Коли я була маленькою дівчинкою, мені випала нагода побувати у Львові лише один-єдиний раз. Мені тоді було дев’ять років, і ця поїздка залишила незабутнє враження.

Я пам’ятаю, як гуляла вузькими вуличками міста, вдихала запах кави й мокрої бруківки після дощу, розглядала величні кам’яниці і мріяла, що колись житиму тут. Львів здався мені казковим світом, у якому кожен куточок приховував свою таємницю.

Але життя склалося інакше. Я виросла і жила в Одесі. Хоч це теж прекрасне місто з морем, яке я любила, думки про Львів час від часу поверталися.

Я уявляла, як могла б прокидатися в квартирі з високими вікнами, що виходять на бруковану площу, пити каву на маленькому балкончику і слухати дзвін дзвонів із львівських церков.

Проте це залишалося лише мрією, поки одного осіннього ранку моє життя не перевернулося. Того ранку я прокинулася від дзвінка в двері.

На порозі стояв чоловік у строгому костюмі, тримаючи товстий конверт. Він представився адвокатом і спокійним, але впевненим голосом запитав:

— Ви пані Олена?

Я кивнула, все ще напівсонна.

— Мене звати Андрій Ковальчук. Мені доручено повідомити вам, що пані Марта Полянська залишила вам у спадок квартиру в центрі Львова.

Мій розум відмовлявся вірити в ці слова. Квартира у Львові? Від людини, якої я не знала? Це звучало як вигадка.

— Напевно, сталася якась помилка, — сказала я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

Але адвокат лише посміхнувся і простягнув мені конверт.

— Тут усі документи. Ви можете переконатися самі.

Я відкрила конверт і побачила офіційні папери, завірені печатками. Все було законно. У цей момент у мене в голові закрутилися тисячі запитань: хто така Марта Полянська? Чому вона вибрала мене?

Я не могла знайти жодної відповіді, але вирішила поїхати до Львова, щоб розібратися.

Кам’яниця на вулиці Руській була ще більш вражаючою, ніж я могла собі уявити. Її старовинна архітектура зберігала відгомін століть, а сходи, якими я піднімалася, пахли деревом і пилком часу.

Квартира на третьому поверсі була просторою, з високими стелями, витонченою ліпниною й широкими вікнами. Це було саме те, про що я мріяла в дитинстві.

Оглядаючи кімнати, я натрапила на коробку з особистими речами Марти Полянської. Там були старі фотографії, пожовклі листи й кілька книжок із підписами на форзацах.

На одній із фотографій я побачила молоду жінку з лагідним мудрим поглядом, яка здалася мені знайомою, хоча я не могла згадати, звідки.

Серед речей знайшовся лист, адресований мені. Він починався так:

“Дорога Олено,

Якщо ти читаєш це, мене вже немає. Але я хочу, щоб ти знала, чому я вирішила залишити цю квартиру саме тобі. Ми зустрілися одного разу, коли ти була дитиною.

Ти тоді гуляла в парку Львова зі своїми батьками і підійшла до мене, коли я сиділа на лавці. Я була спустошена та пригнічена після важкої втрати, але твоя усмішка й добрі слова, хоч і дитячі, допомогли мені повірити, що життя триває і може бути іншим.

Цей момент я пам’ятала все життя. Ти подарувала мені силу рухатися далі. Тепер я хочу, щоб ти мала щось особливе від мене. Живи тут щасливо.”

Я перечитувала ці слова знову і знову, намагаючись згадати той день. Чи то була я? Можливо, я дійсно підійшла до самотньої жінки й щось сказала, навіть не усвідомлюючи значення своїх слів. Я ж була дитиною!

Минуло вже два роки з того часу.

Ця квартира від пані Марти стала для мене не просто спадком, а нагадуванням про те, як навіть маленький прояв доброти може змінити чиєсь життя.

Тепер, стоячи біля вікна й дивлячись на старовинний Львів, коли п’ю каву у плетеному кріслі на своєму маленькому балконі я відчуваю, що повернулася додому і що саме тут – моє місце.

Джерело