Лариса крутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе з усіх боків, сукня була просто чудова.

— Світланко, ти весь вечір якась невесела, — Лариса дивиться на подругу, яка прийшла з нею на примірку сукні, — щось трапилося?

— Та нічого не трапилося, міряй давай… наречена, — Свєта бувала грубуватою, Лариса це знала, але зараз явно щось сталося, подруга була чимось засмучена.

Лариса кинула тривожний погляд на дівчину, та смикнула плечем і уткнулася в телефон, швидко забігали, замигтіли пальці по екрану телефону.

Пише комусь, подумала Лариса, — може, з хлопцем свариться, хоча Свєта казала, що на особистому фронті затишшя.

Лариса ще покрутилася, кравчиня прихопила нитками, де потрібно прошити, Свєта переодяглася, і вони вийшли на вулицю.

— Гроші нікуди дівати, пішла б на ринку купила сукню, нічим не гіршу, а навіть кращу.

Ця зараз грошей здере.

— Тобі не сподобалася сукня? — засмучено запитує Лариса.

— Мені що? Просто кажу, почекай, — Свєта витягла телефон, скинула дзвінок, але їй продовжували дзвонити.

— Відповідай, Свєто, я можу й убік відійти, — примирливо сказала Лариса.

— Убік? — Свєта дивно подивилася на Ларису, — та відійди ти вже нарешті, убік…

Ларисі стало трохи образливо, що подруга з нею так розмовляє. Вона відійшла, почула уривок розмови.

— Я тобі все сказала, далі твій хід…

Точно з хлопцем свариться, зрозуміла Лариса, от і нервує.

Свєта їздила до Києва, рік тому приїхала до рідного міста, начебто як у гості, та так і залишилася, влаштувалася на роботу, живе, працює.

Лариса йшла трохи позаду, Світлана з кимось сварилася по телефону, дійшли до роздоріжжя, Світлані наліво, Ларисі прямо.

Подруга махнула рукою, прощаючись, і пішла.

Лариса трохи розгублено пішла вперед.

Свєта завжди трохи попереду, пробивна, напориста, Лариса ж більш спокійна, поступлива.

Протилежності притягуються, тому вони разом, так завжди говорили про них.

Свєта рано почала зустрічатися з хлопцями, яскрава зовнішність, очі з іскрою, довге густе волосся, фігура рано сформувалася.

Лариса ж була скромницею, з хлопцями не зустрічалася, не звертали вони якось уваги на неї.

Свєта після школи поїхала вступати до столиці, там вивчилася, влаштувалася на роботу, вийшла заміж.

Лариса вчилася в рідному місті, жила вдома, ні з ким не зустрічалася.

Павла вона зустріла випадково, прийшла на практику, він був її начальником. Лариса не бачила до цього таких чудових синіх очей, такої білосніжної усмішки й ласкавого переливчастого голосу.

Подруга приїхала в той час, коли стосунки Лариси й Павла перейшли в нову фазу розвитку, молоді люди вирішили жити разом.

— Ах ти ж миша, ненавиджу тебе, — говорила подруга по телефону, сміючись, — як ти відхопила такого красеня, от тобі й тихенька та скромна. Скажи, що з ним не так? Він косий? Низький інтелект? Погано жартує?

— Ніііі, — сміється Лариса, — все нормально.

— Ааа, я зрозуміла, він нуль у ліжку, так?

— Все нормально, кажу ж.

— УУУУУУ, ну де, де я була, коли це божество проходило повз! Скажи? Чому мені не пощастило, чому я не відірвала собі такого красеня, розумника й…

— Та Свєто…

— Жартую, ти ж знаєш. А по правді, я рада за тебе, подруго. Отже, коли весілля? Коли маленькі ніжки затопочуть по дорогах цього міста? Я ж хрещена буду…

Свєта не поїхала більше до Києва, неохоче зізналася, що розлучилася з чоловіком, приїхала додому зализувати рани.

У Лариси з Павлом справи йшли добре, поступово дійшли до думки про весілля.

У весільних клопотах Лариса якось закинула подругу, а ще… їй жахливо незручно, але Павло поставив дивне питання, і Лариса дійшла висновку, що наречений проти їхньої дружби.

— Кохана, а тобі обов’язково дружити зі Світланою?

— Ми дружимо з дитинства…

— Тоді можна це робити не в нас удома, добре, кошенятко? Не ображайся, ок?

— Ок, — розгублено сказала тоді Лариса.

Вдома були розпитування про сукню, мама поцікавилася, чому Свєта не зайшла, вирішили, що Лариса тиждень перед весіллям поживе в батьків.

— Поспішала вона, мамо.

У Лариси щасливий день.

Зранку зателефонував радісний і трохи розгублений Павло, щоб сказати, як любить, і як він радий, що вона погодилася стати його дружиною.

Весілля пройшло чудово, не раз ловила Лариса на собі задумливий погляд Світлани, коли подруга бачила, що Лариса дивиться на неї, то усміхалася й підморгувала.

А через місяць після весілля сталося це.

Їй на телефон посипалися фото оголеної Світлани і… Павла, її Ларисиного чоловіка.

Лариса в шоці кинулася телефонувати подрузі, що за дикий фотошоп, але її телефон був вимкнений.

Загубила чи вкрали, нафотошопили чортзна-чого, от же падлюки.

Павло…

Як же сказати чоловікові про це?

Тільки зібралася телефонувати чоловікові, як він прийшов сам. По його обличчю Лариса зрозуміла, що він уже в курсі.

— Павло, я все знаю, це карається. Ми знайдемо цих покидьків, у нас на роботі знаєш які хлопці є, вони миттю знайдуть цих покидьків, бідна Свєтка.

Лариса обійняла чоловіка, який сидів на стільці, той відвів її руки.

— Ти про що взагалі?

— Ось про ці фото… Про цей жахливий фотошоп.

Павло мимохідь глянув на екран телефону.

— Це не фотошоп…

— Що? — не зрозуміла Лариса, — як це?

— Та так, дурна ти корова…

— Павлику, ти чого?

— А нічого, я йду від тебе…

— Як? Куди? Павлику, ти чого? Ти засмутився через ці дурні фотки?

— М-м-м, та отямся ти. Я від тебе йду, чуєш, не люблю я тебе.

— Як? Ми ж…

— Що як? Ось так.

-Я дурень і боягуз, мало не втратив свою кохану жінку, я люблю Світлану, довго боровся з цим почуттям, ну от, все ж не витримав…

Вона чекає дитину від мене, сьогодні надіслала (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) результати УЗД, буде син, розумієш… Все, мені час іти… Не пиши мені, прошу тебе, не принижуйся й не нервуй Світлану…

Тік-так, тік-так, стукають величезними молотками годинники в повній тиші… світ застиг, його немає, тільки годинники, тік-так, тік-так.

Боляче.

Як дихати… вдихнула повітря й тримаєш усередині, легені горять, розпирає їх, а як дихати?

Світ замер, тиша, тихо й довго капає крапля води з крана — кап-кап-кап, б’ється об раковину, кап-кап-кап.

Тиша, весь світ замер, світ помер…

Але ось ти повертаєш голову, і… лавина шуму обрушилася на твою голову, дзвенить трамвай, сигналить машина, кричить телевізор, гудуть, дудять, кричать, і ти кричиш: а-а-а-а-а, а-а-а-а-а.

Боляче-е-е-е-е.

Ти виєш, упавши на коліна, не можеш дихати, знову не можеш дихати.

А-а-а-а-а… А-а-а-а-а…

— Доню, донечко, та що ж таке?

— А-а-а, — крик виривається, нарешті можеш дихати, а ще кричати, щоб заглушити біль, там, десь у серці…

— Доню, поїла б.

Тиша.

— Доню, поїж, мати з розуму сходить.

Тиша, тебе немає, немає тебе, ні-і-і-і, ти ніхто, не чіпайте, боляче.

Боляче? А чому боляче? Хіба може бути боляче нікому? Тому, хто ніхто?

Так-к-к.

Хто я?

Ніхто…

Чому ж, я людина.

— Ларисо, ти куди, доню?

— Мам, я до магазину сходжу, йогурт хочу.

— Доню, та он у холодильнику.

— Мамо, мені треба на вулицю. Не бійся, я скоро.

— Добрий день.

— Добрий день. Фарбування?

— Стрижка.

— Яка?

— Найзухваліша.

— О-о-о, мій клієнт.

— Ну як вам?

— Так. Те, що треба. Дякую.

— Доню… Твоє волосся.

— Мамо, я нормально. Це модна стрижка. Поїдемо завтра на шопінг, я схудла, дивись.

— Та хоч сьогодні, Ларисо.

— Завтра. Я посплю.

— Ой, Таню, алло, підстриглася, мало не налисо, в чорний колір пофарбувалася, чуб довгий, червоний.

Худенька, за тиждень схудла. Ну хоч заговорила, ой не знаю…

***

Минув рік.

— Мамо, а як на розлучення подати?

— У сенсі?

— Ну з колишнім чоловіком як розлучитися?

— Ви що, не розлучені? Досі? У нього ж ніби дитина…

— Ма, мені начхати, що там у нього…

— Здрастуй, Ларисо.

— Привіт, Павло.

— Що це ти на розлучення вирішила подати?

— Навіщо мені чуже прізвище, хай його кохана жінка носить.

— Ну так ти права. А ти змінилася, прям жінка-вампір. З чого такі зміни?

— З якою метою цікавишся?

— Та так…

***

Минув ще рік. І ще рік. І ще один рік…

— Ларисо, виходь за мене.

— Ні, — каже зі страхом, — ні, нам і так добре.

— Я його вб’ю.

— Кого, — питає Лариса, перевернувшись на живіт і подивившись на чоловіка, який сів у ліжку.

— Того, хто тобі зробив боляче, що тебе від слова «весілля» підкидає до стелі.

Лариса дивиться уважно, хитає головою.

— Що за дурниці. Просто не хочу.

Вона лежить вночі без сну, дивиться, як сопе на подушці чоловік, її чоловік, її к… ко… кох… ко-ха-ний, — вимовляє про себе по складах.

Нікому, ніколи вона не зізнається, що любить знову і що боїться.

Боїться, що знову буде ТАК боляче.

Тоді вона не знала ЯК це боляче, тепер знає, від цього ще страшніше. Вона тоді дірку в серці залатала, наживо шила, любов вирвала з коренем, рана залишилася, а вона її зашила, суворими нитками.

Боляче-е-е-е-е…

Довго кровоточила рана, думати собі заборонила, не можна, хай вони будуть щасливі.

Не можна давати слабину.

А може, все не так, як тоді? Адже так жити не можна, якщо не вірити? Що робити? Як вчинити? Три роки людина поруч…

Він прийшов до неї на роботу.

Сірий… Де краса? Де синява очей, чарівна усмішка?

— Ларисо, здрастуй.

— Здрастуй, Павло. Щось трапилося?

— Крім тебе немає нікого… Вибач.

— Не зрозуміла.

— Ти он яка стала. Чому ти раніше такою не була? Я б не проміняв тебе на Свєтку.

— Пашо, давай ближче до діла.

— Вона мені зраджує… Не можу, пішов, щоб не наробити лиха. Знаєш, як боляче….

— Знаю, — Лариса дивиться впритул, — знаю, коли життя з тебе по крапельці виходить… кап, кап, кап.

Хвилину тому ти був найщасливішою людиною на (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) землі, а потім тобі в серце всадили ніж, ти не можеш дихати, а людина спокійно йде…

Тож знаю, Пашо.

Гаразд, ходімо.

— Куди?

— У бар.

— Ти будеш пити й жалітися на свою дружину, ім’я колишньої подруги вона навмисно не вимовила, я буду тебе підтримувати морально.

— Ходімо.

Через три години Світлана викликала таксі й, посадивши добряче напідпитку колишнього чоловіка, відправила його додому.

Лежачи в ліжку, Лариса зателефонувала тому, коханому.

— Алло…

— Привіт.

— Привіт.

— Ти ще хочеш одружитися… зі мною?

— Так.

— Ну то одружуйся.

— Зараз приїду.

— Навіщо?

— Ну хоч квітів тобі подарую.

— Не треба, приїжджай завтра, з речами.

— Ну вже ні, з речами переїдеш ти.

— Гаразд. Чоловік, так?

— Угу. Де ти була?

— Пила.

— З ким?

— З ним.

— І як він?

— Хто?

— Ну з ким ти пила.

— А, та байдуже, каже, що боляче.

— Ось воно що.

— Ну так. Гаразд, я спати. Завтра приїду.

— Давай.

— Це… знаєш що?

— Що?

— А, хоча ні. Я завтра скажу, а то скажеш, що п’яна.

— Про що скажеш?

— Що люблю тебе.

— Не забудеш?

— Ні-і-і, я ж по-справжньому, а таке не забувають.

— Яка ж ти в мене…

— Яка?

— Весела і така моя.

— Твоя, звісно, кому ж іще така дурепа потрібна. Я спати, гаразд?

Він стояв біля офісу, повернулася колишня впевненість, він ще покаже цій Свєтці, вона ще поплаче, прибіжить, на колінах стоятиме, в руках у нього був величезний букет квітів.

Вийшла, усміхається. Ха… Хто б сумнівався, а то подивіться на неї, вся така зухвала. Ну-ну…

Робить крок уперед.

— Ларисо… я…

Вона біжить кудись і стрибає на шию чоловікові.

— Ого, яка ти сьогодні.

— Я така тепер завжди буду.

Вони проходять повз, щасливі.

Які ж щасливі, їм є чим дихати.

А йому боляче…

КІНЕЦЬ.