— Але ж я не наймалася служницею для твоїх родичів, тож сам і мий за ними тут усе, й готуй їм, коли приїдуть! — обурилася дружина.

— Олю, люба моя, сідай! У мене для тебе новина!

Станіслав влетів у квартиру, як стихія, порив теплого, галасливого вітру, що пахне успіхом і дорогим парфумом. Пальто він не зняв — просто кинув на спинку крісла. Сумку кинув на підлогу. Потираючи руки, він пройшовся до центру вітальні, а його обличчя світилося тією особливою, майже дитячою усмішкою людини, яка несе добру звістку й уже передчуває загальне захоплення.

Ольга сиділа у своєму звичному кутку дивана й повільно, без ентузіазму, підняла погляд від книжки. Вона не мовила ані слова — просто дивилась на нього, спокійно, мовчки. І в цій її нерухомості було не менше змісту, ніж у його метушні.

— Яка ще новина, Стас? — спокійно запитала вона. — У нас і так рідко буває тихо, коли ти повертаєшся додому.

Він махнув рукою — мовляв, дрібниці, не до того зараз. Його голова була зайнята масштабністю майбутнього «свята».

— Та це зовсім не те! Краще! Пам’ятаєш, я казав, що мої давно до нас не навідувались? Так от — нарешті! Наступного тижня! Всі! Мама з татом, тітка Віра з дядьком Миколою! Уявляєш? На цілий тиждень! Вирішили провести у нас відпустку, відпочити. Кажуть, скучили. Нарешті зберемося, як у старі добрі часи! Посидимо, поговоримо, будемо сміятися до ранку!

Він ходив кімнатою, малюючи у повітрі невидимі картини всенародного щастя. У його уяві це було щось майже сакральне — возз’єднання клану й демонстрація нерозривного родинного зв’язку. Нарешті зупинився, глибоко вдихнув і поглянув на Ольгу з тим самим виразом, яким зазвичай дивляться тих, хто вже все вирішив за тебе — залишилось лише виконати.

— Ти ж, Оленько, постарайся, гаразд? — сказав він тим тоном, яким говорять про речі, що не обговорюються. — Наготуй там усього, як ти вмієш. Мама ж обожнює твій м’ясний рулет. І щось таке, по дрібницях — салатів, закусок. Ти ж у мене фантазерка. Розмістимо всіх без проблем: старших, звісно, у нашу спальню, на велике ліжко. Ми з тобою тут, на дивані. А Віру з Миколою — у твій кабінет. Постелимо їм надувний матрац, їм не звикати. Головне — щоб люди себе як удома почували. Щоб душею відпочили.

Він замовк — чекав на реакцію. Чекав, що Ольга радісно кивне, усміхнеться, почне ставити уточнюючі запитання про улюблені страви його родичів. Що одразу включиться у гру під назвою «ідеальна господиня».
Ольга мовчала.

Ця тиша тривала на кілька секунд довше, ніж того вимагала елементарна ввічливість. Потім Ольга повільно, з якоюсь ритуальною точністю, закрила книжку, поклала її на журнальний столик і підняла на чоловіка погляд. У її очах не було ні образи, ні розчарування. Лише холодна, кришталево прозора порожнеча.

— Так от, я не наймалася служницею для твоїх родичів. Тож сам і мий за ними, і готуй, коли приїдуть. Я до цього не доторкнуся.

Її слова впали у повітря кімнати, як крижинки — важко. Без жодного сплеску емоцій, без натяку на підвищений тон.

Усмішка на обличчі Станіслава завмерла, а потім повільно почала танути.

— Що?.. — прохрипів він, не вірячи своїм вухам. — Що ти щойно сказала?

— Я сказала, що не збираюся виконувати функції обслуговуючого персоналу для твоїх родичів. Я не кухарка, не покоївка і не тамада. Чи досить чітко?

— Ти що, не поважаєш моїх батьків?! — обурився він. — Вони в літах?! Тітку, яка мені підгузки змінювала?!

— Дуже навіть поважаю, — з холодною ввічливістю відповіла Ольга, підводячись із дивана. Вона випросталась — і тепер дивилася на нього зверху вниз. — Саме з поваги до їхнього прагнення до комфорту я забронювала собі номер у готелі. З понеділка по неділю. Щоб, не дай Боже, не заважати вашому зворушливому сімейному возз’єднанню. У тебе буде цілий тиждень, щоб проявити себе як гостинний син і турботливий племінник. Успіхів.

Кілька секунд Станіслав просто стояв, переварюючи почуте. Він дивився на Ольгу так, ніби вона заговорила з ним якоюсь невідомою мовою. Це була не просто сварка. Це було зрадництво.

— Як так можна? — обурився він, зробивши крок уперед. Його руки мимоволі стиснулися. — Готель? Який готель? Ти моя дружина! Твоє місце — тут, з моєю родиною! Що я їм скажу? Що моя жінка втекла з дому, бо до нас приїжджають мої батьки? Як це виглядатиме збоку?

Він підвищив голос, намагаючись пробити її спокій. Він звик, що у їхніх рідкісних сварках саме гучність завжди була вирішальним аргументом. Але Ольга навіть не здригнулася.

— А що не так, Стасе? — її голос залишався рівним. — Ти запросив свою рідню. От і прийматимеш їх. До чого тут я? Або ти забув їхній останній візит? Два роки тому, на твій ювілей?

Вона зробила паузу, ніби даючи йому час згадати. Але він не хотів згадувати.

— Чудове було свято! Вся сім’я в зборі! Що знову не так?

— А не так те, що після того «чудового свята» я викинула новий килим із вітальні, бо твій дядько Микола вирішив, що червоний напій — це гарний акцент до світлого ворсу. Твоя мама, скуштувавши той самий м’ясний рулет, який нібито обожнює, пів вечора розповідала тітці Вірі, що я не господиня й що м’ясо треба було вимочувати в молоці, а не у вершках. Я все чула, Стасе.

Кожне її слово — маленький, гострий камінець, киданий у його благеньку ілюзію родинного затишку. Він скривився, а потім намагався виправдатися.

— Це дрібниці! Придирки! Ну, пролив напій — з ким не буває? Ну, сказала мама щось… Вона у літах, так звикла! Вона ж добра тобі бажає, навчити хоче! А ти нічого не приймаєш! У тобі немає ані краплі душевної широти, Олю! Ані краплі!

— Душевної широти? — вона трохи схилила голову набік, і в її очах майнула ледь помітна іронія. — Добре, поговорімо про широту. Пам’ятаєш нашу мікрохвильовку? Гарну, дорогу, яку я вибирала три тижні? Її більше немає. Бо твій братик, син тітки Віри, вирішив перевірити, чи будуть іскри, якщо засунути всередину виделку й увімкнути режим «гриль». Іскри були. А мікрохвильовки — ні. Це теж та «широта», яку я мала прийняти з усмішкою?

Станіслав остаточно втратив ґрунт під ногами. Він хотів говорити про високе — про родину, обов’язок, повагу. А вона, мов бухгалтер, просто зачитувала йому рахунок за збитки. З кожною її фразою його позиція танула.

— Це ж дитина! Він же не навмисно! Ми ж купили нову! — сказав Станіслав.

— Ми купили дешевий аналог, бо, цитую: «не варто витрачатися, все одно хтось щось знову зламає», — спокійно нагадала Ольга, дослівно відтворюючи слова чоловіка дворічної давнини. — І справа не в грошах, Стасе. Справа в тому, що після твоєї «зборної родини» я потім відмиваю, вичищаю і ремонтую все ще два тижні. Я працюю п’ять днів на тиждень, так само, як і ти. Але чомусь, коли приїжджають твої рідні, моя відпустка перетворюється на цілодобову зміну покоївки. А твоя — на свято життя. Так от, цього разу я теж обираю свято. Я заробила свій відпочинок. А ти, як глава сім’ї, маєш повне право подбати про своїх близьких. Сам. Від початку і до кінця.

Ольга поїхала у понеділок вранці. Без прощальних промов. Взяла невелику валізу, мовчки впіймала таксі біля під’їзду — і зникла. У квартирі залишилась тиша, що різала вуха, і ледь відчутний аромат її парфуму. Станіслав ходив із кімнати в кімнату, мов тигр у клітці — у передчутті майбутньої перемоги. Він доведе їй! Він покаже, що таке справжня родина! Він влаштує такий прийом, що їй стане соромно за свіою поведінку.

Рідня приїхала у вівторок ближче до обіду. Це більше нагадувало висадку десанту, ніж сімейний візит. Дверний дзвінок не просто пролунав — він завив довго й наполегливо. Як тільки Станіслав відчинив двері, передпокій наповнився галасом, метушнею і ароматами поїзда, домашньої випічки та дядькового парфуму. Чемодани, баули та сітки з гостинцями моментально розповзлись коридором, захоплюючи житловий простір.

— Стасику, золотко! Нарешті! А де ж наша господинька, де Оленька? — мама міцно обняла його, вчепившись пальцями в плечі.

— Вона… їй довелося терміново поїхати. У відрядження, — промимрив Станіслав, відчуваючи, як палають вуха. Брехня вийшла кривою. — Важливий проєкт, відпустили буквально на кілька днів.

— Шкода, — зітхнула тітка Віра, оцінюючи вітальню хазяйським поглядом. — А ми-то думали, вона нас своїми рулетами пригостить. Ну, робота є робота…

Перший вечір став першим колом випробування. Повернувшись із роботи, Станіслав виявив квартиру у стані легкого погрому. Батьківські пальта висіли на дверцятах шафи, дядькові черевики стояли просто посеред коридору, а на улюбленому дивані, підклавши під голову Ольжину декоративну подушечку, хропів батько — так голосно, що аж чутно було в іншій кімнаті.

Уся рідня чекала на вечерю. Станіслав судомно прикидав, що можна приготувати на п’ятьох, і кинувся в магазин. Повернувся з пакетами, набитими пельменями, ковбасою й готовим олів’є в пластиковій коробці.

— Ну, як для холостяка, — зітхнула мама, проколюючи виделкою пельмень. — Нічого, синку, ми люди прості. Хоча, звісно, Оленька могла б і подбати — приготувати щось заздалегідь, раз знала, що їде.

У середу ілюзія сімейного свята почала тріщати по швах. Станіслав усвідомив: його родичі приїхали не в гості. Вони приїхали в санаторій, де він — єдиний працівник, що одночасно виконує функції кухаря, офіціанта, прибиральника й аніматора.

Зранку його будили не будильником, а репліками типу: «Стасику, у вас кава закінчилася!». Удень йому дзвонили на роботу: «Стас, а пульт від телевізора не працює, глянеш, як повернешся?». А ввечері, коли він ледь волочив ноги після вечері, миття посуду й прибирання, його чекала розмова на кухні.

— Щось мені ця її “робота” не подобається, — задумливо мовила мама, коли вони залишилися вдвох. Батько з дядьком дивились футбол, а тітка Віра приймала ванну, щедро виливаючи у воду Ольжин лавандовий гель для душу. — Не вірю я, щоб отак — зненацька, та ще й надовго. Ви посварилися, так? Вона через нас поїхала?

— Мамо, не починай, — втомлено відмахнувся Станіслав, витираючи стіл.

— А я й не закінчую! Я мати, я серцем чую! У тебе дружина з характером, це з першого дня було видно. Не до душі їй наша проста родина. Все їй не так, усе по-її має бути. А ти що — не чоловік? Постав її на місце! Щоб знала: родина чоловіка — це святе! А то що виходить? Ми приїхали, а вона — хвостиком махнула та й втекла. Непорядок це, Стасе. Великий непорядок.

Він мовчав. Бо що мав сказати? Що вона — має рацію? Що це «свято», якого він так чекав, виявилося невдячною працею? Що він не терпить звук шаркаючих капців по паркету і запитання «А що у нас сьогодні на вечерю?». Що він уперше по-справжньому зрозумів, чому Ольга з таким холодним серцем сприймала новину про приїзд його рідні.

Він дивився на жирні плями, залишені дядьком Миколою на скатертині, слухав, як у ванній хлюпочеться вода, і відчував, як у ньому наростає обурення. І цей стан не на родичів. Обурення було спрямоване на ту, яка зараз сиділа у своєму загородньому готелі, гортала книжку і мала рацію.

До п’ятниці Станіслав був лише тінню самого себе. Він існував у липкому, задушливому тумані недосипу, запаху вчорашніх котлет і глухого роздратування. Колись затишна квартира перетворилася на філію вокзалу — гучну, незатишну й завжди брудну. Дядько Микола зіпсував підлокітник Ольжиного крісла, поставив на нього гарячу чашку з чаєм. Тітка Віра, вирішивши «навести лад», переставила книжки у кабінеті за зростом, а не за авторами — і перетворила бібліотеку на безлад. Батько постійно коментував його кулінарні потуги, згадуючи, як усе «робила мати», а мама… мама вела свою власну, тиху, але методичну діяльність.

Останньою краплею став пригорілий рис. Станіслав, розриваючись між робочим дзвінком і вимогою батька знайти окуляри, просто забув про каструлю. Їдкий запах гару наповнив кухню.

— Сину, ну хто ж так варить рис? — зайшла мама, скривившись. — Його ж промивати треба сім разів у холодній воді! А тоді води на два пальці вище! Я ж тебе вчила! Твоя Ольга тебе зовсім розпустила.

У цю мить щось усередині Станіслава обірвалося. Не клацнуло — саме обірвалося. Як канат, який довго тримав, але зносився й не витримав. Він дивився на почорніле дно каструлі, на самовдоволене мамине обличчя — і не бачив у ній матері. Він бачив джерело своєї образи. Він кинув губку в раковину, зірвав з гачка ключі від машини й, не сказавши жодного слова, вийшов. За його спиною пролунали здивовані вигуки — і стихли.

Дорога до готелю була наповнена обуренням, що кипіла в ньому, мов перегрітий чайник. Він не просто їхав — він мчав. У голові вирували образи цього тижня: брудний посуд, критика, нескінченні «Стасику, а ти б міг?..», «Стасику, а подивися…», і жодної — жодної — подяки. І винна в усьому цьому, як йому здавалося, була вона. Ольга. Яка втекла, залишила його самого з його родиною.

Він збирався сказати їй усе. Змусити повернутися. Привезти її додому, поставити до плити й показати всім, хто в домі господар.

Хол готелю зустрів його тишею, прохолодою, ароматом хвої та свіжозвареної кави. Контраст із задушливою квартирою був настільки великим, що він на мить спинився. Але швидко опанував себе й рушив уперед.

Він побачив дружину одразу. Ольга сиділа в глибокому кріслі біля панорамного вікна, що виходило на сосновий ліс. На ній було світле просте плаття, волосся зібране в легкий вузол. Вона виглядала спокійною й відпочилою. На столику поруч — чашка кави. У руках — книга.

Він підійшов до неї — розпатланий, з червоними від безсоння очима й плямою від чогось жирного на сорочці. Виглядав, мов втілення того безладу, від якого вона втекла.

— Відпочиваєш? — його голос був хрипким і наповненим обуренням.

Ольга повільно підняла погляд. У її очах не було подиву. Лише легка тінь роздратування за те, що її перервали.

— Як бачиш, — відповіла вона й знову опустила погляд на сторінку.

— Збирай речі й негайно їдь додому! — прошипів він, нахиляючись ближче. — Цей цирк закінчено! Ти залишила мене самого з ними! Ти взагалі знаєш, у що перетворилася наша квартира? Знаєш, що я пережив за цей тиждень? Я працював багато: готував, прибирав, тягнув усе на собі — і в результаті лише докори! Твоє місце там, вдома! З родиною!

Ольга не відповіла одразу. Вона спокійно перегорнула сторінку, зробила ковток кави й лише тоді, не поспішаючи, подивилася на нього.

— Ні, Стасе. Моє місце — там, де мене цінують. Де мене поважають. І де ніхто не очікує, що я стану безплатним обслуговуванням для дорослих людей, які приїхали відпочивати. Ти хотів довести, що справишся сам? Ти справився. Ти все відчув на собі. І знаєш що? Я тобі співчуваю. Але повертатися — не збираюсь.

— Ти мені ще за це відповіси! — зірвався він. — Думаєш, це кінець? Це тільки початок!

Ольга знизала плечима.

— Можливо. Але початок — для мене. А не для твого сценарію.

І вона знову повернулася до читання. А Станіслав стояв перед нею — розгублений та спустошений. Йому залишалося тільки одне: прийняти, що цього разу… вона перемогла.
Станіслав повернувся додому ближче до вечора. Квартира зустріла його тим самим — запахом тушкованої капусти, шумом телевізора, гомоном родичів і тарілками, що гриміли в раковині. Він пройшов коридором, зняв взуття, дістав із кишені запасні ключі й простягнув їх матері.

— Мамо, мені терміново потрібно у відрядження. На кілька днів. Дуже важливий проєкт. Це — запасні ключі. Коли будете виїжджати — приберіть, будь ласка, за собою. І закрийте двері на всі замки.

— Яке ще відрядження? — насупилась мати. — Стас, ми ж тільки-но приїхали!

— Не можу нічого змінити. Робота, — відповів він рівно, не дивлячись їй в очі. — Вибач, мамо.

Він мовчки зібрав речі: кілька сорочок, зарядку, щітку, кросівки. За пів години вже стояв біля дверей.

— Сину, ти ж нічого не сказав… Коли повернешся?

— Коли приберете. І коли мені знову захочеться додому.

Не чекаючи відповіді, він вийшов.

Через пів години Станіслав знову стояв у вестибюлі «Соснового бору». На його обличчі не читалася образа, лише втома. Але десь усередині прорізалося щось нове. Може, смирення. Може — перший крок до розуміння.

Він піднявся на другий поверх, постукав у знайомі двері.
Ольга відчинила. В її очах було здивування.

— Ти знову тут?

— Якщо ти ще не виїхала… Чи можна мені залишитися? Хоча б на одну ніч. Я не хочу бути там. І я, здається, нарешті починаю розуміти, що ти відчувала всі ці роки.

Вона мовчки відійшла вбік, звільняючи прохід.

Це не було прощенням. Але, можливо, це був початок нових стосунків Стаса з родиною.

Джерело