі сліди. – Де? Де моя дочка? – видихнула вона, наче кожне слово давалося з неймовірним зусиллям. Біль стискав її горло, не даючи дихати.
– У тумбочці… Там записник… На першій сторінці адреса… – свекруха говорила важко, її голос був слабким, але в ньому чулася гіркота. – Тільки вже нічого не змінити. Він… він дуже впливова людина. Владний. Він не віддасть тобі дочку.
– Це ми ще побачимо! – процідила крізь зуби Аліна. Її руки тремтіли, коли вона відчинила тумбочку і схопила блокнот. Вирвавши листок з адресою, вона майже вибігла з палати, не озираючись.
– Аліна, пробач мені… – хрипкий голос Марії Вікторівни долинув до неї вже з-за спини.
– Бог пробачить… – кинула Аліна, не обертаючись.
Вона не могла більше перебувати поряд із цією людиною. З тією, хто забрав у неї частину душі, зруйнував її життя. У голові пульсувала лише одна думка – побачити дочку.
П’ять із половиною років! Вона вже така велика… Жива… Сльози знову накотили, але Аліна змахнула їх і майже бігцем попрямувала до кабінету начальства.
Вона щось сказала про термінову справу, навіть не пам’ятаючи, як саме пояснила свій відхід. Дорога до вказаної адреси пройшла, як у тумані. І ось вона стоїть біля воріт великого особняка, розуміючи, що просто так увійти та забрати дитину не вийде.
Поступово до неї почало доходити, що для самої дівчинки це стане шоком. Адже вона вже звикла до іншого життя, до іншої мами… Але хоча б побачити її… Хоча б одним оком…
На ґанку її зустрів чоловік. Він був статний, гарний, але в його очах читалася холодна порожнеча. Десь із глибини двору долинав дитячий сміх, і серце Аліни стислося. Воно рвалося туди, до дочки.
– Ви прийшли нянькою влаштовуватись? – спитав чоловік, дивлячись на неї.
– Нянькою? – перепитала Аліна, не зводячи погляду з двору, звідки долинав дитячий голос.
– Хіба ж ні? – він трохи насупився.
– Ви Сергій? – тихо спитала Аліна, і чоловік кивнув головою. – Я прийшла не нянькою… Я прийшла за дочкою… – Сергій різко зблід. Його обличчя напружилося, жовна засовались. Він дивився на неї так, наче хотів розчавити, знищити. Але Аліна не відступила. – Це довга історія… Вислухайте мене, будь ласка… – вона почала говорити, сльози текли її обличчям, але вона не зупинялася.
Розповіла все: як чоловік, найближча людина, вмовив мати позбутися дитини, як її обдурили, змусивши повірити, що дочка пом ерла.
– Я не знала… Я думала, що її більше нема… Я так боялася… А тепер…
– Я не віддам вам дочку, – різко перебив її Сергій. – Вона все, що в мене є. Катя – моє життя.
Катя…
Аліна заплакала ще сильніше. Саме так вона хотіла назвати свою дочку. Її ноги підкошувалися, але вона трималася. Не знала, що робити далі. Сергій міг би вигнати її, викликати охорону, поліцію… Але він мовчав і слухав.
– Ходімо у будинок, – нарешті сказав він. – Я напою вас чаєм і розповім свою історію…
Аліна кивнула, хоч серце рвалося туди, де була дочка. Вона хотіла побачити її, хоч би мигцем.
Усередині будинку її охопив смуток. Вона зрозуміла, що ніколи не зможе дати дочці таку розкіш. Її одяг, її життя – все це було так далеко від цього світу.
Чи зможе вона зробити Катрусю щасливою? Звичайно, вона віддасть їй усю себе, але чи вистачить цього? Краєм ока Аліна помітила лялькові будиночки, розкішні іграшки.
Напевно, це була ігрова кімната Каті. На кухні, за чашкою чаю, Сергій почав свою розповідь.
– У дружини було безпліддя. Ми мріяли про дитину, і раптом нам зателефонували з лікарні. Сказали, що є дівчинка від якої відмовилася мати. Ми навіть не думали. Одразу почали оформляти документи. Наш будинок сповнився щастям. Ми стали батьками. А коли Каті виповнилося три роки, моєї дружини не стало. Серцевий напад. Це було як грім серед ясного неба. Я досі не можу змиритися, хоча минуло вже два з половиною роки. Катя постійно питає, коли мама повернеться з небес. Це боляче… Вона чекає на маму, але не на вас…
Серце Аліни розривалося. Вона поставила чашку і встала. Через матове скло кухні вона побачила дівчинку. То була вона. Її дочка. Її копія.
Аліна ледве стрималася, щоби не кинутися до неї. Але не можна. Не можна шокувати дитину. Катя любить свого тата.
– Ви сказали, що вам потрібна нянька, – твердо промовила Аліна.
– Няня, але не ви… – Сергій похитав головою. – Ви не зможете себе стримати в руках. Я не можу вам довіряти. Раптом ви вирішите вкрасти її?
– Вкрасти? Ні! Я присягаюся! Ні! – Аліна майже кричала. – Я прийшла сюди, щоб забрати її, але тепер розумію, що вона має своє чудове життя. Я не хочу ламати її психіку, але благаю… Дайте мені бути поруч із нею. Дозвольте стати нянею!
– Я дам вам відповідь за два дні, – сухо відповів Сергій.
Ці два дні стали для Аліни тортурами. Вона ледве стримувалась, щоб не піти до поліції, не почати вимагати повернути дочку. Але вона розуміла, що це не вихід. Вона повинна бути мудрішою. Заради Катрусі.
За два дні Сергій подзвонив. Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася легка напруженість. Він повідомив, що готовий піти на поступки, але лише за певних умов.
Аліна мала підписати договір, у якому зобов’язувалася ніколи не розповідати Каті, що вона її мати. Крім того, вона мала пройти консультацію у психолога і здати аналіз ДНК.
Тільки після цього Сергій погоджувався взяти її на роботу нянею. Аліна, не роздумуючи, погодилася на все. Вона й без аналізів знала, що Катя – її дочка. Дівчинка була її точною копією.
Але Сергієві були потрібні докази, формальності, щоб переконатися, що він не помиляється.
Коли результати аналізів підтвердили кровність, а психолог дав висновок, що Аліна здатна контролювати свої емоції, Сергій вручив їй договір. Вона навіть не почала його читати – поставила підписи, не замислюючись.
Того ж дня чоловік познайомив Катю з новою нянькою. Цей момент став для Аліни найщасливішим у житті. Спочатку Сергій дозволив їй працювати два дні через два, але через місяць наполіг на тому, щоб вона звільнилася з лікарні та переїхала до них.
– Каті ви дуже подобаєтеся, – казав він. – Вона тягнеться до вас. Будете постійно із нею. Це найкраще для неї.
Аліна навіть відмовлялася брати гроші за роботу, але Сергій наполягав, посилаючись на умови договору. Вона прибиралася в будинку, готувала, прала і проводила майже весь час із Катею.
Щоразу, коли дівчинка посміхалася їй, Аліна відчувала, як серце розривається від кохання. Але вона стримувалась, не дозволяючи собі зайвого. Не можна було називати її донечкою, не можна було обійняти так, як хотілося.
Минуло вісім місяців. Сергій поступово почав ставати більш теплішим по відношенню до Аліни. Він бачив, як Аліна піклується про Катю, як щиро любить її, і розумів, що вона не забиратиме у нього дитини.
Його серце почало тягтися до цієї жінки, яка так багато пережила. Він почав частіше розмовляти з нею, запрошував на прогулянки садом.
Вони знаходили спільні теми, ділилися думками. Непомітно для себе Сергій почав відчувати до Аліни теплі почуття. Але він не знав, як вона відреагує на його зізнання.
Настав день народження Аліни. Весь день Сергій поводився так, ніби нічого не знає про свято. Але ввечері він та Катя влаштували для неї сюрприз.
Вони запросили її на чай з тортом, і дівчинка, бентежачись, простягла Аліні маленьку коробочку з бантиком.
– Тато розповів мені правду, – тихо промовила Катя, опускаючи очі. – Ти моя матуся, яка спустилася до нас із неба.
Аліна завмерла. Її серце забилося так сильно, що вона ледве могла дихати. Сльози покотилися по її щоках. Вона подивилася на Сергія, а той лише посміхнувся, трохи піднявши куточки губ.
– Але мама та тато мають бути одружені, правда? – продовжувала Катя, підводячи на Аліну свої великі очі. – Тато хоче одружитися з тобою! Ти погодишся, матусю?
Аліна не могла стримати сліз. Вона притиснула дочку до себе, вдихаючи її дитячий запах, цілувала її волосся, знову й знову обіймала. Катя здавалася їй найдорожчим скарбом у світі.
– Я тебе люблю, – прошепотіла дівчинка, посміхаючись. – Дякую, що спустилася до нас. Але ти ще не відповіла… Чи згодна одружитися з татом?
– Катя, – з легким докором сказав Сергій. – Ми ж репетирували: “вийти заміж за тата”, а не “одружитися”.
Аліна засміялася. Її сміх підхопили Сергій та Катя. В цей момент вона відчула, що її серце переповнене щастям.
– Згодна, – сказала вона, посміхаючись крізь сльози. – Звісно, згодна.
Сергій приєднався до їхніх обіймів, обійнявши обох – свою маленьку принцесу та жінку, яка стала для нього не просто нянею, а частиною їхньої родини. У цей момент Аліна зрозуміла: її життя, нарешті, набуло сенсу.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
КІНЕЦЬ.