Аліна шукала житло. Після п’яти років шлюбу вона подала на розлучення…

Якось, повертаючись із роботи, жінка побачила, як її чоловік виходить від сусідки.

Відмовлятися він не став, і навіть заявив, що у сусідки від нього є діти!

Син сусідки народився три роки тому, а зовсім недавно народилася донька. Чоловіка в неї не було, чоловіки до неї не приходили, принаймні Аліна не знала.

– Значить, правду говорить, – вирішила вона.

З ним заводити дітей вони планували тільки у майбутньому, а тут двоє вже готових у сусідки!

Аліна вже давно отримала спадщину бабусі. Продавши її будинок у далекому селі, вона хотіла вкласти гроші у свій бізнес. Дівчина працювала у перукарні, і звичайно мріяла відкрити свій салон. Нехай невеликий, але обов’язково зі своїм приміщенням та сучасним обладнанням.

Усі зайві гроші вона відкладала також для цієї мети. Чоловік про спадок знав, намагався взяти з неї гроші на нову машину, але Аліна заявила про свої плани.

Подумавши він від неї відчепився. У майбутньому можна отримати більше. Скаржитися не було на що, дружина майже повністю їх утримувала, він платив тільки комуналку. Та й подарунки вона робила йому дорогі. А готувала вона просто чудово, ніби була шеф-кухарем хорошого ресторану, а не перукаркою.

Але всьому приходить кінець… Перед Аліною постало питання: салон чи квартира. Працювати у своєму салоні чи жити у своїй квартирі? Вибір зупинився на житлі. На решту можна назбирати. Грошей було достатньо на перший внесок. Кредит їй схвалили. Оглянувши кілька варіантів, вона зупинилася на просторій двокімнатній квартирці. Перший поверх їй теж сподобався, а ще величезна тепла лоджія. Господарі виїжджали в інше місто, і квартиру продавали з усіма меблями та вбудованою кухонною технікою. Це також було плюсом у виборі.

Одразу після оформлення Аліна переїхала. Для неї це було подвійне свято – розлучення та нова квартира.

Через місяць, рано-вранці, з’явилася колишня свекруха.

– Що ти вичуджуєш? – з порога почала вона.

– А ви як мене знайшли?

– Простежила! Вчора не пішла до тебе, усю ніч міркувала. А сьогодні вихідний, ти ж маєш бути вдома. От і прийшла. Думаєш просто так відбутися. Назбирала грошей за рахунок мого сина й квартиру купила. А ось і не вийде! Половина має бути його!

– З чого це? Квартира в кредиті, а ми розлучені.

– Що ти! Думаєш я недолуга якась? А перший внесок? Поверни половину моєму синові! Це ти винна у всіх його невдачах.

– А у нього проблеми?

– А як ти думала? Він же чоловік, готувати не вміє, змарнів. Прийшла власниця по гроші, а в нього не прибрано, брудно. Якщо так буде, то виставить його.

– Мені його взяти до себе?

– А що? Назбирали разом, от і живіть. Чого це ти пішла? Він переживає. Просто вам дитину треба. Він і заспокоїться.

– Так у сусідки квартира є. Там у нього діти, ваші онуки, між іншим. Нехай живе там.

– Онуки?! Які онуки?! – свекруха не розуміла, що відбувається.

– Ваші. Вам не розповіли? А квартира ця моя. На спадкові гроші все придбано. Краще онуками займіться.

– І коли вони мені хотіли сказати? – колишня свекруха розгубилася.

– Вам недобре? Давайте вип’ємо кави. Ви оговтаєтеся і підете розбиратися з сином.

– Так, можна й каву… Ти мене пробач. Я ж не знала…

Мати колишнього пішла. Аліна навіть у думках пожаліла колишню свекруху, двоє дітей у її сина, а вона нічого не знає.

Через годину пролунав новий дзвінок у двері. Аліна подумала, що жінка повернулася, але за дверима була зовсім інша відвідувачка.

– Ой, а ви хто? – запитала вона. – А де Мишко?

– Мишко? Це хто? А ви хто?

– А я тітка Люба. Мишко розлучився, а ви його новенька?

– Ні. Це моя квартира. Я купила її місяць тому.

– Виїхав і мені не сказав. От же ж. Продав та не попередив. Я ж йому писала, що приїду. Він ніколи не забував. Куди я тепер? Зараз я йому подзвоню, підставив він мене. Вибачте. Піду я. Вибачте ще раз. Можна я сумки у вас залишу?

– Можна, мабуть.

Жінка виглядала стомленою.

– Ви подзвоните, а потім підете у справах. Може, чаю, кави? Ви ж з дороги.

– Мені не зручно…

Вона зателефонувала племіннику. Той виправдовувався, вибачався, але справа зроблена, нічого не зміниш.

– Ох, Мишко, – раз у раз повторювала жінка.

– А ви приїхали тільки у гості?

– Ні, дівчинко, я приїжджаю приблизно двічі на рік на обстеження. Все вже позаду, але треба. Ось у Мишка завжди на одну ніч зупинялася. А тепер доведеться якось інакше. На поїзд того ж дня не встигаю. Знайду дешевий готель. А знаєш, я ж Мишку привезла тут дещо. Не тягнути ж назад. Давай я тобі залишу.

Жінка почала все викладати на стіл.

– Як багато всього, давайте я вам заплачу.

– Не треба. Мені не важко, адже я для Мишка старалася, а він навіть не сказав нічого. Не попередив. Я йому як мати була, а він. Забирай все у холодильник.

– А ви залишайтеся. Я одна живу. Вам коли у лікарню?

– Завтра вранці. А потім у мене одразу поїзд.

– От і добре. Якщо ви не проти, то можна сходити погуляти. Чи ви втомилися?

– Я вже відпочила. З Мишком ми теж завжди гуляли, а потім я йому готувала борщ.

– Ходімо гуляти, а потім ви варитимете мені борщ.

Вони довго гуляли й розмовляли. Тітка Люба розповіла про своє життя, про Мишка, Аліна про своє.

Наступного дня жінка поїхала, але вони продовжували спілкуватися по телефону.

У Аліни все налагодилося й у сімейному житті. Вона зустріла свою половинку. Тітка Люба, як і раніше, приїжджала на один день двічі на рік з великими сумками.

Вони стали як родичі, може, навіть ближче.

Аліна із сім’єю їздять до неї, а діти називають Любу бабусею…

КІНЕЦЬ.