Після розлучення з чоловіком Світлана довго не могла прийти до тями й жила лише для дітей. А в сорок років раптом зрозуміла, що більше не хоче бути сама.

— І де зараз знайомляться? — запитала вона у дівчат на роботі. Всі вони були молоді й незаміжні.

— Ну, де… У соцмережах, в основному. В «тіндері» ще.

— А це що таке?

— Додаток для знайомств.

— Ой, ні, мені таке не підійде.

— А ти спробуй. Це не так страшно, як здається.

Сама б Світлана нізащо не зважилася, але співробітниці її вмовили, практично все зробили за неї: зареєстрували, фотографію вибрали і навіть відповідали за неї перший час. А потім все якось само пішло: Світлана сходила на одне побачення, потім на інше, третє.

Ні з ким із кавалерів нічого путнього не виходило, але потім з’явився Андрій.

З ним одразу було якось легко і просто, за винятком хіба що деякої його занудності: він не любив, коли Світлана запізнюється на побачення (а спробуй не спізнися з двома дітьми), не подобалося йому, що Світлана ходить як підліток у джинсах, він би вважав за краще, якби вона в сукнях ходила. Ну і все таке. Зате одразу сказав, що націлений на серйозні стосунки, і що чужі діти йому не завада.

Про те, що мама зламала ногу, Світлані сказали телефоном. Зателефонувала сусідка.

— Свєтік, приїжджай терміново! Я на три дні взяла відгули, але більше не зможу: мене дівчата з’їдять! Так що ноги в руки й уперед!

Так сталося, що післязавтра Світлана мала їхати з Андрієм у відпустку: він і готель забронював, і квитки на потяг купив. А тут таке. Але у Світлани навіть думки не промайнуло кинути маму і поїхати відпочивати: не така вона людина.

— Якщо ти не поїдеш — вважай, ми розійшлися, — заявив Андрій.

Такого Світлана точно не очікувала.

— Ти, значить, так собі уявляєш серйозні стосунки?

— Я стільки грошей витратив, ти про мене подумала? Чим ти мамі своїй допоможеш?

— Чим зможу, тим і допоможу, — образилася Світлана.

І вирішила: даремно вона вирішила чоловіка собі шукати, краще одній бути.

Квитків на потяг практично не було. Пощастило — взяла останній. Віддзвонилася, що їде. На роботі відпустку і так взяла, щоб на відпочинок їхати, так що, вважай, пощастило.

Дітям тисячу настанов залишила, але вони і так мали на два тижні одні залишитися, так що нестрашно: не маленькі вже — доньці чотирнадцять, синові дванадцять. Вони запевнили, що впораються. Син навіть запропонував:

— Я можу з тобою поїхати. Бабуся ж важка, ти її сама не піднімеш.

Світлана так розчулилася, що навіть сльозу трохи пустила. Ось справжній чоловік росте, не те що Андрій, який зібрався їхати на відпочинок сам, без неї. І не те, що колишній чоловік, який оформив квартиру на маму і вигнав з неї Світлану з дітьми, щоб оселитися з новою дружиною.

— Все буде добре, мамо! — пообіцяла донька.

У потяг Світлана сідала з важким серцем. Плацкарт, верхня полиця, годин вісім в дорозі. А там мама з ногою, яку, схоже, доведеться оперувати. І Андрій покинув.

Але найбільша неприємність її чекала у вагоні: на полицях поруч вже розклали речі її колишній чоловік Петя, його молода дружина Оленка і п’ятирічний син Вовчик.

«Ні, цього просто не може бути!», — подумала Світлана.

— Я з нею не поїду! — заявила Оленка.

— Постривай, зараз все вирішимо, — запевнив Петя. — Пересяде куди-небудь. Свєто, ану, метнися до провідниці!

Можна було стояти на своєму і сказати «тобі треба, ти й метнися!», але їхати з ними їй і самій не хотілося, тому Світлана сховала свою гордість подалі й пішла проситися пересісти.

— Ну куди я вас пересаджу? У мене повний вагон! Вам треба, йдіть і домовляйтеся!

Ходити й просити Світлана не вміла. Але знову наступила на свою гордість і пройшлася по двох вагонах, питаючи, чи не погодиться хто з нею помінятися. На Світлану дивилися як на міську божевільну, і ніхто помінятися не погодився.

— Ось нічого не можна тобі довірити! — загарчав Петро, підвівся і пішов.

Оленка впилася у Світлану зеленими очима і прошипіла:

— Я знаю, ти спеціально це все підлаштувала! Навіть не мрій: Петя мій!

Потрібен їй цей Петя…

Він з’явився через п’ять хвилин: сяючий, як новенький мідний п’ятак.

— Ну, я все вирішив. Збирайся: вагон п’ять, місце двадцять. Давай-давай, шуруй, що очі витріщила? Домовився, там чоловік нормальний попався.

Ну Світлана й зібралася. Раз домовився.

Місце виявилося в купе. На нижній полиці. Світлана не перевірила: з чого чоловік погодився? Невже Петя йому грошей запропонував? Це на нього не схоже…

— Здрастуйте, — боязко вимовила Світлана. — Мені сказали, що ви погодилися помінятися…

— Так, речі я вже зібрав, зараз. Із провідниками я вже обговорив, так що нормально все.

— А ви впевнені… — почала була Світлана, але чоловік перервав її.

— Знаєте, такого козла, як ваш колишній, треба провчити. Ходить, скаржиться: допоможіть, колишня спокою не дає, переслідує… Та кому потрібен такий черв’як? Розташовуйтеся, люба, а я вже влаштую йому гарне життя.

Світлана навіть посміхнулася вперше за два дні. Невже і такі чоловіки бувають? Готові допомогти й за незнайому жінку заступитися? Видно, з іншого покоління — він був явно старший, зовсім сивий.

До мами доїхала з комфортом. Діти звітували, відео їй надсилали й голосові, сусідка теж звітувала: мама в лікарні, готують до операції. Андрій навіть написав, що доїхав і все у нього добре. Світлана не стала відповідати, сильно образилася.

Коли під’їжджала вже до потрібного міста, подумала, що треба якось віддячити добрій людині, але як? Не грошей же йому пропонувати? Можна підійти запитати, але при Петі та його Оленці… Ну вже ні!

Бути невдячною Світлана не звикла, але тут вже нічого не вдієш.

Маму все ж вирішили оперувати. Світлана віддячила маминій сусідці за допомогу: грошей та не взяла, але Світлана купила їй дорогих цукерок і кави величезну упаковку.

— Та годі, що я, не людина, чи що: люди мають одне одному допомагати. Ти сама як? Заміж ще не вийшла?

— Яке заміж з двома дітьми, тітко Олю? Досить із мене, побувала я вже в цьому заміжжі, більше не хочу. Ось, познайомилася тут із чоловіком, а він…

Поділилася своєю історією. Сусідка поохала, звичайно, але в підсумку сказала:

— Ти, Свєтка, не зарікайся! Може, помиритеся ще.

Зворотний квиток Світлана не брала, не знала, скільки доведеться часу тут провести. І правильно: маму прооперували, і поки вона в лікарні лежала, але скоро обіцяли виписати. А як вона сама із загіпсованою ногою? Світлана голову зламала, але ніяк не могла придумати. Вона б із собою маму забрала, але не везти ж її зі зламаною ногою в поїзді?

— А ти доглядальницю найми, — порадила тітка Оля.

— Дорого, звичайно, я б сама допомагала, але сама знаєш — я на роботі цілими днями.

Так Світлана і зробила: знайшла доглядальницю, домовилася, що та буде приходити раз на день — ходити за покупками, допомагати, якщо потрібно.

— Та я сама впораюся! — запевнила її мама.

— Ти мені тільки милиці купи, а так нормально все буде.

Милиці Світлана, звичайно, теж купила. Дочекалася, коли маму з лікарні випишуть, перші кілька днів із нею провела і тільки тоді додому стала збиратися: діти, спочатку натхненні можливістю побути вдома на самоті, зовсім розклеїлися. Так що добре, що на відпочинок без них не поїхала. І чим вона взагалі думала?

На зворотну дорогу вдалося взяти квиток на нижній полиці, і хоча колишньому чоловікові з його сім’єю нічого було робити в цьому місті — вони напевно далі поїхали, Світлана боялася, що зараз зайде і знову їх побачить. Але поруч сиділи дві жінки маминого віку, з якими Світлана із задоволенням завела розмову.

З незнайомих номерів вона зазвичай не брала слухавку, але тут і з дітьми щось могло статися, і з лікарні могли зателефонувати, тому Світлана взяла.

— Здрастуйте, Світлано, — вимовив незнайомий чоловічий голос.

— Це Тимофій, пам’ятаєте, ми місцями в поїзді помінялися?

— Пам’ятаю, — здивувалася Світлана.

— А звідки у вас мій номер?

— А я у вашого колишнього чоловіка запитав. Бачили б ви його очі! А та мимра так взагалі, ледь не луснула від заздрощів. Ви вже вибачте, я трохи прикрасив перед ними власну значимість і достаток, локшини навішав, загалом. Але я й справді не такий вже й поганий: вдівець, дітей немає, на жаль, працюю на будівництві, собака у мене є, такса. Якось так.

Я якраз поїхав на роботу, повернуся через два місяці. І хотів вас на побачення запросити. Довго не наважувався зателефонувати: ви значно молодша, я не найвигідніша партія. Підете?

Говорив він голосно, так що сусідки все почули й активно закивали головою. Світлана вже встигла розповісти їм цю історію.

— Ну, добре, — вимовила вона.

— Я згодна.

Сусідки мало що не аплодували. А у Світлани горіли щоки. І правда, краще не зарікатися…

Цю історію прислала нам одна з читачок. Історія ця про те, що щастя, як і доля, — річ непередбачувана. І, здавалося б, коли вже поставив на собі хрест, може трапитися справжнє диво.

А ви вірите в такі випадкові зустрічі?