Але тільки-но вирішила купити квитки назад додому, зрозуміла, що чекаю дитину, тепер плачу щодня, чоловік старший за мене на 10 років

Я не знаю, як самостійно впоратися зі своїми страхами та з презирством до себе. Мені 28 років.

Проживаю із чоловіком разом майже рік. Це мій перший чоловік.

Я, здається, сама зіпсувала собі життя і не бачу розумного для себе виходу. Він сам був ініціатором знайомства, сам перевіз мої речі до себе, почав говорити про майбутнє.

За півроку я поїхала до нього в іншу країну. Все б нічого, але цей чоловік завдав мені дуже багато душевного болю.

Дуже багато (я, на жаль, допустила це сама, нікого не звинувачую). Не знаю, як із цього вибратися тепер.

Спочатку я просто хотіла, щоб все в нас було добре, але мої численні комплекси, ще з дитинства почуття провини, дурість і надія на краще, послужили мені погану службу. Я дуже багато терпіла, і дотерпілася до того, що вирішила, що нашим стосункам прийшов кінець, що я більше не можу, що майже нічого, крім злості, в душі не залишилося.

Але тільки-но вирішила купити квитки назад додому, зрозуміла, що чекаю дитину. Тепер плачу щодня.

Чоловік старший за мене на 10 років. Я боюся з ним залишатися, а через накопичені образи я перестала усвідомлювати, чи залишилися у мене до нього хоч якісь почуття.

Він не відмовляється і дуже хоче дитину. Я не хочу.

Я боюся, що цей душевний біль просто знищить мене одного разу.

Мені шкода, що не пішла вчасно. Моє переконання мене підвело, і я завжди думала, якщо зустрічаєшся з кимось, то потрібно докладати реальних старань, дійти до фінішної точки, і тільки коли вичерпається весь потенціал, рвати зв’язок без жалю.

Тяжко було також поставити крапку, бо я вперше у серйозних стосунках. Не треба будь ласка говорити, що потрібно було раніше думати.

Мені й так погано, я все це чудово розумію. Але сталося те, що сталося.

З релігійних міркувань та власних переконань я боюся брати такий гріх на душу, як відмова від дитини. Але іноді мене охоплює такий страх за себе перед майбутнім, що я готова покінчити з цим якнайшвидше.

Плачу майже щодня. Боюся не полюбити цю дитину плюс до всього я дітей не люблю взагалі.

Перед розривом до того ж ясно зрозуміла, що ми дуже різні з чоловіком. Він постійно працює, я навіть на прогулянку йду сама.

Нема з ким поговорити, чужа країна, довкола немає нікого. Мені здається, я божеволію, хочеться заснути і не прокинутися більше.

КІНЕЦЬ.