Час минає непомітно. Ще недавно я танцювала на випускному вечері у школі, потім студентські роки. Є, що згадати: тоді від кавалерів не мала відбою. А сьогодні таке почула у свою сторону в магазині, що досі шокована.

Дорогою додому я зайшла у супермаркет, аби купити щось на вечерю. Мешкаю сама, в холодильнику завжди порожньо. Якраз усі поверталися з роботи, тому людей була тьма.

Я побачила вільну касу й не вагаючись почала викладати з кошика продукти на стрічку. Там сидів хлопець років дев’ятнадцяти. Він щось сказав, але через капюшон і галас торговій залі я не розчула.

Він повторив голосніше. Мені, навіть здалось, що промовив це на весь магазин: “Жіночко, ви не почули? Я кажу, каса не працює, Перейдіть до сусідньої”.

Яка я йому “жіночка”? Мені лише 39 років. За таку образу вже тоді можна було дати ляпаса. Так принизити мене перед натовпом покупців. Але я ще стрималась. Почала збирати продукти назад у кошик.

Та він і не думав зупинятись. Вирішив, що “жіночки” було недостатньо. Відхилився і тихо промовив колезі: “Набридли ці пенсіонерки. Ніколи з першого разу не чують, повторюю їм по кілька разів!”.

Він переступив межу. Назвати мене пенсіонеркою — це вже верх нахабства. Тут емоції взяли гору і я кинула в нього шматком твердого сиру. Якби не відхилився, то мав би синець.

Жбурнула решту продуктів разом із кошиком на підлогу і вийшла звідти геть. Що це за ставлення до клієнтів? Більше я туди ні ногою. Яка я пенсіонерка у 40 років?

Я дбаю про свій зовнішній вигляд, масочки різні роблю, одягаюсь нормально. Ну, не схожа я на бабусю. А тут: “пенсіонерка”. Мені “жіночки” вистачило.

КІНЕЦЬ.