Наступного ранку після весілля, коли батьки чоловіка мили на кухні посуд, туди зайшла невістка.

– Поки ваш син Микола спить, – сказала вона, – хочу поговорити з вами …

Свекруха витерла руки та насторожено присіла на стілець.

– Слухаємо тебе, дочко, – сказала вона, забираючи у чоловіка рушник, яким він витирав вимитий посуд.

– Вам, мабуть, Микола казав, що я з дитбудинку, – почала невістка. – Я ніколи й нікого в житті не називала «мамою» і «татом»… Тому і вас не називатиму…

Свекруха розгублено подивилася на чоловіка. Пальці її затремтіли й, приховуючи це, вона почала смикати кінець рушника. Петро Андрійович мовчки дивився на невістку.

– Як тобі зручніше, доню, так і називай, – нарешті, сказала Ольга Семенівна тремтячим голосом.

– А якщо ви для мене Петро Андрійович і Ольга Семенівна, – продовжувала невістка, – то і я для вас ніяка не «дочка» і не «невісточка», а Олена…

Коли невістка вийшла з кухні, Ольга Семенівна глянула на чоловіка.

– Мабуть, чогось образилася на нас, – тихо сказала вона.

– Говорив тобі: весілля треба було справляти не вдома, а в ресторані, – квапливим пошептом відповів Петро Андрійович, забираючи з рук дружини посудний рушник. – Так ти ж за копійку готова вдавитися …

– Було б цих копійок у нас більше… – пошепки відповіла дружина.

З появою в будинку невістки життя в ньому почало змінюватися. Все помітніше був поділ сім’ї на чотирьох мешканців, що проживають в одній квартирі.

Об’єднували їх тепер тільки спільна кухня і санвузол, біля дверей, яких мешканці й зустрічалися. Згодом і ці зустрічі були упорядковані Оленою.

– Я хотіла б дізнатися, – звернулася якось невістка до Ольги Семенівни, зустрівшись з нею на кухні. – Коли вам краще готувати їжу?

– Щодо плити? – розгубилася свекруха. – Так нам з Петром одного пальника вистачає… Три решти твої… Я тобі не заважатиму…

– Ольга Семенівно, ми з вами не плиту ділимо, – дратуючи, сказала невістка. – Я не хочу штовхатися тут з вами цілий день, тому давайте домовимось: хто займає кухню до обіду, хтось після…

Свекруха насилу зрозуміла, що їй хочуть виділити час, коли можна буде заходити на кухню. Збиваючись, вона пояснила невістці, що вранці Петро Андрійович приймає ліки. А перед прийомом він повинен обов’язково щось поїсти.

– Тому мені краще з ранку, – попросила Ольга Семенівна.

– А хто готуватиме сніданок вашому синові? – спитала невістка.

– Я можу, – охоче запропонувала свекруха. – Йому й тобі…

– Ще чого? – смикнула плечем невістка. – Я ще в змозі приготувати собі сама…

У результаті Олена «дозволила» свекрусі користуватися кухнею після обіду.

Засмучена Ольга Семенівна синові, як завжди, нічого не сказала. Не поскаржилася й чоловікові. Образи й сльози вона приховувала. Син нічого не помічав.

Від чоловіка приховати сльози вдавалося не завжди. Після чергової образи, нанесеної дружині невісткою, Петро Андрійович поривався поговорити з Оленою. Але дружина утримувала його.

– Важко їй, – говорила вона чоловікові. – Ми ж усі свої, а вона одна… Не звикла ще до нас… Їй потрібен час…

– Скільки? – Запитував Петро Андрійович.

Тепер життя Ольги Семенівни було підпорядковане тільки одному – нічим не нашкодити синові. Вона благала Бога дати їй мудрості та терпіння.

Просила допомогти уникнути в сім’ї ситуацій, коли синові довелося б вибирати між дружиною і матір’ю. Не допускаючи цього, вона мовчки терпіла від невістки образи та причіпки.

Аби про них не дізнався Микола і, захищаючи мати, не посварився з дружиною. Первина тривога Миколи – чи знайдуть батьки спільну мову з дружиною, з часом зникла.

Зовні рівні й спокійні стосунки між ними, які він бачив, заспокоювали його. Але справжні їхні почуття виявлялися без Миколи.

Майже щовечора Ольга Семенівна зі сльозами ставила чоловікові одне й те саме питання:

– За що вона так нас не любить?

Хоча доречніше було б запитати: за що вона їх так ненавидить? Тільки подібним почуттям можна було пояснити поведінку невістки.

Вранці, заходячи на кухню, Олена демонстративно мила в ній підлогу, чистила плиту і мийку. Хоча Ольга Семенівна з вечора залишала кухню мало не в стерильному стані.

У туалет невістка щоразу заходила зі шваброю, своєю ганчіркою і дезодорантом, струменем якого, як променем ліхтарика, прокладала собі шлях до унітазу.

Навіть рулон туалетного паперу приносила свій і несла з собою. Перед тим як завантажити загальну пральну машину білизною, вона дезінфікувала її так, ніби до неї в ній прали білизну прокажених.

Якщо хтось із батьків пилососив у коридорі палас, то через кілька хвилин після них, ще не охололим пилососом його починала чистити Олена. Все, що робила невістка, не піддавалося логіці та не мало жодного сенсу.

Але постійність цієї безглуздості робила весь цей процес ще болючішим і принизливим. Ніколи Ольга Семенівна і Петро Андрійович не відчували себе такими приниженими та ображеними.

Якби Олену запитали: навіщо вона все це робить? Вона призналася б тільки собі – вона мстилася!

Перший час після весілля, скоріше інтуїтивно, а потім усвідомлено, вона мстилася Ользі Семенівні за свою матір. За те, що саме її мати кинула дитину, а не свекруха.

За те, що свекруха створила сім’ю, де панує любов і доброта. Де вже одруженого сина називають «синочком» і перед сном він бажає батькам на добраніч, а мама цілує його.

Де чистота і порядок не тільки в будинку, а й у відносинах між членами сім’ї. І все це тримається на материнській ласці, терпінні та любові свекрухи.

Олена порівнювала жінку, яка народила її та залишила немовлям під дверима дитячого будинку, з Ольгою Семенівною. І, розуміючи, що її мати програє, Олена намагалася зменшити, хоча б у своїх очах, гідності свекрухи, як жінки та людини.

І робила це навмисно боляче, чудово розуміючи, що мовчазне страждання свекрів ще більше підносить її. Але інакше вона поводитися не могла.

Вона не могла пробачити свекрусі її материнську любов до сина. Кохання, яким ніхто й ніколи не любив її – Олену.

Онука, що народилася, ні на кого не була схожа. Тому кожен родич вважав, що схожа вона на нього. Коли прийшов час давати внучці ім’я, Микола сказав батькам, що хоче назвати її на честь бабусі – Ольгою.

– Я гадаю, Олена не буде заперечувати, – сказав син, виходячи з батьківської кімнати.

Вночі Ольга Семенівна плакала від вдячності й щастя. Сказане сином вона сприйняла, як нагороду за своє терпіння і можливість примирення з невісткою.

Більшого щастя вони з чоловіком й не бажали. Але внучку молоді батьки чомусь назвали Наталею…

Дізнавшись про це, свекруха знову плакала кілька ночей. Тепер від образи та обманутої надії на примирення і злагоду в будинку. Коли Микола спробував пояснити матері те, що сталося, Ольга Семенівна поспішно закрила його рот долонею і тихо сказала:

– Мовчи. Я все розумію, синку…

На відміну від бабусі, що плакала по ночах, Наталка плакала і вдень, і вночі. Серця дідуся й бабусі розривалися від жалості до онучки та невістки, що вибивалася з сил.

Спроби Ольги Семенівни допомогти молодій мамі припинялися Оленою на корені. Пропозиція Петра Андрійовича випрати пелюшки, закінчилося скандалом, після якого Олена заборонила навіть заходити до неї в кімнату.

Через місяць невістку було важко впізнати. Змарніле обличчя, щоки впалі, і очі, червоні від безсонних ночей і днів без відпочинку.

– Потрібно сказати Миколі, нехай допоможе їй, – говорив дідусь, виймаючи з вух ватні тампони, що рятували його від плачу внучки. – Так вона невдовзі зовсім звалиться…

– Який з нього помічник? – відповіла Ольга Семенівна.

– Йому самому допоміг би хто…

Микола виглядав не краще за дружину. За місяць до народження дочки, він знайшов собі підробіток. Але сил позбавляла не стільки робота, скільки неможливість виспатися з-за плачу дочки …

Олена відчула, що її руки зараз відмовлять і вона випустить дочку. Невістка перестала ходити по кімнаті й сіла на диван.

Дитина заплакала ще голосніше. Лена спробувала встати, але не змогла – вона засинала на ходу. Інстинктивно відчуваючи небезпеку, що загрожує дитині, Олена з останніх сил нахилилася, приклала дочку до спинки дивана і впала поруч.

…Опритомніла вона, коли за вікном була вже ніч. Чомусь стало страшно від тиші. Не було чути звичного плачу доньки.

Помацала диван поруч – Наталки не було. Хотіла кинутися шукати її. Зупинив тихий голос свекрухи, що долинав із сусідньої кімнати.

– Не треба плакати, моя рідненька. Бабуся зараз одягне Наталці все чистеньке і сухе. І буде внучечка моя найкрасивішою. Ну, звичайно, як наша матуся. А як же?! Наша мамуся найкрасивіша. І ти будеш красунею. У тебе і носик, як у мами, і брівки, як у мами, і очі. Тільки плакати не треба. Мамочка поспить трошки, а коли прокинеться нагодує нашу дівчинку. Тільки не плач. Нехай матуся поспить…

Олену пронизала думка:

«Так ще ніхто в житті не оберігав її сон!»

Вона завмерла, боячись втратити відчуття блаженства від усвідомлення того, що її шкодували!.. Її шкодували! Вперше в житті шкодували, як маленьку дівчинку, про що вона так мріяла ночами в дитячому будинку.

Незнайоме почуття, схоже на спазм, підступило до горла Олени та перехопило дихання. Стало важко дихати. Вона відкрила рот, щоб не задихнутися.

Звідкись з самого нутра, з глибини її душі вирвався стогін. Намагаючись заглушити його, вона схопила зубами подушку і, зчепивши їх, задихнулася від поштовхів, що трясли все її тіло.

Все життя пригнічене почуття жалю до себе, невимовлені нікому кривди, приховані співчуття до своєї самотності в цьому величезному, але порожньому без материнської любові світі, пробилося крізь стислі зуби і вирвалося криком, який почули всі у квартирі.

До дверей, з яких він долинав, з різних кімнат, підбігли свекри і її чоловік. Ольга Семенівна квапливо віддала внучку дідусеві:

– Іди до вітальні…

– А ти?

– Пошепки запитав дружину Петро Андрійович.

– Зайду до неї…

– Давно не пила валер’янку?

– Спробував зупинити він дружину.

Олена відчула дотик чиєїсь руки на своєму волоссі. Здогадалася – свекруха. І стільки було в цьому дотику незвіданої раніше ніжності та співчуття, що розплакалася ще сильніше.

Плачучи, Олена раптом фізично відчула, що все, про що вона мріяла ночами в дитячому будинку – знаходиться тут поруч. У всьому, що її оточує в цій сім’ї.

І, головне, в доброті та терпінні людей, що живуть поруч, люблять її, як дочку, дружину, мати. Жах від свого невдячного, нелюдського ставлення до жінки, що сидить поруч, раптом до болю стиснув її серце.

Їй здалося, ніби вона на мить відчула біль, що безліч разів завдавала свекрусі. Олена різко повернулася, схопила руку, що лежала в неї на голові, і притиснула до своїх пересохлих губ.

– Вибачте … вибачте, – плачучи, зашепотіла вона, цілуючи руку.

– За що, дівчинко моя? – крізь сльози спитала свекруха.

– За все…

Свекруха опустилася біля дивана на коліна.

– Доню, бідна доню, – цілувала вона мокре від сліз, змарніле обличчя невістки.

– Нещасна ти моя …

Їхні сльози перемішалися … З кожним поцілунком свекрухи Олена відчувала, як щось незрозуміло-важке, що довгий час незримо заважало їй жити, залишає її, звільняючи.

Здавалося, відчинили вікно, в яке хлинуло свіже повітря. Ридання припинилися. Рука свекрухи гладила голову невістки, ніби знімаючи тяжкість з її змученої душі.

– Мамо, – тихо прошепотіла Олена.

– Мамочко …

Чути було, як скриплять мостини в залі, де дідусь ходив із затихлою в нього на руках, онукою. Годинник пробив чотири рази. Місто спало під зоряним куполом Божої благодаті.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.