– Денисе, – звернулася мама до сина після вечері.

– Затримайся. Нам із тобою поговорити треба.

Син слухняно сів за стіл і приготувався вислухати, що збиралася повідомити йому мама.

– Розумієш, синку, вам із Настею треба кудись переїхати.

…Чотири роки тому Денис одразу після весілля привів свою дружину до квартири батьків. Вирішили, що вони тимчасово поживуть тут, поки не зберуть перший внесок на власну квартиру.

Вони працювали, вносили свою частину до бюджету сім’ї навіть у той час, коли Настя була у декреті.
Тоді у трикімнатній квартирі жили лише вони та батьки.

Але пів року тому зі столиці повернулася молодша сестра Дениса. Вона поїхала до Києва одразу після коледжу, сподіваючись, що зможе там влаштуватися. Але нічого не вийшло і довелося повертатися додому.

У квартирі стало ще тісніше, і Денис із Настею вже подумували з’їхати, тим більше, що суму для внеску за однокімнатну квартиру вони вже мали. Але вони хотіли взяти двокімнатну, а отже, треба було ще рік попрацювати.

Батьки схвалювали їхній план. І ось раптом така вимога.

– Мамо, в чому річ? – Запитав Денис.

– Ми ж домовлялися, що ще рік можемо жити.

– Розумієш, обставини змінились. Лєра виходить заміж.

– Вона приведе чоловіка сюди?

– Ні. Ми продамо цю квартиру і купимо дві однокімнатні – нам із батьком та Лєрі з чоловіком. Я розумію, що тобі це здається несправедливим, але Лєра чекає на малюка.

– І що це змінює? – Запитав син.

– Загалом, там така ситуація, що, якщо не буде квартири – не буде і весілля, і Лєра залишиться одинокою матір’ю, – пояснила мама.

– Зрозуміло. Значить, цей козел одружується з Лєркою тільки через квартиру. Мабуть, і оформити зажадав на двох. Чи тільки на нього?

– На двох, – відповіла мати.

– Мамо, а нам що робити? Адже ви фактично виставляєте нас надвір!

– Ти вже дорослий, сину, – втрутився у розмову батько, який кілька хвилин тому зайшов на кухню. – Давай сам розв’язуй проблеми своєї сім’ї.

– Ви з Настею працюєте, Єгор ходить у садок. Впораєтеся! Тим більше, що квартира належить нам з матір’ю – ви не власники.

– Тож ми можемо продати її будь-якої миті. У вас є два тижні. Шукайте собі житло. Весілля через півтора місяці, тож часу у нас мало.

Повернувшись до своєї кімнати, Денис розповів про все дружині.

– І що ми робитимемо? – Запитала Настя.

– Є два варіанти. Можна взяти в іпотеку однокімнатну квартиру – тоді приблизно за місяць ми зможемо переїхати, – запропонував Денис.

– Але Єгор через чотири роки піде до школи – йому треба буде виділити місце для занять, а в ідеалі – свою кімнату, – сказала дружина.

– Є другий варіант: ми шукаємо дешеве житло, може не квартиру, а кімнату і продовжуємо накопичувати на двійку. Але це ще щонайменше два роки. Вибирай.

– Треба подумати. Другий варіант, звісно, ​​вигідніший. Питання в тому, де знайти те «дешеве житло», про яке ти говориш, – відповіла Настя.

Вони лягли спати, вирішивши, що завтра займуться пошуками квартири.

Але з роботи Настя повернулася із цікавою ідеєю.

– Я сьогодні з дівчатами на роботі поговорила. У нас є дві медсестри з області. Вони на пару винаймають кімнату в гуртожитку.

– Кажуть, що зручно та набагато дешевше, ніж квартира. Гуртожиток не коридорного типу, на поверсі по чотири секції, у кожній секції по вісім кімнат. Я попросила їх дізнатись, чи є вільні кімнати. Що ти з цього приводу думаєш?

– Треба подивитись. Дівчата твої самотні, а в нас дитина, – відповів Денис.

– Там і з дітьми мешкають.

– Добре, матимемо на увазі, як варіант, – сказав чоловік.

Подивившись кілька однокімнатних квартир та кімнат у малосімейках, Денис та Настя таки зупинилися на гуртожитку.

Звичайно, це зовсім не той рівень комфорту, що в окремій квартирі, але головним аргументом стала ціна.

Вони переїхали до кінця терміну, який призначили їм батьки.

Коли збирали речі, у квартирі вже з’являвся рієлтор із потенційними покупцями. Насті було дуже незатишно, коли чужі люди по-господарськи заглядали в їхню кімнату, коли вона читала синові книжку на ніч.

А люди проходили, оглядаючи стіни, стелю, вікна, запитували, як гріють батареї, чи не дме з вікна.

Насті вже самій хотілося якнайшвидше переїхати, щоб не терпіти цю безцеремонність.

До нового місця звикли досить швидко. Можливо тому, що знали – це тимчасово.

На весілля до Лєри вони не пішли. Не з принципу. Просто у Насті було чергування, а один Денис не хотів іти. Та і Єгора залишити не було з ким.

Незабаром батьки купили собі однокімнатну квартиру. Звичайно, після просторої трикімнатної, коридор, метр на метр, шістнадцятиметрова кімната та маленька кухня нагадували тісну клітку.

– У нас взагалі одна кімната, – сказала Настя, коли чоловік після візиту до батьків поділився з нею своїми враженнями.

– Це зовсім інше. Ми знаємо, що за півтора чи два роки переїдемо у хорошу двокімнатну квартиру. А батькам у цій доживати.

– І це відчуття «доживати» просто витає у повітрі. Мені здалося, що батько перебуває у пригніченому стані. Йому явно не подобається, – сказав Деніс.

– Зате вони Лєрі та її Ігорку купили квартиру в новобудові й на меблі грошей дали, – уїдливо сказала Настя.

– Не заздри, – зупинив її чоловік. Ми впораємося. І зробимо це самі!

У гуртожитку Денис та Настя прожили трохи більше півтора року, а потім в’їхали до своєї квартири з великою кухнею, двома кімнатами та широкою лоджією.

Будинок знаходився неподалік садка, куди ходив Єгор, і їм навіть не довелося переводити його в інший. І школа була зовсім поряд – її було видно з вікна.

Зробити ремонт та перевезти речі допомогли друзі. Меблів у квартирі було мало, та й ті різномасні, бо їх купували «з нагоди», а дещо взагалі їм просто віддали.

Але головне, що вони тепер мали дах над головою, і ніхто більше не скаже їм: «Ви повинні з’їхати». Звичайно, Настя та Денис були раді, їх навіть не лякало, що доведеться ще майже п’ятнадцять років розраховуватись із банком.

А от у батьків настрій був не такий райдужний.

Через місяць після того, як сім’я облаштувалася у новій квартирі, до них прийшла мати Дениса із поганими новинами.

– Лєра з Ігорем розлучаються. І зять вимагає квартиру ділити. Батько ходив до юриста, і йому сказали, що якби ми їм дали гроші, і вони на них квартиру купили, то тоді можна було б всю квартиру відсудити.

– А якщо ми самі купили, а на них дарчу оформили, то навряд чи щось вийде. У суді можуть вирішити по-різному.

– Інший юрист сказав, що можна спробувати дарчу скасувати. Загалом, ми тепер не знаємо, що робити, – сказала вона.

– Не знаю, мамо, що вам і порадити, – поспівчував батькам Денис.

– Синку, може, ви Лєру з дитиною до себе візьмете? – Запитала мати.

– Ні, – різко відповіла Настя. – Ми лише місяць, як вибралися з гуртожитку, а ви знову хочете його у нас у квартирі влаштувати? Ні!

– Ні, мамо. Я вам можу лише одне порадити: Лєрі не треба нікуди виїжджати зі своєї квартири, і обов’язково спробувати довести, що житло придбано за ваші гроші.

Але суд вирішив інакше: все майно розділили навпіл.

Квартиру продали, гроші поділили.

Лєра із донькою прийшла жити до батьків. Вони прожили разом пів року, а потім, продавши квартиру батьків і додавши ті гроші, які лежали на рахунку у Лєри, купили двокімнатну, щоправда, у старому будинку, та з прохідною кімнатою.

– Так, – якось сказала Настя чоловікові. – А все могло б бути інакше. Твоя мама боялася, що Лєра одна з дитиною залишиться, але було зрозуміло, що цей Ігор – ще те парнокопитне.

– Треба було послати його якомога далі вже після того, як він квартиру собі зажадав.

– Ми б спокійно ще рік прожили з батьками – в одній кімнаті, Лєра з донькою – в іншій. Так, було б тісно, ​​проте після того, як ми з’їхали, вони залишилися б у просторій трикімнатній квартирі.

– І головне – не було б упродовж кількох років цієї метушні: продали, купили, знову продали, знову купили. Податки, рієлтори – скільки грошей на цьому втратили!

– І опинилися біля розбитого корита. А виграла у цій ситуації лише одна людина – Ігор, який забрав із собою половину вартості однокімнатної квартири. Ось подивишся – він ще й від аліментів бігатиме!

Настя мала рацію. Ігор справді робив усе, щоб ухилитися від виплати аліментів.

Натомість його батьки несподівано купили дачу з невеликим літнім будиночком та машину. На дачі вони влітку живуть самі, а машиною, оформленою на батька, роз’їжджає Лєра.

Ну що сказати з цього приводу – за дурною головою, і рукам нема покою! Ви не знаходите?

Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.