Великі, скляні вітрини магазинів, що урочисто показують усе своє оздоблення, виблискували гірляндами. Синій, червоний, золотий, потім усі разом, потім знову золоті вогники біжать по нитках, зникаючи десь там, у заметах, що підкралися до самих підвіконь.

Скрізь ялинки – у дворах, на вулицях, у віконцях будинків. Вони визирають з-за шторок, настовбурчуючи колючі гілочки, брязкають скляними іграшками, що зберігаються до певного часу в старих валізах, пританцьовують від морозного протягу.

Дітвора, покидавши портфелі, катається з гірки. Лід міцний, рівний, прозорий, а під ним – трава! Зелена, яка ще не встигла засохнути, пожовкнути і розсипатися на порох.

Занадто швидко настали морози, тільки тиждень тому Валя носила безрозмірне, незрозуміло-сіре, «чергове» пальто, а тепер довелося вийняти з шафи куртку. Та виявилася завузькою.

Валентина, як дізналася що чекає дитину, якось уся роздалася, округлилася, хоча живота ще не було видно.

Це був її пʼятий цікавий стан. Перші чотири так і не закінчилися успіхом… Саме про такі випадки суворо, відсторонено ставлять позначки в історії хвороби: «Скільки було спроб? А скільки дітей?»…

Усе зазвичай закінчувалося на четвертому місяці. Одним махом рубалися кимось жорстоким, суворим надії, мрії, обличчя лікарів напружувалися, очі дивилися вбік. І Валя розуміла – це кінець.

Плакала, благала все перевірити ще раз, кричала, потім затихала і, заплющивши очі, відверталася до стінки.

— Мене тут немає, – немов говорила вона. – Є моє тіло, ви робитимете з ним те, що маєте, але мене немає. Я пішла, втекла, бо з вами боляче, я хочу додому…

Вп’яте… Валя вже особливо й не сподівалася, вмовляла себе взагалі не думати про майбутнє, забороняла чоловікові розповідати про прийдешнє поповнення знайомим, сама просто звільнилася з роботи й ховалася у квартирі, періодично мучила лікарів підозрами. «Кольнуло, потягнуло, голова болить…»

Лікарі вже звикли, знаючи минуле Валі, від того й не сердилися.

— Валентина прийшла! – усміхаючись, говорила медсестра, побачивши жінку, яка сиділа в черзі. – Яка ти рум’яна, красива! Здрастуй, Петро Костянтинович зараз прийде, почекай.

І Валентина чекала. Вона гризла сухарики, нервувала, пила воду, вставала, знову сідала. А коли приходив лікар, одразу готувала себе до найгіршого.

— Ви, що, Валю! – Петро Костянтинович сердито хитав головою. – Як так можна думати! Як ви взагалі допускаєте думку, що щось не так?!

А аналізи, тим часом, були не дуже, а тиск стрибав, наче грав у пінг-понг, крутячись тріскучим м’ячиком по судинах виснаженої переживаннями жінки, а…

— Так, Валю! – нарешті відірвався від вивчення паперів лікар. – Скоро Новий рік, я розумію, що ти, напевно, хочеш удома святкувати, але потрібно б полежати в лікарні, прокапатися, і бути під постійним наглядом. Післязавтра з речами, ось направлення.

Валя все хотіла зловити погляд Петра Костянтиновича, вловити ті тривожні, швидкоплинні провісники біди, але не могла. Лікар був спокійний, упевнений, ніби й нічого не сталося.

— Все знову погано? Скоро чотири місяці… – протягнула вона, прибираючи в рюкзак направлення на госпіталізацію. – Та що ж це таке?! Ну, зробіть ще аналізи, з’ясуйте, що не так!

Жінка вже розхвилювалася, понеслися її свідомістю важкі, чорні вагони, навантажені страхами, застукали по рейках холодні колеса відчаю.

— Стоп! Що це в нас тут? – Петро Костянтинович раптом вийняв із шухляди столу щось і поклав на стіл.

— Що? – по-дитячому витягнувши шию, притихла Валя.

— Це шишка. Мені друг привіз. Кедрова, дивись, яка велика!

Розлаписта, що відливає бурштиново-коричневим блиском, шишка лежала на столі, кучерявлячи кінчики.

— І? – Валя відкинулася назад.

— Та просто шишка, от і все. І в тебе просто профілактична госпіталізація. Іди, готуйся, почитати що-небудь візьми, ну, ти знаєш.

Валя встала і, накинувши рюкзак на плече, вже попрямувала до виходу.

— Почекай, шишку візьми! – Петро Костянтинович підштовхнув подарунок до Валі. – Там горішки є, колупай на дозвіллі.

Валя знехотя засунула кедровий презент у рюкзак і, кивнувши на прощання, пішла…

— Ну, що лікар сказав? – чоловік Валентини, Дмиитро, чекав її в машині.

— Сказав колупати шишку і завтра з’явитися перед його очима з речами.

— Що? – Дмитро скривився.

— Кедрову шишку розколупати, узяти почитати й лягати в лікарню. Берегтимуть і роститимуть твого спадкоємця.

Валя плюхнулася на сидіння машини.

— А як же Новий Рік? Хоча, тут уже ні до чого! Валечко, ти тільки не переживай, усе буде добре! Я тобі твою власну ялинку принесу, я…

— Гаразд, я не буду, – кивнула дружина. – Поїхали додому, я їсти хочу.

— Добре! Це дуже добре! – Дмитро швиденько завів мотор і помчав пухнастими від снігу, що випав уночі, вулицями.

Валентина намацала в рюкзаку кедрову шишку, впилася в неї нігтями, але до горішків так і не дістала, а самі вони не бажали випадати їй на долоню.

— Дома молоточком! – запропонував Дмитро.

— Ні! Лікар сказав колупати, – похитала головою Валя. – Нігті шкода тільки…

…Валя, переживши те, що записано в медкарті сухими, зрозумілими, чіткими фразами, уже довіряла всьому – прикметам, забобонам, ворожінням, вирокам, умовлянням, замовлянням. Вона щось вічно клала під подушку, шепотіла, потім, обізвавши все «брехнею», викидала, вишукуючи нові, відчутні гачки, за які чіпляла, як альпініст, своє життя.

Читала вона і молитви, але Дмитро якось висміяв її за це, соромлячись Валиної наївної віри.

— Але ж Бог є, Дмитрику! – здивовано відповідала Валя, – Як Його не попросити…

— А толку? Якщо Він є, то тільки знущається з нас! То дає дітей, то забирає. Це жорстоко. Не треба нам такого!

— Мовчи! Будь ласка, мовчи! – Валя притискала руку до його рота. – Не гніви. Мама каже, що все для чогось треба…

— Ага…

— Ну, тоді, першого разу, я ж захворіла. А якби хвора дитинка зʼявилася? Страждав би все життя… Потім ти в аварію потрапив, як би я тебе виходжувала? Ти згадай, як ти рухатися не міг…

— Ти хочеш сказати, що ми заплатили дитиною за моє життя? Це жахливо, я не хочу більше слухати таке!

Вони все сперечалися, потім обіймалися і йшли на кухню пити чай…

— Все. Готова, можу їхати, – Валя оглянула кімнату, подумки пробіглася квартирою, чи не забула щось.

— Книжки взяла?

— Так. Три товсті книжки.

— Молодець. А келих взяла?

— Що?

— Келих, кажу. Ігристе на Новий Рік пити.

— Ні. Фу! Дмитрику, яку нісенітницю ти говориш!

— Я пожартував, вибач.

— Поїхали, а то я обід у лікарні пропущу.

Подружжя вийшло з під’їзду, сіло в машину і стало акуратно пробиратися крізь ватяні, зефірно-білі замети. Радіо верещало захопленими голосами дикторів, які вітали слухачів із прийдешнім.

— Вимкни, будь ласка, – прошепотіла Валя.

— Що? Що сталося? – Дмитро напружився, клацнувши по кнопці.

— Та якось важко. Нехай буде тиша…

— Ось, твоя палата, Валюшо! Тільки після ремонту, все новеньке, свіже. Дивись, які стіни нам зробили, які жалюзі! – нянечка, старенька, немов добра чарівниця, що прийшла сюди з дитячої казки, знала Валю давно, з її першої разу. Вона і в операційну проводжала, осіняючи дівчисько хрестом.

— Так, тітонько Катю, краса! – кивала Валентина. – Дуже затишно, прям жила б тут!

І раптом розревілася.

— Ти, що, Валюшенько, дівчинко моя, квіточко, пушинка моя! Перестань! – запричитала старенька, обійнявши пацієнтку. Дасть Бог, усе сладеться! Вірити треба, вірити!

— А якщо ні? – Валя скинула на жінку очі, потім заплющила очі й міцно стиснула кулаки. – Страшно як…

— Терпи, треба терпіти. Жіноча доля наша така…

Катерина Андріївна пропрацювала у відділенні все своє життя, як дівчиськом після медичного училища прийшла, так і залишилася. Спочатку медсестрою була, потім, як старість злизала силу й упевненість із рук, що ниють від холоду, стала просто доброю тіткою Катею, балувала і няньчила дівчат, як мама.

А що їй ще залишалося – своєї сім’ї не було, дітей і поготів. Була тільки могила чоловіка, що дивиться на своїх гостей молоденьким, хитрим поглядом рудого хлопчини, що пішов молодим…

— Це хто в нас тут? Валентина! – Марина Сергіївна, чергова лікарка, усміхнулася й кивнула. – Ну, ти все знаєш – уранці аналізи, потім УЗД, далі подивимося. Відпочивай.

— Та вже, відпочинеш тут у вас! – пробурчала Валя. Вона терпіти не могла рано вставати, але лікарня розправляла свої крильця годині о сьомій, а то й раніше, будячи пацієнтів веселими голосами медсестер.

Уночі Валя довго не могла заснути. Сусідки по палаті давно сопіли, накрившись по підборіддя старенькими, вовняними ковдрами, а Валя не могла.

Спочатку жінка листувалася з чоловіком, потім пожаліла його, побажала на добраніч і ввімкнула музику в навушниках, вимкнула, зітхнула, покрутилася і, вставши, підійшла до віконця.

А там – казка. Пустир за будівлею лікарні весь у снігу, ялинки волохатими вартовими вишикувалися попереду, за ними – притихлі, голі берізки під тонкими сніговими шалями, на краю неба – помаранчево-червона заграва від вогнів вируючого міста.

І сніг… Він падав, вихрувався, танцюючи й плаваючи в кришталі морозного повітря, сніжинки прилипали до вікна, витріщалися сліпими оченятами на Валю і, відчепившись, знову летіли геть.

Валентина раптом відчула, як сон хутряним пледом навалився на спину, голос мами звідкись зсередини тихо, ніжно співає колискову, а Дмитро начебто сидить поруч, запах його парфюму, змішаний з улюбленим шампунем, заспокоював, змушував розімліти, заплющивши очі й усміхнувшись…

— Ну, як ти, Валюшко? Як спала? – Дмитро бадьоро привітався, розбудивши дружину дзвінком.

— Добре спала. Ось, аналізи прийшли брати, я тобі потім наберу! Цілую!

І закрутився, понісся лікарняний ранок, заструменів по коридору аромат какао і вівсяної каші, зашурхотіли пакетиками пацієнтки, дістаючи домашнє, смачне, інколи заборонене, і від того ще бажаніше; заходили лікарі у веселих, то блакитних, то рожевих, то біленьких костюмах, шльопаючи по підлозі однаковими, модними тоді, сабо.

— Привіт, – сусідка з ліжка навпроти посміхнулася Валі. – Я Аня.

— Привіт, а мене Валентиною звуть. Ти тут уже давно?

— Ні, скоро випишуть, до свят удома буду! – Аня радісно погладила свій живіт. – У нас уже все добре.

— Молодці, – Валя посміхнулася. – А мене, схоже, надовго запроторили сюди.

— Ну, що ти! На Новий Рік усіх відпускають!

— Подивимося, – знизала плечима Валя…

…Петро Костянтинович, піднявшись з амбулаторії, увійшов до ординаторської.

— Як там Валентина? Що з аналізами? – запитав він у Марини Сергіївни, яка жувала шоколадку.

— Не сказати, щоб добре. Я думаю, і на цей раз все буде погано, – сьорбнувши кави, Марина вийняла зі стопки карту Валі. – Не приймає її організм дитини, а проти природи не підеш!

Петро Костянтинович сів, одним рухом руки розчистивши собі місце на столі, і заковзав очима по рядках, цифрах, словах.

— Проти природи, кажеш? – він похмуро подивився на колегу.

Марина кивнула на кавомашину.

— Хочете кави?

— Ні. Проти твоєї природи, дійсно, не попреш, Марино. Ти б звільнилася, бажано ще вчора…

— Не починай, Петрику. Я, на відміну від тебе, не вважаю себе Богом, зате й надій марних не роздаю. А ти… От що ця Валентина тут робить? Дав би їй відгуляти свята, і нехай приїжджає на чистку.

— Замовкни! – Петро схопився. – Яка ж ти гадюка, Маринка! Тобі не тут треба працювати, га…

Він не договорив, бо зграйка студентів, надягаючи на ходу халати, ввалилася в ординаторську і завмерла, втупившись на Марину.

Та, швидко моргнувши і натягнувши посмішку, представилася, сунула Петру брудну чашку і повела практикантів за собою….

— Що, Петре Костянтиновичу, усе погано? Я бачу, та й таблетки мені дають якісь…

— Нічого, Валюшко, нормально все, – упевнено, навіть із посмішкою, відповів лікар. – Просто треба перестрахуватися, якраз четвертий місяць, переживемо його і видихнемо. Як ти почуваєшся?

— Нормально. Поперек тягне іноді, лежати набридло, страшно, а так – нічого. Ось, – вона обвела очима палату. – Усіх виписали, я одна залишилася, фільми дивлюся, читаю. Курорт!

— Давай вважати це відрядженням, треба попрацювати, а потім додому, гаразд? – Петро Костянтинович помасажував пальцями втомлені очі. – Валю, на цій стіні, – він тицьнув пальцем на ніжно зелену стінку, – є чорна крапка? Ось тут, посередині.

— Ні, – впевнено відповіла Валя.

— Значить, це мені треба на курорт, зовсім очі поганими стали. А в тебе відрядження! Працюй! – скомандував лікар. – Колупай шишку. Де, до речі, вона?

— Та тут, у тумбочці, – Валя розкрила дверцята і показала кедрову шишку. – Ви серйозно?

— Дуже! – лікар розвів руками. – Я завжди серйозний із тобою, Валю. Гаразд, піду. І ось ще що, ти ж знаєш, усі хвороби від думок. Тож сиди й добувай собі кедрові горішки, і ні про що не думай.

— Ну, добре. До побачення…

Валя вийняла з тумбочки подарунок, потрясла, постукала. Горіхи ніяк не хотів випадати зі своїх норок.

— Та що ж це таке! – Валя стала старанно колупати пелюстки шишки, забувши про те, що потрібно боятися…

…До Нового Року залишалося зовсім небагато, Дмитро притягнув ялинку, маленьку, з гномом унизу і різнокольоровими кульками на гілках. Валя поставила її на тумбочку і милувалася вранці, підсуваючи під промені грудневого сонця.

Пацієнток потихеньку виписували, поверх порожнів, у їдальні вже не було черги, навіть давали добавку.

Але Валя цього не бачила. Три дні тому їй заборонили вставати, ставили крапельниці, про щось шушукалися.

— Лежи, чуєш! – тітка Катя повчально піднімала палець. – Не смій тут мені ходити.

— Добре. Але болить у мене, тітко Катю, і крапельниці ці… Набридли!

— Терпи, так треба!

Валя терпіла, дивилася на лікарів, їздила з комфортом на ліжку в кабінет УЗД, їла у своїй палаті, лежачи пластом і мріючи помити голову.

— Так, радість моя, – у палату увійшла Марина Сергіївна. – Останнє УЗД з рук геть, але ми ще поспостерігаємо. А так, узагалі, по-хорошому, треба переривати.

— Що? – Валя скинулася, було, але втрималася, згадавши веління Катерини Андріївни. – Та як ви тільки таке можете говорити?!

— Валю, – Марина сіла на стілець, поклавши на коліна папку з паперами. – Ти доросла людина, все розумієш. Є, мабуть, вроджені особливості, які заважають плоду нормально розвиватися. Можна штучно тягнути, чогось домагатися. А навіщо? Щоб потім бігати по реабілітаціях? Усе життя своє покласти на хвору дитину?

Валя широко розплющила очі і, закусивши губу, дивилася на жінку, яка сиділа.

— Я вимагаю, – нарешті, прошипіла Валя, натискаючи на кнопку виклику медсестри. – Я вимагаю, щоб ви більше ніколи не підходили до мене, ніколи!

Її крик змусив Іриинку, молоденьку медсестру, завмерти на порозі.

— Забирайтеся геть! – роздухарилася Валя. – Як тільки таких у лікарі беруть!

Марина Сергіївна посміхнулася і спокійно вийшла.

— Ти потім зрозумієш. Але буде вже пізно, – кинула вона.

— и не ображайся на неї, Валюшо, – Іра поправила ковдру, поправила подушку. – Вона ж така нещасна… Усіх від себе відштовхнула, її батьки майже забули, піклуючись про молодшого брата-інваліда. Заміж Марина так і не вийшла, бо любити не навчили, мабуть. От і страждає тепер…

— Я не хочу, щоб вона займалася мною. Іро, передай, будь ласка, Петру Костянтиновичу! Ні, я сама йому подзвоню!…

…Дмитро заїхав в обід тридцять першого грудня, посидів із дружиною, як міг, веселячи її й розважаючи. Він усе вмовляв медперсонал дозволити йому залишитися на ніч, але ті категорично відмовлялися.

— Добре, я під віконцем постою, – прошепотів він Валі, поцілував її і став збиратися.

— Та кинь ти, холодно! І мені вставати не можна…

— Я все одно буду поруч! – знизав він плечима.

— Ой, Дмитрику, – Катерина Андріївна забігла дрібними кроками в палату. – Як добре, що ти ще не пішов. Я тут прикраси принесла. На віконце б повісити. Допоможи!

Вона вийняла з пакета ніжно-рожевого, скляного, з милим, дитячим личком, янголятка і поклала на стіл. Потім поруч ліг такий самий, тільки це був хлопчик. Ще були зайці з барабанами, вкриті глазур’ю ялинки, цукерки і ліхтарики.

— Повісь на гачки. Он там!

Вона показала на раму, наче спеціально втикану невигадливими гачками-цвяшками.

Дмитро акуратно розвісив прикраси.

— Ось тепер добре! Тепер усе піде на лад! – задоволено кивнула тітка Катя. – Валю, чай будеш?

— Ні, дякую. Яка ж краса, ваші прикраси! – Валя дивилася, як іграшки крутяться в потоці теплого повітря, як іскряться їхні грані, пускаючи по стінах сонячні зайчики.

— Це що таке?! – Марина сунула ніс у палату. – Негайно зняти, це не належить!

— Марино! – раптом гаркнули в коридорі. – Зайдіть до мене!

— О! – тітка Катя усміхнулася. – Начальство зараз їй розповість, що належить, а що ні. Усе, побігла я. Дмитрику, з прийдешнім! Дай Боже, з дітлахівським роком!

Так і сказала, «з дітлахівським»…

…На вулиці підривали петарди, по стінах повзли відблиски від феєрверків, хтось кричав і сміявся.

А Валя лежала, згорнувшись калачиком, і вмовляла живіт перестати боліти.

— Що, Валюшо, що? – Петро Костянтинович стояв поруч. – Давайте її на УЗД.

Каталка прогриміла кахельною підлогою, замиготіли лампи, гірлянди, ялинкові іграшки.

— Нічого, усе в межах. Додайте магнезії. Нічого, чуєш, Валю. Поки що нормально! Сердечко прослуховується дуже добре…

А страх підступав, заважаючи чути, лизав серце, гудів у голові, бігав по тілу противними мурашками.

— Я боюся, – Валя зітхнула і заплакала. – Я боюся залишитися одна…

— Я посиджу, я нікуди не піду, – Петро Костянтинович підсунув стілець. – Зустрінемо з тобою Новий рік, усе добре. Чоловік не буде ревнувати?

— Ревнувати, звісно! Якби його не було, я б за вас вийшла заміж! – постаралася посміхнутися Валя.

…На екранах телевізорів ішли святкові передачі, телефони приймали повідомлення від знайомих, мама зателефонувала кілька разів, Дмитро надіслав відео їхнього з Валею кота з червоним ковпаком і шарфиком…

А маляті було погано, щось заважало, тривожило, воно переверталося і зітхало, слухаючи мамине дихання…

Валя заснула. Магнезія завжди вганяла її в заціпеніння, потім у сон, тільки липкий, бридко-тривожний.

Петро Костянтинович вийшов, щоб попросити взяти у Валі аналізи.

Кватирка раптом відчинилася, впустивши в палату холодне, наповнене димом феєрверків, повітря. Валя скрикнула уві сні.

А маленька душа, розправивши крила, випурхнула і сіла на край підвіконня. Їй так хотілося полетіти вгору, де було просторо, де мерехтіли загадкові зорі, проводжаючи поглядом літак, що летить кудись, де не було метушні й страху… Мама чомусь завжди боялася, і це робило його чужим, дивною, малюк зіщулювався в її утробі, обхоплюючи коліна маленькими ручками.

Страх убивав, він чіплявся, душив своїми товстими, жорстокими клешнями…

— Вилетіти! Треба просто втекти, поки кватирка відчинена! – подумала маленька душа.

А потім над її голівкою щось задзвеніло.

Піднявши голову, малюк побачив усміхненого зайця зі смугастим, як кавун, барабаном, блискучі цукерки, мавпочку зі зв’язкою бананів…

— Залишся, – раптом чув малюк Валин голос. – Дивись, як гарно. Тобі сподобається зі мною, з татом. Залишся, будь ласка, цього разу! Я люблю тебе! Ми будемо всі разом кататися з гірки, поїдемо на море, тато навчить тебе плавати і грати в м’яч. Ми будемо читати казки і малювати… Залишся!

Валя сиділа на ліжку і дивилася на маленьке тільце, напівпрозоре, пухкеньке, на личко з рум’яними щічками і ледве прочиненими від здивування губками.

Вона простягнула до привида руки, той, забарившись, полетів до неї.

Малюкові сподобалися іграшки, сподобалася мама, вона більше не буде переживати, і тоді все стане добре!

— Ти не бійся, мамо! – прошепотів малюк, – Я нікуди не піду, ти тільки не бійся, а то мені стає боляче…

— Добре, любий…

…Ніч сипала зорі упереміш зі снігом на святкове місто; Дмитро, стоячи під віконцем Валі, раптом побачив, як сніжинка прошмигнула у вікно, спалахнула всередині ніжним, жовтуватим світлом і зникла, а Валя посміхалася уві сні, розслаблено відкинувшись на подушки.

Її новорічне диво щойно сталося…

КІНЕЦЬ.