— Але ж це мої три квартири, мамо. Я буду їх продавати і купувати собі або будувати будиночок на Прикарпатті чи у Закарпатті. Це моя справа. Тому нехай сестра виселяється, виселяй своїх квартирантів.

Розмова з мамою знову завела в глухий кут.

Я вже 15 років живу і працюю у Франції. Дуже економила. Купила собі у Львові три квартири. Три однушки.

В одній живе зараз моя сестра з чоловіком і дитиною, а дві мама здає в оренду. Я сама на це погодилася свого часу, бо жити в Україні непросто. Гроші від оренди квартир мама забирала собі. Я з неї їх не вимагала.

Але зараз я їм сказала, що буду повертатися. У мене тут закінчується контракт. Я лишилася працювати у своїй французькій фірмі віддалено, але жити хочу повернутися в Україну.

Хочу продати ці квартири і побудувати собі будинок. Можливо, продам тільки дві, а одну так і буду здавати в оренду.

Але мама категорично стала в позу.

— Це не по-родинному! — заявила мені вона.

— Ти сама без сім’ї, без дітей, можеш ще заробити собі на той будинок! Навіщо тобі ті гроші зараз?

Я слухала її і не вірила своїм вухам.

— Мамо, тобто поки я жила у Франції, ці квартири були мої. А тепер, коли я повертаюся, вони вже не мої?

— Ну чому ж не твої? Просто ти ж розумієш, що сестрі з дитиною нікуди йти, і квартирантів я просто так не виставлю.

— А я? А я куди маю йти?

— Ну ти ж можеш ще заробити чи там ще пожити.

Я відчула, як всередині все закипає.

— Тобто поки я тут гарувала, економила кожну копійку, сестра собі спокійно жила в моїй квартирі? А тепер я повертаюся, виявляється, що я не можу нікого попросити на вихід з моєї нерухомості?

— Доню, це сім’я.

— А я — не сім’я? Я чужа?

Мама замовкла. Але я знала: вона не відступить.

Наступного дня мені зателефонувала сестра.

— Ти що, справді збираєшся продавати квартиру?

— Так, — твердо сказала я.

— А де ми будемо жити?!

— Орендуйте собі житло. Або купіть щось своє.

— Ти смієшся?! У нас немає таких грошей!

— А в мене вони з’явилися самі собою?

— Тобі ж мама допомагала!

Я ледь не засміялася. Мама допомагала? Це та, яка забирала собі гроші від оренди моїх квартир? Та, яка жодного разу не запитала, чи мені не важко?

— Я тобі щось винна, Марто?

Вона замовкла.

— Просто ти жила там безкоштовно. І замість того, щоб відкладати на свою квартиру, ви з чоловіком спокійно витрачали гроші. Тому я не розумію, чому тепер це має бути моєю проблемою.

— Ну не будь ти такою! — почала вона вже з претензіями.

— Яка є, — відповіла я і кинула слухавку.

Я була впевнена: це ще не кінець.

І справді. Ввечері знову дзвінок від мами.

— Я не хочу конфліктувати, — почала вона спокійним голосом.

— Я теж.

— Але зрозумій: сестрі буде важко.

— А мені?

— Ти сильна.

— І що мені тепер з цією «силою» робити?

Вона зітхнула.

— Я хочу, щоб ти ще раз подумала, донечко.

Я вже втомилася думати. Втомилася відчувати себе винною за те, що важко працювала, заощаджувала й вкладала в нерухомість.

Тепер, коли я повертаюся, мене ставлять перед фактом: «Ти сильна, ти зможеш ще заробити».

Я не хочу бути жорстокою. Але й дозволити собі стати безхатьком у своїй же країні теж не можу.

Що мені робити? Наполягати на своєму? Чи дати ще трохи часу сестрі?

Але ж я знаю, що це затягнеться на роки. Як знайти баланс між справедливістю і родинними стосунками?

Джерело