Потяг прийшов трохи із запізненням, але Аліна встигала на автобус. Вона поспішала додому. Дівчина закінчила коледж і збиралася влаштуватися до нової їдальні.

Ось і рідний дім.

– А ти чого приїхала? – замість привітання сказав старший брат. – У місті місця не знайшлося такому фахівцю? Ха-ха. А в нас немає місця.

– У мене кімната своя, – відповіла Аліна.

– Там твої племінники. Так що чай пий і назад.

– Мама де? На роботі?

– А де ще їй бути. Працює.

– А ти чому вдома? У відпустці?

– А це не твоя справа.

– Я до мами.

– Е. Ти ж на автобус запізнишся.

Аліна його не слухала, а пішла до мами. Кінець робочого дня. Зустріне, заразом і поговорити дорогою можна спокійно.

Брат Олександр був старший за Аліну на сім років. Любив вказувати у всьому, вчити життя, але тільки сам жив не зрозумій як. Аліна не очікувала побачити його у будинку матері. А тим більше не одного, а всією родиною. Племінники зайняли її кімнату. Значить жити їм стало ніде, а може, ще що. Брат завжди недоговорює. Була у брата квартира, ще батько купив, доки був живий. Напевно, продав і гроші спустив, знову подумала Аліна.

Їй тато не встиг купити житло. Перед відходом вибачався та просив матір будинок переписати на дочку. Сам не встиг придбати житло для доньки, недуга швидко забрала його. Будинок матері належить. Мати так і хотіла зробити, чекала на дочку.

– Доню. А ти чому не подзвонила. Я тебе зустріла б, – здивувалася мама, побачивши доньку.

– Я добре добралася.

– Брата бачила?

– Бачила. Виставляв мене в місто назад. Місця каже нема.

– Приїхали. Тобі просив говорити. А ти вдень на навчанні, увечері він поряд. А писати як ви, я не вмію. Місяць майже живе. Не працюють. Адже я спочатку думала, що у відпустку. Але щось відпустка велика. Та й онуки кажуть, що до школи тут підуть.

– А що з його квартирою?

– Не знаю. Не каже. Шепчуться зі своєю весь час.

– Ох, коли ж вже візьметься за розум, – вашко видихнула Аліна.

– Що не спитаєш, мовчить. На роботу не йде. Я пропонувала йому. Сторож, робітник на будівництво. Але хіба він піде. І Юлі пропонувала. А вона лише за собою дивиться. Навіть вдома не прибирає.

– Не переживай. Я приїхала. Все добре буде.

– Завтра підемо до нотаріуса. Батько так хотів. Так і зроблю.

– Мамо, навіщо поспішати. Я приїхала. Все добре буде.

– Ні. Завтра підемо якраз прийомний день. Сашку не кажи. Чую я, що не так просто вони тут.

– Добре. Не скажу.

Сашко був незадоволений, що сестра не послухала його і залишилася. Юля бурчала собі під носа і на Сашка, сварилася на дітей.

– Так, малеча, ви з сьогоднішнього дня спите з батьками. Це моя кімната. Забирайте іграшки туди, – сказала Аліна до племінників, зайшовши в кімнату.

– Могла б і з матір’ю в кімнаті жити, коли приїхала, – буркнула Юля.

– Це моя кімната. Була й буде.

Після вечері Аліна прибирала у своїй кімнаті. Після хлопчаків там був бардак. Фантики від цукерок, паперу та інше сміття валялися в усіх кутках. Настільна лампа зламана. Скрізь брудний одяг.

Сміття викинула. Одяг племінників у кімнату до брата.

– Це треба прати, ти що сама не бачиш, – почав пред’являти їй Сашко.

– Ось і пери.

– Поклади у кошик. Мати випере.

– Мати? Ви не знахабніли, – не витримала Аліна.

– Що? Доросла стала. Говорити навчилася? Ти мене не вчи. Я старший. Один чоловік у сім’ї.

– Чоловік. І що тепер, стрибати навколо тебе, – усміхнулася вона і пішла.

Вранці Аліна з мамою пішли до нотаріуса. Сім’я Сашка ще спала.

– Довго вони сплять.

– Завжди так. Ніч у телефонах, день сплять.

Документи оформили. Мати написала дарчу, все, як і просив батько. Синові було куплено квартиру, а будинок доньці. Щодо грошей квартира коштує більше, але для Аліни батьківський будинок дорожчий.

– Ну от дочко. Тепер твій дім. Можеш командувати мною.

– Ну що ти, мамо. Я ж тебе люблю. Це ти мною командуй.

– Ти господиня.

– А ти моя мама. Який нотаріус молодець, підказав, як усе скласти, щоб у тебе житло було. Я так і не знала. Я б тебе і так не виставила, але тут усе на папері. Правда, він молодець.

– Правда, доню. А з Сашком, що робитимемо? Якщо чесно, то я вже не маю грошей годувати їх. Зарплата за тиждень. Тільки картопля та огірки з помідорами.

– Добре, картоплі і поїмо. З огірками соленими. Я так скучила. У місті все макарони та пиріжки. З іспитами зовсім ніколи було готувати. І салат зроблю з свіжої капусти, я там бачила на городі. А завтра я вже піду на роботу. Тітка Катя дзвонила. Сказала з документами приходити і одразу за роботу.

За вечерею діти відмовилися їсти капусту та огірки. У картоплі поколупалися і вийшли.

– Мамо. А сосиски де? Котлети? Хоч щось, — Сашко теж був незадоволений, але їв.

– Гроші скінчилися. До зарплати тиждень. Якщо вам потрібні сосиски – магазин поряд.

– Ти, Алінко, на роботу коли? Ти ж кухар. Влаштовуйся швидше, хоч їжа буде.

– Ти на що натякаєш, братику?

– А сама не розумієш? Сім’ю годувати треба.

– Моя сім’я це поки що одна мама. А в тебе є своя сім’я, ти й годуй її. Або он Юля твоя нехай тебе годує.

– Мати. Ти чула?

– А ти чому маму так називаєш? Мати.

– Ніжна яка. Не командуй тут. Я чоловік, всі мене слухати повинні.

– Де ти такого набрався, чоловік?!

Сашко не знайшов, що відповісти, а Аліна продовжила.

– Значить так. Якщо хочете їсти, настав час шукати роботу. І тобі і твоїй Юлі. У вас є двоє дітей.

– Не твоя справа. Ти тут ніхто.

– Ви у відпустці, чи як?

– Яка різниця. Житимемо тут. Відчепися від мене, – Сашко вирішив закінчити розмову.

Аліна мила посуд. Юля сходила до магазину, купила сосиски. Сашко та діти знову сіли за стіл.

Минуло два тижні. Аліна з мамою сиділи на дивані і дивилися телевізор.

– Мамо, – Сашко зайшов до кімнати. – Справа в мене. Нам дітей треба прописати. Їм до школи скоро.

– А до чого тут прописка?

– Кажу ж – треба. І взагалі час Аліні самій про життя подумати. Тут зайнято. Нехай виходить заміж і живе у чоловіка. Час звільняти житлоплощу. Ти живи, ти матір.

– А де твоя квартира? Яку ми з батьком купили.

– На місці. Здаємо. Як знайдемо гроші, то продамо і купимо велику.

– А де знайдете гроші? Ото б і мені знайти, – втрутилася Аліна.

– Тебе не питають. Ну як, мамо? Пропишеш?

– У сестри питай.

– Вона тут до чого?

– Вона хазяйка.

– Яка хазяйка? Ти що?

– Хазяйка цього будинку. Тобі квартира, Аліні будинок.

– Не вірю. Ви просто вигадали. Коротше завтра потрібна прописка. А ще треба їм частки у будинку виділити. Бо нам квартиру в місті не продати. Ну і мені також можна, я ж син.

Аліна принесла зі своєї кімнати документи.

– Ось. Прописувати вас не буду. Частки виділяти теж. І хитрувати не треба. Я хоч і кухар, та закони знаю.

Сашко образився і розірвав документи.

– Це була копія, – Спокійно сказала вона.

Сашко пішов у кімнату до дружини. Вони почали голосно сперечатися і сваритися.

– Не розумний ти. Я тобі казала, що раніше треба було. Чим ми тепер закриємо кредити. Я продала свою машину. Що тепер робити?

– А не було чого кататися морями. Туди хочу! Туди! А ще туди! Сама не розумна. Сукні свої продавай. І валізи.

– А ти працювати йди!

– Сама йди!

– Тепер квартиру не продати.

– Не сварись.

Мама з Аліною лише слухали. Ось воно що. Борги. Квартиру вирішили продати.

– Ну, квартиру у нього не заберуть, не переживай. Це єдине житло. І не продадуть, там діти, – пошепки сказала Аліна мамі. – А з рештою нехай розбираються самі.

За годину Сашко з речами та всім сімейством покинули будинок матері та Аліни.

Спочатку він ображався, але потім почав приїжджати у гості. Юлі з ним ніколи не було, лише діти.

КІНЕЦЬ.