Восени того року водії, що проїжджають по трасі, помітили собаку, що нерухомо стоїть на узбіччі біля з’їзду до дачного селища. День за днем ​​вона залишалася на одному місці.

Спочатку стояла, через тиждень сиділа, потім уже лежала, послабшавши від голоду, проводжаючи очима кожну машину, що проїжджала.

Місцеві мешканці почали зупинятися, щоби підгодувати тварину.

Здалеку дворняга була схожа на вівчарку, якщо не було видно пухнастого хвоста, грайливо закрученого кільцем і закинутого на спину. До годувальників ставилася доброзичливо, не підпускаючи, однак, до себе близько. Але їла потім жадібно, з’їдаючи все дощенту.

Свою “посаду” залишала лише на короткий термін за потребою. Ближче за всіх прийняв до серця це лихо підліток Сергій, який живе в селищі.

Щодня приходив він підтримати страждальця, який виявився чоловічої статі, і названого ним Вірним. Пояснював, що, мабуть, з господарем щось трапилося і він не повернеться, умовляючи песика піти з ним.

Схиливши голову набік, бідолаха недовірливо слухав, але від спілкування відмовлявся. Нескоро, але вони потоваришували і потім уже разом сиділи біля дороги, дивлячись на машини, що пролітали повз.

Так минула осінь, близькими морозами підступила зима. На прохання Сергія його тато сколотив на узбіччі утеплену будку з критим помостом, щоб захистити від дощу та снігу миски з їжею.

Собаці сподобалося житло, але все одно, відігрівшись, він повертався на трасу. Незабаром зав’южили хуртовини, заносячи дорогу, прилегле поле та собачий притулок.

Якось сніговий покрив вкрив і будку, вирівнявши в одну велику кучугуру всі околиці. Після снігопадів хлопчик із батьком приходили відкопувати вхід для пса.

Тепер його житло стало печерою з траншеєю, яка веде до дороги. І, як і раніше, Вірний, поївши, йшов до спорожнілої дороги і довго стояв, вдивляючись у далечінь.

Але всі зими колись закінчуються, минула й ця. Зійшов сніг, підсохла земля. Защебетали птахи, полетіли метелики. Пожвавилася траса, це дачники потягнулися ближче до природи.

Того дня Сергій, як завжди, прийшов до собаки. Вони пограли, навіть трохи побігали. Утомившись, присіли на краю дерев’яного помосту і разомліли, жмурячись від яскравості сонечка, що пригріває.

Несподівано пес занепокоївся, схопився на ноги, і стрімголов кинувся навперейми темній машині, що повернула на путівець. Хонда різко загальмувала, осівши на задні колеса.

З машини з лайкою вискочив кремезний чоловік років тридцяти і замахнувся на пса. А той, вискочивши, підстрибнув, намагаючись поцілувати. Не досягнувши мети, заскакав радісно навколо нього, потім, скинувши лапи, вперся ними в груди незнайомця.

А той злякано відкинув його від себе, але раптом заволав:

– Люба, дивись, це ж Хантер! А я думав, він здох давно. От живучий!
– Дядьку, а це що, ваш собака? – спитав Сергій.

– Ага, моя була. Купив вівчарку, а виявився безпородний барбос із хвостом калачиком. Та якби я такого привіз додому, мене пацани засміяли б. Ось і залишив його восени, коли їхав. Він біг за машиною до цього місця, а потім відстав.

– А він на вас півроку вже тут чекає, нікуди не йде.
– Треба ж, не думав, що таке буває, – чоловік пошкутильгав пса по загривку. Той, поскуливаючи, все заглядав йому в очі, нетерпляче перебираючи лапами і притискаючись тісніше.

– А я купив тепер справжню східноєвропейську вівчарку з родоводом, хочеш, покажу? – він метнувся до машини, витяг звідти цуценя, гордовито демонструючи. – О, дивись якісь лапи, скоро з мій кулак будуть. Звірюга!

Вірний, побачивши це, похнюпився. Відійшовши від господаря, сів, гірко поглядаючи на нього і зітхаючи.
– Вибач, брате, куди мені двох. Хто ж знав, що так вийде!

Він, відводячи погляд, квапливо сунув цуценя в салон. Сів сам, машина заревіла і рвонула геть. Осиротілий пес кинувся слідом. Пробігши трохи, зупинився, з тугою дивлячись на вогні, що віддалялися.

Потім повернувся і, повісивши голову, поплентався у бік будки. Сергій йшов за ним, не стримуючи сліз.

– Вірний, миленький, ти тільки не плач! Не вартий він твоєї любові. Ти не думай, що всі люди такі зрадники, просто тобі не пощастило з господарем, – обійнявши пса, гладив і гладив його морду, умовляючи, – Не журись, навіщо тобі цей мужик, у тебе ж є я! Адже ми друзі? Давай я буду твоїм господарем.Ти не бійся, я тебе ніколи не кину! Ходімо додому, га?

Хлопчик підвівся і пішов у бік будинку, озираючись на собаку і змахуючи рукою. Пес, зволікаючи, рушив за ним, щохвилини зупиняючись. У його погляді читалося німе запитання: “А ти не обдуриш?”

– Ходімо зі мною, не бійся, тобі буде добре в нас, – відповів Сергій.

Нарешті, наважившись і довірившись другові, собака кинувся наздоганяти його. У двір входили вже удвох. Показавши Вірному його нові володіння і нагодувавши тварину, хлопчик довго сидів потім із ним на ганку.

Вдячний вихованець лизав Сергію руки, а той примовляв:

– Ти мій гарний пес, найкрасивіший і найрозумніший! Не вір цьому зраднику, ти не безпородний. Просто не знає, що є така порода. Вона найкраща у світі, і називається ця порода – вірний друг!

КІНЕЦЬ.