— Слухай, бабцю, а я ж тебе зраджував, – вирішив досадити своїй зовсім не старій, 55-річній дружині, Яків Степанич.

В помсту за те, що та останнім часом не відпускала його з мужиками на нічну риболовлю.

Вона б і не проти, тільки він до ранку без риби заявляється і ледве тепленький, а йому, з його здоров’ям, це ні до чого. Не дай боже так прихопить, що й не відкачати більше. Нещодавно он зі стаціонару виписався.

І що його примудрилося, все життя прожили, так адже і не пив, і інших поганих звичок у нього не було. Весь час у передовиках ходив, його портрет на дошці пошани висів. Трьох дітей підняли, вивчили, старший син уже одружений, внучата пішли. Та й середню дочку нещодавно заміж видали.

— Це ти? Мені? Красивій, високій, огрядній жінці? Зі своїм зростом: метр із кепкою? А там… – поміряла дружина його поглядом нижче пояса, – чи не зазіхнув би хто крім мене!

— І зазіхнув… І не раз… У мене навіть це… Дитина на стороні є.

Оксана залилася гучним сміхом, ну не вірила вона в це, ніяк не вірила.

Якову вже за шістдесят, на пенсію нещодавно вийшов, от і мучиться дурнею, не знає, куди тепер себе застосувати. Зовсім недавно ще приходив він до себе на буддвір, а там йому:

— Здрастуйте, Яків Степанович! Учора пилорама без Вас зовсім встала!

— Степановичу, виручай, без тебе ніяк!

— Золоті руки в тебе, Яшко! На тобі все наше господарство тримається.

І тут раз, молодь набрали, а старих на пенсію списали. Ну це, знову ж таки, зовсім не старих, просто час настав.

От і захандрив Яків відтоді, дружину став бабусею називати, себе дідом, випивати з мужиками занадився. А тут бач ще чого вигадав…

Оксана почула велосипедний дзвінок біля своєї хвіртки, ніяк листоноша приїхала, пошту привезла. З поштової скриньки стирчала газета «Сільські вісті», жінка висмикнула її, але щось упало на землю. Нагнулася, підняла – лист. Від кого б це? Діти всі в райцентрі живуть, неподалік, листів не пишуть, самі приїжджають. А більше в них з чоловіком нікого й немає!

Познайомилися вони в дитячому будинку, де й виросли. Яків потрапив туди у віці дванадцяти років, коли злягла його бабуся. А матері його вже як п’ять років не було, отруїлася оковитою.

Батько в нього «залітний» був, порозважався і кинув. Обіцяв розлучитися з дружиною і повернутися, та тільки так і не повернувся. А вона все чекала-ждала і в тугу впала. Поки син маленький, трималася, а потім немов із котушок злетіла. Усе горе своє на дні склянки топила. Поки не пішла на небеса, сердешна.

А бабуся то ця її бабусею була, а Якову прабабусею значилася. Міцно стара трималася на ногах, намагаючись витягнути хлопчину, та не витримала.

Яшко спочатку їздив до неї, відвідував, але незабаром не стало і її. Шукали його родичів, та нікого не знайшли, у матері ні братів, ні сестер не було і ніяких далеких родичів. А про батька і зовсім ніхто нічого не знав!

Оксана тоді ще зовсім маленькою була, вона своїх рідних і не пам’ятає. Начебто, матуся від неї після появи на світ одразу відмовилася. Так жодного разу й не з’явилася в житті доньки. А коли Оксана виросла, стала її шукати, та тільки сказали, що поїхала вона за якимось хахалем, і слід її прохолов.

Різниця у віці не дозволяла їм зблизитися відразу. Оксані рік залишалося до випуску з Дитячого будинку, коли приїхав Яків, щоб побачитися з вихователями. Накрили солодкий стіл, вихованці організували концерт, потім танці. І Яків запросив Оксану на повільний танець, того дня вони зрозуміли, що більше не зможуть одне без одного.

— Яшко, лист тобі! – простягнула вона чоловікові конверт.

— Мені? Від кого?

— Не знаю, від жінки якоїсь, відкривай.

“Здрастуйте, Якове Івоновичу”, – почав читати він уголос, – помилка вийшла, я не Іванович…

— Так ось, – узяла в конверт до рук Оксана, – прізвище то твоє.

“Пише вам ваша донька Наталка”….

На цих словах чоловік поперхнувся.

— Ах, ось воно що, – насторожилася дружина, – ось чому ти зранку тему про зраду завів. Значить, правда це?!

— Ні, Оксанко, не зраджував я тебе. Пожартував я, позлити тебе хотів.

— А це що? – ткнула вона пальцем у лист.

У Якова затремтіли руки.

“Дозвольте повідомити вам, що у вас є онук, Іванко. А стан мого здоров’я такий, що дні мої можуть бути полічені на пальцях. Мами моєї, Софії Михайлівни, уже немає. І нікого в нас немає, крім вас. Можливо, ви зглянетеся над рідною дитинкою і заберете його до себе після мого відходу”.

— Не мій, не мій це онук, Оксанко.

— А чий же?

— Не знаю…

— Читай далі.

“Пишу вам цього листа, а сама збираюся в дорогу, п’ятого липня будемо з Іванком у вас першим автобусом”. Оксано, а сьогодні яке число?

— Друге.

— О-о-о-о-ой… – заскулив Яків, схопившись за голову.

Весь день, що залишився, він намагався довести дружині, що не зраджував її.

— У листі написано, що справа була в Березівці, а ти там був!

— Був!

— За термінами сходиться, що в тебе після цього могла зʼявитися дочка.

— Сходиться.

— Ну і?

— Не зраджував я тебе.

— А що, вітром тобі онука надуло?

Так Яків цього вечора залишився без вечері, Оксана перестала з ним розмовляти, і спали вони в різних кімнатах. А вранці його ледь серцевий напад не хватив, прокинувся, а дружини немає.

Ні в хаті немає, ні в городі немає, побіг у магазин, і там її немає. Сказали, що її на зупинці бачили, але була вона без нічого. Яків бігом додому, відчиняє шафу, а всі її сукні не на місці. Тільки після цього з полегшенням видихнув. Свою дружину Яшко любив більше, ніж себе, і втратити її він ніяк не міг. А доньку цю, названу, й онука він жодного разу не бачив, а тому вони йому чужі люди.

І вирішив Яків, що зустріне їх на зупинці, все їм пояснить, та назад проведе. Навіть із сусідом домовився, що він їх на мотоциклі з коляскою до станції підкине.

Повернувся додому, сів на лавочку під яблунею і почав згадувати.

У Березівці він опинився серед добровольців, які поїхали туди рятувати врожай. Робочих рук не вистачало, і тому збирали охочих по всій країні. І хоч це було неблизько, але молодість, та бажання бути корисним, зіграли свою роль. Оксана з ним поїхати не змогла, була в положенні другою дитиною.

Розмістили їх у шкільному інтернаті, який був порожнім у літню пору. Годували в радгоспній їдальні, на забій. Йому подобалася жвава кухарка Сонечка…

Невже це вона?

Та кому ж вона не подобалася? Яскрава, мініатюрна, білолиця, чорні брови врозліт. І жартівниця, за словом у кишеню не полізе. Тільки всіх наполегливих залицяльників вона кухаркою від себе відважувала.

Одного разу він навіть її до хати з кіно проводжав, вона сама попросила, щоб відв’язатися від настирливого шанувальника. А біля хвіртки не відпускала ніяк, усе просила розповісти їй чогось цікавенького. Потім притиснулася до нього, але він сказав, що одружений. М’яко відсторонив її, а вона його поцілувала в щоку і влетіла, немов пташка.

З того вечора Яків на неї око боявся підняти, а вона стихла, присмиріла, більше не чути було в залі їдальні її дзвінкого щебетання.

«Чому вона сказала доньці, що це я її батько? Чи не тому, що подобався їй? – розмірковував Яків. – Можливо, у мені вона побачила надійну людину, здатну проявити милосердя і простягнути руку допомоги? А я, гад, думаю, як би їх спровадити»…

Всю ніч Яків очей не зімкнув, проворочався, і лише під ранок провалився у важкий сон.

Прокинувся він від того, що почув якісь голоси і стукіт на кухні. Підскочив, прислухався, невже Оксана повернулася так швидко? Чоловік припускав, що вона в когось із дітей, наскаржилася на нього, тепер усі кісточки йому промили, і вже до п’ятого числа вона точно не повернеться.

Встав, накинув старий піджак поверх майки, натягнув порти, вийшов. Оксана замішувала тісто, а його молодша дочка, Тетяна, різала гриби.

— Ви що це надумали? Поминки за моєю душею? – мимоволі пошуткував господар хати.

— Рано тобі ще, дідусю, – оскалилася у відповідь господиня, – ще один онук додався, піднімати дітвору хто буде?

— А я думав того… Зустріну їх завтра й одразу на станцію відправлю. Он уже і з Михасем домовився.

— Я тобі спроваджу, дурень старий. У мене серце не кам’яне, сама сиротою росла, пам’ятаю, як це.

— Тільки знай, Оксанко, не зраджував я тебе!

— Зраджував не зраджував, справа молода, скільки вже років відтоді минуло. А хлопчака треба по-родинному зустріти, привітати і до себе розташувати. Завтра Олексій з Настею приїдуть і Олена з Костиком, добре, що субота. Он, пирогів напечемо, стіл накриємо, зустрінемо твою Наталку з онуком.

— Та не моя вона, скільки разів тобі казати.

— Цить, поки не передумала.

І Яків вирішив, що краще так, ніж ніяк. Нехай усі думають, що він зрадив, зате гостей виганяти не треба.

Наступного ранку вони зустріли Наталю з Іванком, поки знайомилися за сніданком, приїхали і всі інші члени сім’ї. Хлопчисько всім дуже сподобався: в міру спокійний і вихований, в міру жвавий і допитливий.

— Наша порода! – резюмував старший син.

— І на дідуся схожий, – підхопила середня донька.

— Ти залишайся, Наталю, у нас, – запропонувала Оксана.

Наталка з Іваном залишилися жити в Якова з Оксаною. Життя на свіжому повітрі, трави від знахарки, козяче молоко і любов близьких зробили диво, молода жінка пішла на поправку. Лікарі здивувалися, наскільки змінилися показники її аналізів під час чергового обстеження. За два роки Наталка повністю прийшла до тями. Вона вийшла заміж за вдівця з двома дітьми.

Загалом у наших героїв було десять онуків: від своїх дітей – семеро і троє прийнятих.

А Яків Оксані й справді – не зраджував!

КІНЕЦЬ.