– Ах ось значить як, женете? Ну що ж, я піду! Потім лікті будете кусати та назад кликати, а я не прийду!

– Це навряд чи, – тихо сказала я услід колишньому чоловікові, який вибіг із кухні.

…Сашко з’явився, як завжди, не вчасно, коли я вже викреслила його зі свого життя. Хоча кого я обманюю, викреслити колишнього чоловіка, з яким прожила дванадцять років, майже неможливо. Особливо, якщо у вас спільна дочка.

Дзвінок у двері пролунав, коли я розбирала платіжки, і я вилаялася. Робота бухгалтера вимагала уваги, а не відволікання на несподіваних гостей.

– Олено, привіт… – Сашко стояв на порозі, ховаючи очі й переступаючи з ноги на ногу. – Ти… Е-е-е… Можеш мені приділити хвилинку?

Я дивилася на нього, і всередині щось стискалося. Він досі був безбожно симпатичний із цією його лукавою усмішкою, та милими ямочками на щоках.

Він здавався одночасно привабливим, сильним і зворушливо безпорадним. Так, Сашко завжди вмів виглядати так, ніби його потрібно негайно рятувати.

– У тебе п’ять хвилин, – я відійшла від дверей, пропускаючи його до передпокою.

Він зняв черевики, звично поставив їх під вішалку та пройшов на кухню. Сів за стіл, поклав долоні на стільницю. Зітхнув.

– Олено, у мене проблеми, – він підвів на мене очі. – Господиня квартиру продає, треба з’їжджати. А іншу винайняти зараз… Ну, ти ж знаєш, які ціни. І аліменти платити треба, і борги…

Я мовчала, відчуваючи, як усередині повертається щось важке. Знайоме таке почуття, суміш жалості та роздратування.

– Ось думав… Може… Хоч ненадовго до вас? По-людськи, га? Я тихо. Я допомагатиму.

Я зітхнула. Приймати Сашка назад мені не хотілося.

Два роки після розлучення були найщасливішими в моєму житті, якщо не рахувати часу до шлюбу. Моя двокімнатна квартира, куплена за участі батьків, стала нашим з Аліною притулком.

Більше не потрібно було обслуговувати дорослого ледаря, речі більше не пахли тютюном, бо чоловік димів прямо у квартирі, лінуючись вийти на балкон.

Життя було приємним і розміреним. Зазвичай я прокидалася о шостій, варила каву, збирала Алінку до школи, потім бігла на роботу.

Вечорами – крамниця, вечеря, перевірка уроків. У вихідні – прибирання, прасування, приготування на тиждень.

І ось чоловік намагається знову порушити наш звичний розпорядок.

– Що думаєш? – Сашко дивився на мене з надією, хитаючи ногою під столом.

– Сашко, це не дуже хороша ідея.

– Чому? У вас дві кімнати. Я можу на дивані поспати…

Хотілося відповісти «ні», але погляд Сашки немов мав наді мною особливу владу. І потім, він же батько моєї дочки, а такий зв’язок багато що означає.

– Ненадовго, – видихнула я. – Дуже ненадовго.

Сашко засяяв, схопився, спробував обійняти мене, але я відсторонилася.

– Дякую, Оленко!

Коли мама дізналася, що я дозволила колишньому повернутися, вона дорікнула мені:

– Знову на ті ж самі граблі?

– Мамо, ну… ненадовго ж. Він таки допомагав мені, коли Алінка була зовсім маленькою.

Мати глибоко зітхнула:

– Оленко, у тебе якась дивна пам’ять. Допомагав він… А хто п’ять разів звільнявся з роботи? А хто машину розбив, взяту у кредит? А хто…

– Мамо, годі. Я пам’ятаю це. Але все ж таки… Нічого страшного, якщо він поживе у нас небагато. Поки не знайде житло.

– Він не знайде, – відрізала мати. – У таких, як Сашко, одне ремесло – сідати на шию тим, хто дає слабину.

Мама завжди була категоричною. Щоправда, цього разу вона мала для цього всі підстави.

Вона Сашка з самого початку розкусила:

– Намучишся ти з ним, – сказала мені ще до весілля.

Але я її не слухала, бо закохалася по вуха, і все тут. Пізніше виявилося, що мама мала рацію.

Сашко намагався бути добрим чоловіком рівно пів року після весілля. Коли я вже була при надії, він зрозумів, що я нікуди не подінуся, і розслабився.

Наступні дванадцять років я тягла сім’ю на собі. Чоловік витрачав гроші на тютюн, комп’ютерні іграшки та посиденьки з друзями. Дитина його не цікавила.

– От був би хлопчик… – зітхав він. – А з дівчиськом що робити?

І все-таки я його терпіла. По-перше, за звичкою. По-друге, не хотіла, щоб Аліна росла без батька у неповній сім’ї. Поки одного разу не озирнулася і не зрозуміла, що родини у нас немає. Є ми з донькою – і є Сашко.

Але крапку у нашому шлюбі поставила зрада. Сашко закрутив роман з касиркою з супермаркету, де купував продукти для моєї мами. А коли все розкрилося, знизав плечима:

– Подумаєш. Це нічого не означає.

За день я пішла.

…Перший тиждень Сашко справді намагався. Готував вечерю, полагодив кран, що протікав, навіть з Аліною уроки робив. А потім… Потім почалося.

– Олено, дай грошей, – він зазирнув у кімнату, де я розбирала папери. – На тютюн.

– Сашко, ми ж домовлялися…

– Ой, що ти починаєш? У мене зарплата за три дні, поверну. Що, складно допомогти чоловікові?

Я зітхнула та дала грошей. Потім ще і ще. Через місяць схаменулась, що Сашко “цупить” в мене дрібні суми постійно, і гаманець мій помітно схуд.

Потім він почав лінуватися, зовсім закинув приготування.

– Олено, ну ти ж все одно краще готуєш. Чого мені метушитися? – розлігшись на дивані з телефоном, говорив він. – І взагалі, я втомився, на роботі задовбали.

Я почала помічати, що знову перетворююся на ту саму загнану домогосподарку, якою була при одруженні. А незабаром сталося те саме.

– Мені потрібні гроші на туфлі, – сказала Алінка за вечерею. – У школі вирішили влаштувати бал, нас також запрошують.

– Скільки? – спитала я, гадаючи, що ще можна відкласти з наступної зарплати.

– Ну… Тисячі півтори коштують, – вона дивилася в тарілку. – Але я розумію, що…

– Та гаразд тобі, Аліно, – втрутився Сашко, відриваючись від телефону. – Півтори тисячі на туфлі? Збожеволіла? Твоя мати, між іншим, гарує, щоб іпотеку платити. А ти туфлі просиш!

Донька спалахнула:

– Тату, а можна тебе спитати? Ось ти тут мешкаєш уже два місяці. Ти мамі хоч щось даєш? Та ти на тютюн в неї вже більше позичив!

– Аліна! – я спробувала зупинити сварку, що починалася.

– А ти не лізь в дорослі справи, – відрізав Сашко. – Я, між іншим, колись сім’ю утримував, твою матір в декреті. Не забувай про це. Ти тут тільки завдяки мені!

– Це було чотирнадцять років тому, – тихо сказала я. – І я не хочу згадувати, хто кого утримував.

– Ось! – Сашко підняв руки до стелі. – Невдячність! А я, між іншим, був добрим батьком. Я ж з Алінкою сидів, коли ти бігала в крамницю чи до лікарні, коли ти хворіла! А тепер дорікаєш мені?

Я стиснула зуби й веліла:

– Аліно, йди до своєї кімнати.

Коли дочка пішла, я обернулася до Сашка:

– Ми домовлялися, що твоє перебування тут тимчасове. Минуло вже два місяці. Час минув!

– Ну то й що? Тобі шкода? – він дивився спідлоба. – Чи хочеш сказати, що я тобі не допомагаю? Я, між іншим, кран полагодив, стіл Алінці зібрав. А те, що грошей зараз немає, то це тимчасово. Просто на роботі з грошима прокочують.

“Знайома відмовка”, – подумала я. Минулого разу, коли Сашко так говорив, він витрачав гроші на свою подружку.

– Сашко, справа не в грошах…

– А в чому? Чи ти хлопця знайшла, а я заважаю? – Він посміхнувся. – Олено, давай так, як тільки в тебе з’явиться чоловік, я випаруюся. Домовились? От і добре.

Я не встигла нічого сказати, а розмова вже завершилася. І знову на користь Сашка. Ось як виходить? Видно, мені потрібний сильний стусан, щоб я нарешті відстояла себе.

І незабаром я його отримала.

За кілька днів наскочила мама, хоча про зустріч ми не домовлялися.

– Сашко вдома? – спитала вона з порога.

– Ні, – здивувалася я.

– От і чудово, – перервала вона мене. – Мені треба поговорити з тобою особисто.

– Про що? – захвилювалася я, дуже вже серйозний був у мами тон.

– Про твого благовірного. Я його бачила сьогодні біля супермаркету.

– І що?

– З дівчиною він був у формі касирки. Зовсім молоденька, років двадцять їй, не більше. Прямо схильність у нього до юних касирок.

Я похолола:

– Ти впевнена, що то був Сашко?

– Доню, я що, твого колишнього не впізнаю? – мама похитала головою. – Він з цією дівчиною сміявся, обіймався. Та ти сама глянь.

Мама сунула мені під ніс телефон із відкритою фотографією. Знято було здалеку, але Сашка я впізнала відразу, недаремно з ним стільки років прожила.

Поруч справді була дівчина у форменому жилеті. Виникло відчуття дежавю, так само я колись спалила його на зраді.

– Може це знайома? – спитала я, хоч розуміла, як це безглуздо.

Просто не могла повірити й пробачити собі, що мало не потрапила знову на вудку його чарівності.

– Ага, знайома, – мама пирхнула. – Яка його цілує. А він її обіймає так по-господарськи. Я ще поговорила з тією дівчиною, зобразила цікаву тітку.

– Мовляв, така ви гарна, як вашому парубкові пощастило. Вона, дурненька, одразу розбалакала, що живе зі старшим чоловіком, який ось-ось розлучиться з дружиною.

– Розумієш, що це? Сашко в тебе живе і їсть, з нею милується, але так, щоб вона у стосунки його не затягла.

Я сиділа, приголомшена. Тобто, колишній чоловік знайшов собі пасію, а мене використовує, як служницю? Поїсти приходить, одяг випрати?

– Мамо, я не вірю…

– Ти ніколи не вірила, – зітхнула вона. – Навіть, коли він ваші гроші на відпустку, витратив подружці на шубу. Ну, відкрий вже очі! Хочеш знову його прийняти та залишитися ідіоткою?

– Не хочу.

Ми сиділи мовчки. Потім мама сказала:

– Олено, виставляй його. Він твій будинок, як готель використовує, тільки безплатний. А живе з іншою. Може, навіть не з одною. Гарненьких недолугих багато, а у твого колишнього чудово підвішений язик.

– Мамо…

– Що мамо? Скільки можна наступати на ті самі граблі? Чи тобі подобається бути ганчіркою для підлоги?

Мені не подобалося.

Я не спала всю ніч. Хотіла почати скандал ще ввечері, але треба було вкласти новини в голові. Тож Сашка на розмову я викликала вранці. Розштовхала його, він у цей час ще солодко спочивав на моєму дивані.

– Вставай, – сказала я.

Він розплющив одне око:

– Ти чого? У тебе ж робота.

– Я відгул узяла, сьогодні маю важливі справи. Вставай, нам треба поговорити.

Він неохоче підвівся, натягнув джинси, футболку. Пройшов на кухню, спитав:

– А кава де, не варила ще?

– Сашко, тобі треба з’їхати, – сказала я, ігноруючи його слова. – Сьогодні, зараз.

– Що? – Він похлинувся. – З чого раптом?

– Бо ти мені брешеш. Весь цей час.

– Ти про що?

– Про те, що в тебе дівчину, молода. Ти її обкручуєш, а моєю квартирою користуєшся, як готелем. Значить, у тебе грошей на орендовану квартиру немає, бо все на молодуху витрачаєш?

– Та з чого ти взяла такі дурниці?

“Треба ж, як добре прикидається”, – подумала я. Довелося показати йому фото.

– Ось це мама вчора зняла. Ти б хоч супермаркет поміняв, в іншому кралю пошукав.

Він зблід, потім схопився:

– Твоя мати рознюхала?

– Не смій так говорити про мою маму.

– А як ще? Що вона весь час лізе у наше життя?

– В наше? – Я засміялася. – Сашко, у нас давно немає жодного нашого життя. Ти мені брехав, що на вулиці лишився. Брехав, що самотній і вільний, хочеш почати все спочатку. А сам…

– Так! В мене є дівчина! – вигукнув він. – Ксюша її звуть, якщо тобі цікаво! І що ж тепер? Я чоловік, для мене це нормально! Могла б і пробачити мені маленьку слабкість, я ж був таким добрим чоловіком!

– Бо разок поличку прибив і підгузок поміняв чотирнадцять років тому? – я дивилася на нього з жалем. – Зате ти стільки разів зраджував мене та Алінку, що будь-які свої заслуги перекреслив.

– Виходить, виганяєш? – Він звузив очі. – Мене? Батька твоєї дочки?

– Так, виганяю, і годі тиснути на жалість. Ти мені вже давно ніхто! Я тебе пожаліла по старій пам’яті, а ти схибив! Тож іди до своєї Ксюші. Речі збирай!

– А що ти скажеш Алінці? Як вона без батька?

Від дверей пролунав голос доньки:

– Прекрасно я обійдусь без батька, як і до цього обходилася.

Аліна, скуйовджена зі сну, в одній піжамі, дивилася на батька похмуро.

– Ви розбудили мене своїм ґвалтом, – пояснила вона. – Але, коли я вже тут, скажу, що ти поруч, тату, що тебе немає – різниці взагалі не видно. Без тебе навіть легше!

– Ти як із рідним батьком розмовляєш? – обурився Сашко.

– Як ти заслужив!

Його очі звузилися, він прошипів:

– А ось як, женете! Ну що ж, я піду. Потім лікті будете кусати та назад кликати, а я не прийду!

– Це навряд чи, – тихо сказала я услід колишньому чоловікові, який вибіг із кухні.

Минуло пів року. Сашко більше не з’являвся, хоча кілька разів дзвонив, але я не взяла слухавку. Потім надіслав повідомлення, де скаржився, що Ксюша зовсім не така, як він очікував, просився назад.

Зрозуміло, що дівчина не така вже й недолуга, бо розуміла, який “скарб” їй дістався насправді.

І їй знадобилося на це менше часу, ніж мені колись. Про свій вчинок я не шкодувала і тепер точно знаю, якщо з’явиться Сашко знову на моєму порозі, я виставлю його в ту саму мить.

Шкодую, що надавала йому другий шанс, та жаліла. Як кажуть, горбатого, тільки могила виправить! Не ведіться на таке – собі дорожче буде…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.