Перед зустріччю з родичами Тетяна Єгорівна неабияк хвилювалася.

Син із невісткою приїхати мають, от і хвилюється. Онучку нову перший раз побачить.

Син, Олег, одружився півроку тому, вдруге.

Перша невістка, Ірина, живе неподалік від Тетяни Єгорівни, щось не жилося їм, розійшлися.

Їй треба, щоб веселощі були, щоб гості завжди були.

Загалом розійшлися, три роки тому.

Доньці Олесі – дванадцять років, Олеговій падчерці теж дванадцять.

Такий вік, переживає Тетяна, як дівчинка приймає Олега? Всяке ж буває, вона дивиться на рідну онуку, Олеську, вже з нею мучиться Ірина, нікого не визнає Олеська, це зараз, а далі, що буде?

Ірина дізналася, що Олег приїжджає з сім’єю, та звідкись дізналася, що хочуть дівчинку залишити, прийшла, ніздрі роздуває, кричить, щоб Олеську Тетяна до себе взяла.

— Вона ваша рідна внучка, якихось шануєте, а з рідною не хочете посидіти.

— Ірино, та як же так? Сама не пускаєш Олесю…

— Нехай у вас побуде, я хоч відпочину…

І адже саме тоді їй відпочинок знадобився, коли Олег зібрався приїхати, а як вона з двома підлітками тут буде, ніхто не хоче знати…

Приволокла Олеську, та речі покидала, побігла до подружок…

Донька Тетянина, Ніна, зателефонувала, дізналася, що Ірина Олесю привезла, у сльози, мама інших дітей шанує, он у Олега взагалі, Олеська здорова, друге чуже дівчисько, а своїх рідних не бере…

Та нікому не відмовляла Тетяна Єгорівна, просто ніхто й не питав, привезла й донька своїх близнят, а вони, шебутні неслухняні.

Що за діти зараз пішли?

Соромно Тетяні, рідні онуки, а такі… не виховані, всі троє.

Та ще й чужа дівчинка, а що вона синові відмовить чи що? Зателефонував, попросив, рідко про що просить, зібралися з Ольгою з дружиною, поїхати відпочити на два тижні, дівчинку саму не залишиш, батьки Ольги далеко, обидва працюють ще…

Звісно, вона погодилася.

От і чекає з хвилюванням, як справлятиметься? Усе життя в школі пропрацювала, учні любили й люблять її, а тут зі своїми рідними онуками та й боїться не впорається.

Олег приїхав до вечора.

Ольга в житті виявилася не такою, як на фото, трохи вищою за Олега, на підборах ще, подумала Тетяна Єгорівна, зріст же не маленький, без підборів би, якраз добре б виглядали.

Невже і в житті так ходить? Брючний костюм, видно не з дешевої тканини, туфлі знову ж таки, не звично таке спостерігати, дівчата в кросівках все бігають, та в капцях без підборів.

Сувора видно, ну ось, Олегу сподобалася, аби не від туги й самотності сунувся, немов у вир…

Дуже вже хочеться, щоб у любові та злагоді син жив, як вона, Тетяна, з чоловіком своїм, Михайлом, батьком Олега і Ніночки…

Потиснула руку невістка нова, по-чоловічому прям, ніяких тобі обіймів, це Ірка, хоч і метушлива, але душевна, прибіжить, слово мама, з язика не злазить, але ж уже давно, два роки, як з іншим живе, хлопчиська вже є від того, а все мамкає…

А ця ні, ця сувора, суха якась.

Але, красива так, на артистку схожа, невже Олежка на красу повівся? А як же душевність?

Не краса головне, ну та гаразд, Бог із нею, головне, щоб добре жили.

А ось і внучка новоявлена, ну видно, що в матір тоненька висока, одне обличчя з матір’ю.

Яною представилася, не вередує, сумку свою сама взяла, стоїть чекає, дивиться вичікувально…

Провела до хати, із сином обійнялися, він начебто засоромився, напевно перед дружиною незручно, вона ж он яка, сувора, серйозна.

Побули трохи, відпочили і зібралися назад, вночі потяг.

— Олежку, не побули навіть.

— Мамо, ми з відпустки приїдемо і побудемо, не переживай, Ольга з роботи прям, ми її забрали з Янкою, вона навіть не переодяглася, ну все, мамо… Якщо грошей не вистачить, напишеш, я ще переведу.

— Та ти що? Як не вистачить, ти що…

А Ніна з Іриною і не подумали, що дітей годувати треба, встромила думка, Олежка молодець, потурбувався, мабуть, Ольга його так вирішила, бач, все продумано в неї.

Чомусь Тетяна шукала вади в новій невістці.

Залишок дня і вечір пройшли начебто непогано.

Дівчата познайомилися, але не виявили одна до одної інтересу.

Олеська показувала всім виглядом, що вона тут головна, близнюки бавилися, Яна сиділа тихенько в телефоні.

— Бабусю, – Тетяна здригнулася, почувши чужий голос, – давайте я посуд вимию, ви скажіть, що ще допомогти.

— Ні, не треба відпочивай.

— Від чого? – здивувалася Яна, – я не втомилася.

Дівчинка опинялася завжди поруч, що б не почала Тетяна робити, новоспечена онука була тут, як тут.

“От прив’язалася настирлива якась”, – думає Тетяна Єгорівна, пішла б хоч он на річку б сходила.

А Яна вже збирає смородину швидко і вправно, намагаючись не стрясти ягоду. Побачила Олеська, теж прийшла, випросила баночку мовляв, збирати буду.

Та не вистачить у неї терпіння збирати, така непосидюча, не збирає а з Яною про щось говорять.

Близнюки теж прибігли, просять банки, збирати ягоди…

Ти дивись які.

Руки всі помили перед їжею, Олеська не замовкає, така сама балакуча, як і мати, близнюки теж тріщать.

— А давайте в гру пограємо – каже Яна.

Ще краще, ігри за столом ой, що зараз буде. Тільки рот відкрила, щоб припинити всі ці ігрища, як дівчинка продовжує. – Хто перший заговорить за столом, той за всіма посуд весь день миє.

— А якщо не заговорить ніхто? – запитує Олеська.

— Нуууу, тоді кожен за себе.

— А ми не вміємо, – кажуть близнюки, та й Тетяна хотіла сказати, що це ще, кого там вони намиють, а їй потім перемивай, та та ця дівчинка знову за своє, – а ми навчимо, справді Олеся.

І Олеська, дивіться киває, вчителька теж знайшлася, хоч би за собою навчилася зі столу прибирати, ну ні до чого Ірина не привчає дитину.

Діти мовчки їли, та ще й наввипередки, близнюки, дивись, як стараються, то доводиться вмовляти, з ложечки годувати, а то усе під чисту з’їли, та в голос сказали, що вони перші.

Сміються дівчата, ось хто посуд буде мити.

Тетяна спробувала було прогнати їх усіх із кухні, пожартували мовляв і досить, та куди там, ці вчепилися, мити самі будемо.

Внутрішньо здригаючись від того, що зараз буде з її кухнею, Тетяна вийшла на вулицю, щоб перевести дух.

Регот, вигуки.

Заходить кухня блищить, посуд скрипить.

— Бабусю, ми підлогу помили, що ще зробити? – Це Олеська, яка палець об палець… яка…

Не очікувала Тетяна Єгорівна, що пишатиметься онуками, але ж це Яна, дівчинка, онука не рідна.

— Бабусю, а можна я млинці зроблю вранці? Олеся хоче навчитися.

Тетяна ледь не гикнула від несподіванки кивнула мовчки, сподіваючись, що забудуть до ранку, а вранці просплять до обіду…

Прокинулася Тетяна від здавленого хихикання і запаху млинців.

Бігом на кухню сидять, щасливі.

— Бабусю, ми на тебе зачекалися, – пищать близнюки, – ми вже млинців насмажили, дівчатка нам дозволили теж мішати тісто, ми ось так виделками, дрррр, робили, потім ще будемо.

— Бабусю, йдемо пити чай…

Що з дітьми коїться? Город увечері поливають, самі миються, весь день зайняті, то одне попросять зробити, то інше…

Ніна зателефонувала, запитує, як діти?

— Та книжку он читають.

— Що?

— Дівчатка їм по черзі читають, пригоди Тома Сойєра, а вони слухають затамувавши подих.

— Мамо… а ти точно про наших дітей говориш?

— Точно, – сміється Тетяна Єгорівна.

Ніна з чоловіком приїхали ввечері за дітьми, ті в сльози, з сестрами весело. А вдома знову сидіти в чотирьох стінах.

— Тітонько Ніно, залиште їх, вони такі класні – просить Яна, Олеська підтакує.

Олеська? Яка терпіти не може їх? Обзиває пуголовками, вона стоїть в обнімку з одним із близнюків і просить залишити…

— Це все Яночка, – шепоче Тетяна Єгорівна. – Ніно, ти б бачила, вони ж їй у рот заглядають, вони все роблять разом.

Диво, а не діти.

— Може… може на річку їх усіх звозити? – запитує невпевнено чоловік Ніни, він просто не впізнає своїх хлопчаків.

І всі дружним натовпом біжать у машину і їдуть на річку, і навіть там, навіть на річці, не треба бігати і кричати до хрипоти, діти поводяться чудово…

— Як ви так привчили своїх діток, усі такі виховані, – каже нервова жінка, яка не може впоратися з одним хлопчиком, – правду кажуть, що чим більше дітей, тим краще.

Що вони самі себе виховують.

Ніна з чоловіком посміхаються… Усі думають, усі четверо – це їхні діти.

— А я рано одна почала вдома залишатися, – розповідає ввечері Яна Тетяні Єгорівні, – мама ж на роботі, відрядження були, як теж відмовиться вона?

Кар’єру будувала, щоб мене годувати, тато одружився з іншою, зменшили аліменти, бо там дитина зʼявилася, дружина його подала на аліменти.

Мене до себе не брав, та я сама впоралася.

Мама плакала, а що робити?

Я б і цього разу сама впоралася, та дядько Олег сказав, що йому совість не дозволить відпочивати, знаючи, що дитина, тобто я, у спеку, у квартирі сидить… Вони мене з собою хотіли взяти, але що це за весільна подорож вийшла б? З дитиною, що сміятися.

Яка розважлива, – думає Тетяна Єгорівна, – а чи не звідти сухість Ольги, що одна тягнула лямку, не може поки що розслабитися…

Перед сном обійняла всіх бабуся Таня, Яну теж, пригорнулася дівчинка до неї на секундочку…

Ах ти ж Боже мій, та дитині тепла хочеться…

Мама, мабуть, аскет, тож бо вона дивилася, як близнюки Ніну обіймали…

Незабаром і Яна звикла, що бабуся обіймає дітей, сядуть, обліплять бабусю і сидять, слухають її розповіді про роботу, про учнів, хто ким став.

Ірина зателефонувала, за Олеською приїхати, та в сльози, залишитися просить.

— Напевно втомилися там, я ж знаю яка вона…

— Хороша, Ірино, я тобі зараз розповім…

— Заберете, а я сумувати буду, – говорить Тетяна Єгорівна.

— А ми в тебе, бабусю, жити залишимося, – кажуть близнюки.

— Не погрожуйте бабусі, – жартують дівчатка, весело, спокійно в них.

Приїхали Олег з Ольгою радісні, засмаглі.

Ольга навіть начебто трохи м’якшою стала.

Тетяна помітила, як несміливо обійняла Яна матір і як Ольга невміло притиснула до себе доньку.

— Навчиться, вона навчиться, подумала Тетяна Єгорівна і… обійняла Ольгу…

— Сестричко моя, я буду сумувати, – плаче Олеся, тату, тітко Олю, а можна до вас приїжджати в гості.

— Звісно, в голос кажуть Ольга з Олегом.

— І ми, і ми, – заявляють близнюки.

Наступного року спостерігала Тетяна Єгорівна, як вільно й тепло обіймає Ольга Яну, дітлахів, Олеську.

Відтанула, із задоволенням думає Тетяна.

— Мамо, уявляєте, ми їй з Олежком говоримо поїхали з нами, а вона ні вперлася, до бабусі в село, – і це та Ольга, яка сухар..

Посміхається Тетяна Єгорівна, притискаючи до себе внучку Яночку, згадує, як боялася рік тому цієї зустрічі…

— Ба, а Олеся коли приїде?

— Виїхали, Ніна дзвонила…

— Все батьки, бувайте… я пішла, мені треба речі розкласти, та й узагалі…

Посміхаються дорослі, дивлячись на маленьку господиню, спостерігаючи, як Яна схопивши ганчірку витирає невидимий пил… Бабусина помічниця.

— Дякую за онуку, – шепоче Тетяна Єгорівна Ользі.