Аліна з самого ранку була сумна. На телефон нескінченно йшли смс, дзвінки, картинки…

Але ніякої радості від цього Аліна Віталіївна не відчувала.

Раптом чомусь згадалося, як у дитинстві вона з нетерпінням чекала на цей день: подарунки, запаковані в гарний папір, торт зі свічками, які, загадавши заповітне бажання, треба було неодмінно задути.

І щоразу цих свічок ставало дедалі більше. І років до двадцяти п’яти це Аліну тішило. А ось потім… Щоразу, задуваючи свічки, вона відчувала якийсь щемливий смуток.

Роки йдуть… Годинник цокає… І невідомо, скільки там ще на небесах їй відміряли часу.

–Шістдесят років! Це багато, чи мало? – міркувала Аліна з самого ранку. – Багато, звісно, коли розумієш, що ти прожив уже набагато більше, аніж тобі лишилося жити. І мало, коли ти старенькою себе вважати відмовляєшся.

Сьогодні у Аліни Віталіївни кругла дата – шістдесят років виповнилося. Сумним виявився для неї День народження!

З самого ранку по скайпу зателефонувала з Німеччини дочка, привітала, наговорила багато хорошого.

–Мамо, ти в мене найкраща, найкрасивіша і наймудріша! І я впевнена, що попереду в тебе ще багато щасливих днів! – весело посміхаючись кричала її Оленка з монітора ноутбука …

Онуки з німецьким акцентом теж прокричали прокричали:

«Бабусю, з днем ​​народження!»

І на цьому все…

Іменинниця знову залишилася наодинці в спорожнілій квартирі. Ні, йшли звісно, дзвінки та смс із привітаннями від знайомих та родичів, але від цього менш самотньо не ставало.

Аліна в повній мовчанці присіла перед дзеркалом. Із задзеркалля дивилася на неї миловидна, підтягнута жінка з сумними сірими очима. Променистий погляд, світле волосся трохи зворушене сивиною, зморшки в куточках очей… Аліна посміхнулася, жінка в дзеркалі теж відповіла теплою, підбадьорливою посмішкою.

–Ну ось! Відзначатимемо день народження удвох: я і моє відображення, – сумно посміхнулася іменинниця.

Вона наповнила келих ігристим, цокнулася з тією, іншою Аліною в дзеркалі келихами і пригубила напій.

–Хочу бути щасливою! – загадала вона бажання.

І тут, у голові ніби тумблер переключився – одним клацанням.

–Треба тобі, Аліно, обстановку змінити, пройтися, розвіятися, купити щось для душі – ніби хтось нашіптував їй на вухо.

І сил ніяких не було чинити опір і продовжувати сидіти ось так одній, з келихом перед дзеркалом. Якась невідома сила тягла її надвір. Мабуть, шампанське все–таки почало діяти…

–Ось і осінь… – весь час крутилося в її голові, поки жінка йшла вулицею до торгового центру.

Аліна зазирнула в магазин, купила собі в подарунок флакон улюблених парфумів, посиділа трохи в кафе з чашкою кави, але душа знову кликала її на вулицю.

Вона не поспішаючи брела по знайомій алеї, вдихаючи вологе осіннє повітря і насолоджуючись видом різнокольорового осіннього листя, що лежало під ногами шарудливим, строкатим килимом.

–Аліно! – раптом гукнув її чоловічий голос. – Аліно, не може бути! Це ти! Я просто очам своїм не вірю!

Аліна Віталіївна обернулася і ахнула від несподіванки. Перед нею стояв високий, трохи сутулий чоловік. Білий, а вигляд втомлений, обличчя в зморшках і зовсім сивий, навіть сиві брови, і ніс трохи гачком.

Такий самий ніс був у її першого чоловіка Миколи…

Олена примружилася: – Микольцю, ти, чи що? – здивовано і невпевнено запитала вона.

–Що, так сильно змінився? – сумно спитав чоловік. – А ти ось ні крапельки не змінилася! Така ж красива і молода!

–Дякую, Миколо за добрі слова! Хочеш вір, хочеш не вір, але я тебе рада бачити! – голос Аліни дзвенів від радості.

–І я радий! Дуже радий! І я вітаю тебе з Днем ​​народження!

–Невже ти все ще пам’ятаєш?

–Пам’ятаю, звичайно! Я завжди тебе пам’ятав.

–Ти не заслаб? Дуже вже білий! – з тривогою вдивляючись в обличчя колишнього чоловіка, спитала Аліна.

–Був дуже слабий, тепер все добре! Навіть працюю! – усміхнувся Микола. – А ти як? Як твої справи?

–Теж працюю, бухгалтеркою на віддаленні. Оленка наша в Німеччині тепер живе і працює.

–Так, я знаю… Ми з нею спілкуємося і завжди спілкувалися.

Аліна коротко кивнула. Багато років минуло відколи Аліна та Микола розлучилися. Вони розійшлися, коли їхній доньці Оленці й року не було.

Нерозумно якось все вийшло. Одружилися, коли обом по дев’ятнадцять років виповнилося, а потім… Та що потім – просто мудрості не вистачило і терпіння.

Одного разу посварилися, чи то через чашку розбиту, чи то ще через щось пусте і незначне, і розбіглися по різних кутках.

Стукнути дверима легко було. А ось зробити перший крок, повернутись – складно.

А потім у кожного своя сім’я… Своє особисте життя.

Микола платив аліменти, поки Оленка не подорослішала.

Жодних образ, просто жили два колишніх закоханих людей в різних містах своїм життям.

Чи щасливі вони були всі ці роки?

Напевне так! Принаймні Миколі й Аліні так здавалося…

А ось тепер зустрілися, і все згадалося, і почуття нахлинули, спалахнули з новою силою, а може, нікуди й не йшли?

І Микола, як колись у молодості, йде поруч із нею, посміхається, тримає під руку. У квітковий магазин заскочив, букет її улюблених тюльпанів простягає.

–О Боже! – подумала Аліна. – Він все пам’ятає! А я ж і не переставала Миколу кохати! Просто поховала на довгі роки десь глибоко у собі любов до нього і так і жила. А навіщо?

– Аліно, а можна мені до тебе в гості напроситися? – з несміливою надією запитав Микола.

–Можна, мабуть! – просто і легко відповіла жінка.

Вони йшли разом осінніми міськими вулицями, дихали одним повітрям і раділи, що доля подарувала їм цю зустріч.

А вдома в Олени вони розглядали фотографії, багато згадували, розмовляли: про доньку, про онуків, які вже встигли народитися, про спільних знайомих, багато хто з яких уже встиг піти в інші світи… І щемна туга наповнювала серця:

– А ця зустріч і для них може стати останньою.

І раптом Микола замовк. Він дивився колишній дружині просто в очі.

– Знаєш, а я всі ці роки думав про тебе, кожну твою рису згадував. Ти навіть у розлуці залишалася для мене рідною людиною. А сьогодні тебе побачив… І знову відчув себе молодим та щасливим.

–А що з твоєю дружиною? – поцікавилася Аліна.

Микола посміхнувся знайомою з юності усмішкою. При світлі свічок зморшки стерлися і роки ніби розчинилися в їхньому розсіяному затишному світлі. Його такий рідний для жінки голос звучав спокійно та по–домашньому буденно.

–Ми з Тетяною недовго були разом. Якось усе не складалося у нас. Дітей вона не хотіла. Збереження фігури для неї була важливішим. Таня була вся така яскрава, помітна. А я – інший! І одного разу вона пішла до молодого і перспективного… Адже зараз так модно. – знову посміхнувся Микола. – Але я анітрохи не засмутився. Навіть легше стало. Чужа вона для мене людина була. А потім уже й не зустрів нікого… – А твій чоловік? – раптом запитав він Аліну. – Як тобі жилося всі ці роки?

Аліна зробила ковток ігристого і задумалася.

А й справді, як їй всі ці роки жилося? Та погано жилося! Хороше було тільки одне – донька Оленка…

Жінка знизала плечима, адже по суті ї про другого чоловіка і розповісти особливо було нічого.

–Ми з Анатолієм два місяці прожили. Не вийшло у мене із ним сімейного життя. Ні, він старався, любив мене щиро, все додому тягнув. Я і тільки я винна у розвалі наших з ним стосунків: увесь час порівнювала його з тобою. І не на його користь.., – сумно усміхалася Олена. – Дітей ось теж не хотіла, як ця твоя Таня. Безліч відмовок вигадувала. І про фігуру теж говорила… Тільки справа була зовсім в іншому: не любила я його. Чужий він якийсь. Не мій! І Анатолій, видно, це відчував і одного разу пішов. Тепер він щасливий, у нього сім’я, онуки… А я за це рада.

Вони довго стояли удвох біля вікна, спостерігаючи як осіннім вечором.

Як колись у їхньому житті щось темне і важке взяло гору над добрим і світлим.

І кожен думав про те саме: про втрачений час, про дурну витівку, яка колись їх розлучила, про кохання, і про долю, яка сьогодні дала їм шанс.

На вулиці вже засвітилися жовті ліхтарі, і їхні відблиски грали плямами, що світилися, на мокрому асфальті.

Автомобілі проносилися повз, вихоплюючи з темряви рідкісних перехожих.

Микола, раптом, стрепенувся, він зрозумів, що вже пізно. Іти, звичайно, нікуди не хотілося, але ж він у гостях, а гості – це явище тимчасове. Гості повинні йти…

–Мені пора! – сумно зітхнув Микола. – Треба йти.

Вони стояли в тісноті маленького коридору так близько, що відчували тепле дихання один одного. Немолоді вже люди, які так несподівано зустрілися і тепер знову розлучаються. Але щось не давало їм зробити останній крок, зачинити двері, що так несподівано відчинилися.

–А навіщо? – промайнуло в голові у Аліни. – Адже сама доля нам сьогодні подарувала цю зустріч. Невже нам і тепер не вистачить мудрості зупинитись. Як тоді…

І вона наважилася. Сьогодні жінка виявилася мудрішою.

–Миколо, стривай, не йди! Залишся! А нам же ж добре разом! Скільки у нас того життя лишилося… Я не хочу з тобою розлучатися…

–І я не хочу! Тільки не знав, як тобі про це сказати, – прошепотів Микола.

Вони довго стояли, обнявшись у коридорі! Не соромлячись своїх сліз, які невблаганно котилися по щоках. Двоє немолодих уже людей, що по дивному збігу обставин колись втратили один одного. І найкращі роки життя прожили в розлуці. Адже вони любили один одного і досі люблять…

Які ж вони могли бути щасливі разом!

–Як шкода! Як шкода! Як шкода, що так склалося… – шепотів кожен із них.

І в цій фразі змішалося все: їхня загальна туга, жаль, любов, жага до життя і подяка долі за цю несподівану зустріч.

Микола з ніжністю обійняв свою Аліну

–Тепер ми будемо разом до самого кінця! – прошептав він їй на вухо.

Вона підвела голову, подивилася своєму коханому в очі і посміхаючись додала:

–Так, до самого кінця!..

КІНЕЦЬ.