– Ну що, настав час вирішувати, що з квартирою робити, – діловито сказав Олег, розвалившись на дивані у сестри.

Він скинув кросівки просто на килим, закинув руки за голову і витяг ноги так, ніби йому вся кімната належала.

Іра стояла на кухні біля плити, повільно помішуючи чай у кухлі. З вікна тягло прохолодою, на вулиці починав мрячити дощ, краплі барабанили по підвіконню в такт її думкам.

Вона зітхнула, відпила гарячого чаю, відчула, як у горлі розтікається тепло, але всередині все одно було якось не затишно.

– Та що тут думати? – нарешті відповіла вона, заходячи до кімнати й сідаючи на край крісла. – Бабуся в селі давно.

– Їй ця квартира у місті сто років не потрібна. Вона сама казала: «У місті душно, галасливо, і сусіди завжди за стіною кричать». У селі їй краще, там тиша, повітря свіже.

Олег хитро примружився, його губи розтяглися в усмішці. В очах майнув той же вогник, що Іра пам’ятала з дитинства, коли він починав чергову авантюру.

– А якщо просто продамо, тай годі?

– Протягнув він. Їй скажемо, що ремонт робимо, чи щось таке. Вона все одно сюди не повернеться, з її спиною сходами не набігаєшся. Та й що їй тут робити?

– А як ми зможемо без неї продати? Навряд чи у нас це вийде! Потрібна хоча б її довіреність.

– Ну це вже моя справа, є в мене свої канали.

Іра замислилась. В голові крутилося щось невиразне, неприємне. Наче й справді – бабуся вже років п’ять як живе у селі, любить тамтешнє життя.

Город у неї, кури якісь бігають, сусідки вечорами на лавці насіння лузгають. А з іншого боку… це ж її квартира. Рідна.

– А гроші? – спитала вона, дивлячись на брата спідлоба.

– Поділимо навпіл, звичайно!

– Олег ляснув себе по коліна і засміявся.

– Я собі машину куплю, нормальну. А то цей мій драндулет у будь-який момент розвалиться. Їду і щоразу думаю, чи доїду.

Іра знизала плечима, відкинулася на спинку крісла. У голові відразу сплив образ її кредитної картки з величезним мінусом, і нескінченна іпотека, що висіла над нею.

– А мені гасити іпотеку треба… – пробурмотіла вона. – У принципі, ідея нормальна. Бабуся у своєму селі, як у раю. Там у неї все – сад, річка, ці подружки її, з якими вона на лавочці сидить. Навіщо їй місто?

Вони перезирнулись і посміхнулися. Все здавалося таким простим і логічним, ніби це рішення лежало на поверхні, й треба було лише його озвучити. Гроші в кишені, ніяких зайвих турбот, а бабуся… Бабуся й так щаслива там, у селі.

– Ну, тоді вирішено, – сказав Олег, підводячись з дивана і потягаючись. – Я завтра піду до знайомого рієлтора, який прокручує такі справи, дізнаюся, скільки можна вторгувати.

– А ти бабусі зателефонуй, скажи, що ми тут ремонт затіяли, шпалери міняємо, чи ще щось придумай.

– Гаразд, – видавила Іра, відчуваючи, як серце стислося від незрозумілого почуття провини.

..У селі бабуся Віра сиділа на лавці біля свого старенького будинку, акуратно в’язала теплі шкарпетки. Осіннє сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо м’якими золотистими фарбами.

Легкий вітерець погойдував верхівки дерев, що шуміли десь за городами. Віра любила ці спокійні вечори: тиша, тільки потріскування спиць, та цвірінчання горобців. Все було на своїх місцях.

Несподівано з боку хвіртки почулися кроки, і невдовзі з’явилася сусідка Марія, повна, з круглим рум’яним обличчям, на якому завжди грала хитра посмішка. Вона несла в руках пакет з покупками, й зупинилася поряд із Вірою.

– Віра, – почала вона, влаштовуючись на лаві, – я тут твоїх у місті бачила. Твій онучок, Олег, все про машину якусь говорив. Радісний такий, аж світиться весь.

Бабуся Віра спохмурніла. Руки її на мить завмерли, спиці перестали стукати. Вона повільно підвела очі на сусідку.

– Машину? – перепитала вона, ніби не повірила своїм вухам. – У нього ж і так є якась торохтілка. На чому він там їздить… На «Жигулях» цих своїх.

– А він каже: «Скоро нову візьму», – Марія із задоволенням розповідала, немов лоскотала Вірину душу. – Це ще не все!

– Вони з Іркою ще про твою квартиру щось обговорювали. Стояли на зупинці, голосно, розумієш, не соромлячись.

Бабуся Віра не промовила жодного слова. Тільки пальці її різко затягли вузол на нитці так туго, що вона мало не лопнула. Обличчя стало кам’яним, зморшки на лобі заглибилися, очі блиснули холодним блиском.

– То ось як, значить… – тихо промовила вона, але її голос був твердим, як метал.

Марія прикусила губу, бо зрозуміла, що зачепила за живе, але знаку не подала. Встала, обтрусила пелену спідниці.

– Гаразд, Віро, я побіжу, у мене ще кури не годовані. Ти там, якщо що, клич, допоможу.

Але Віра тільки кивнула, знову втупившись у в’язання, ніби розмови й не було.

Увечері вона довго сиділа біля вікна. Лампа з жовтим абажуром висвітлювала невелику кімнату, пахло сушеними яблуками, та ладаном від старої ікони в кутку.

За вікном, на чорному небі, яскраво блимали зорі. Віра дивилася на них і думала. Як же це? Онуки, її рідні кровиночки, і ось таке. Невже вирішили, що вона стара, і нічого не зрозуміє?

Ніч минула не спокійно. Віра поверталася в ліжку, прислухаючись до скрипу віконниць, та завивання вітру за вікном.

А під ранок, коли тільки засяяв світанок, вона встала, натягла вовняні шкарпетки – саме ті, що вчора закінчила в’язати, – і підійшла до шафи.

Дістала своє старе пальто, сіре, трохи потерте, але ще міцне. Натягла хустку, зав’язала вузлом під підборіддям. Взулась, одягла на плечі сумку і, не говорячи нікому ні слова, вийшла з дому.

Село тільки починало прокидатися. Кури десь за парканом ліниво квоктали, з труб підіймався тонкий димок. Віра крокувала знайомою стежкою до пошти, твердо ступаючи, попри вік і біль у колінах.

На пошті її зустріла молоденька дівчинка Ганна, що нещодавно влаштувалася працювати сюди. Побачивши Віру, та здивовано підняла брови.

– Бабо Віра! Ви що, листи комусь писати зібралися?

– Ага, дитинко, – спокійно відповіла Віра. – Телеграму хочу відправити.

Ганна насупилась, але сперечатися не стала. Поки заповнювала бланк, поглядала на бабусю з цікавістю, але Віра не звертала на це уваги.

– Дітки думають, що я стара й не розумна? – пробурмотіла вона собі під ніс, складаючи папір. – Ну-ну.

Коли все було готове, Віра повільно вийшла надвір і зупинилася на ґанку. Вітер тріпав поли її пальта, але вона стояла, як скеля. Дивилася вперед, у бік траси, де автобус щодня возив людей до міста.

– Думали, обдурять стару? – сказала вона вголос, і в її голосі була рішучість. – Поживемо – побачимо.

Минуло кілька днів. Повернувшись додому з міста, Олег насамперед набрав Іру. Голос його звучав бадьоро і самовдоволено, ніби він уже тримав гроші в кишені.

– Ну, що, у мене все готово? А як ти? Не передумала? – спитав він, вмостившись на дивані й закинувши ноги на стіл. – Я знайшов покупця на квартиру. Гроші добрі запропонували.

Іра сиділа на кухні, гріючи руки об кухоль з чаєм. У голові крутилися думки, як ці гроші допоможуть з іпотекою. Та й навіщо бабусі ця квартира? Все одно не повернеться в місто. Навіщо їй ці мури?

– Чудово! – відповіла вона, намагаючись не видати в голосі легкої тривоги. – Давай швидше оформимо, доки баба нічого не запідозрила.

Олег засміявся.

– Та куди їй запідозрити? Там все шито – крито! Вона у своєму селі, як у хатці. Все, завтра в контору, і справу закрито.

Наступного дня вони зустрілися біля нотаріальної контори. Олег був у гарному настрої, жартував, штурхав ногою камінчики на тротуарі. Іра, навпаки, відчувала дивний тягар на душі, але гнала від себе ці думки.

Зайшовши всередину, вони підійшли до столу нотаріуса – літнього чоловіка з акуратною борідкою, та окулярами на кінчику носа. Той гортав папери, трохи хитаючи головою, ніби щось не сходилося.

– Ми з приводу квартири Віри Петрівни, – почав Олег. – Оформимо продаж.

Нотаріус підняв очі й спокійно, майже байдуже, промовив:
– Вибачте, але квартира вже продана.

Іра застигла, наче її облили холодною водою. Олег насупився, не одразу зрозумівши, що почув.

– Як продана?! – скрикнув він, нахилившись над столом. – Це квартира нашої бабусі!

Нотаріус навіть бровою не повів.

– То ваша бабуся й продала.

Іра зблідла. Серце забилося швидше, долоні стали холодними. Вона подивилася на брата, сподіваючись, що це якась помилка, непорозуміння. Але нотаріус був спокійний, як удав.

– Ккк-кому?! – Видавила Іра.

Нотаріус повернув папір і, трохи поправивши окуляри, показав.

– Ось тут вказано… Гроші перераховані на рахунок Віри Петрівни.

Олег стиснув кулаки так, що побіліли кісточки пальців.

– От стара лисиця, – процідив він крізь зуби.

Вони вийшли з контори мовчки. Надворі мотрошив осінній дощ, краплі падали на обличчя, але ніхто з них не звертав на це уваги. Олег першим порушив тишу:

– Ну що, Іро? От і вляпалися. Я ж казав, що треба було все швидше робити. А вона, стара хитрюга, все просікла.

Іра мовчала. У голові звучав бабусин голос, її теплі руки, запах сільського пирога. І раптом вона зрозуміла: бабуся все знала. Знала їхні думки, їхні плани. І вирішила зіграти по-своєму.

– Може, поїдемо до неї? – Невпевнено запропонувала Іра.

Олег зло подивився на неї.

– Поїдемо. Потрібно розібратися, що вона там здумала.

Через день вони вже стояли на порозі бабусиного будинку в селі. Дорога здавалася нескінченною, хоча насправді проїхали лише кілька годин.

Машина Олега залишилася на вузькій сільській вуличці, просто під облупленим парканом. Повітря було свіже, пахло вологою землею, та димом із сусідських труб. Начебто нічого особливого, але Ірі здавалося, що кожен крок дається важко.

– Бабуся! – Олег стукав у двері з таким натиском, ніби хотів їх вибити з петель. Кулак глухо бився об старі дерев’яні дошки, і цей звук луною віддавався у грудях Ірини. Вона стояла трохи позаду, смикаючи край куртки, і з кожним ударом серце стискалося сильніше.

Двері відчинилися не відразу. Здавалося, минула ціла вічність, як на порозі з’явилася Віра Петрівна. Спокійна, ніби нічого не сталося, ніби онуки приїхали до неї просто на вихідні, попити чаю, та поговорити про життяні.

На ній була та сама старенька хустка, в якій вона завжди виходила на город, і в’язаний жилет, який пах лавандовим милом і чимось рідним, теплим.

– Приїхали? – голос її був рівний, без докору, але в ньому відчувалася така сталь, що в Іри по спині пробіг холодок. – Проходьте, чай питимемо.

Олег зробив крок першим, але впевненості в його ході вже не було. Він зачепив плечем одвірок, щось буркнув собі під ніс. Іра увійшла слідом, відчуваючи, які ноги ватяні, а в горлі пересохло.

Хата бабусі зустріла звичним теплом і запахом свіжого хліба, який вона, мабуть, щойно дістала з печі. На столі вже стояв чайник, а поряд – розетка з варенням, та миска з пирогами.

– Бабуся! – голос Іри здригнувся, вона ледве стримувала сльози. – Як ти могла? Навіщо ти продала квартиру?

Віра Петрівна повільно підвела погляд від столу, на мить затримавши його на онучці. В її очах не було ні агресії, ні образи. Тільки втома, і якийсь тихий смуток.

– А навіщо ви збиралися це зробити? – спокійно спитала вона, піднявши одну брову. Голос її був м’яким, але кожна фраза різала, як ніж. – І мені навіть не сказали? А просто хотіли обдурити, підробляючи папери? Це ж злочин!

Олег почервонів. Щоки налилися фарбою, і він відвів погляд убік, ніби розглядав щось на стіні.

– Ми думали, що тобі вона не потрібна! – видихнув він, наче виправдовуючись. – Ти ж у селі живеш! Тобі там добре, сама казала!

Бабуся посміхнулася. Тихо, беззлобно, але в цій усмішці було стільки розуміння та іронії, що стало не по собі.

– Потрібна мені чи ні – це моя справа, – сказала вона, витираючи руки об кухонний рушник. — А ось ви щось надто швидко вирішили мою долю. Самі. Без мого дозволу, зі злочинними намірами.

У кімнаті повисла гнітюча тиша. Навіть годинник на стіні цокав якось голосніше звичайного, відмірюючи секунди незручності. Іра опустила очі на руки, відчуваючи, як усередині все стискається від сорому.

– Ми все одно гроші тобі б віддали! – спробувала виправдатися Іра, але її голос звучав невпевнено, як у школярки на килимі у суворої вчительки. – Ну, правда, бабусю… Ми ж не зі зла.

Бабуся примружилася і подивилася на неї пильно, як у дитинстві, коли ловила на дрібній пустощі.

– Правда? – повільно перепитала вона. – А на машину де б взяли? Чи іпотеку щоб погасити?

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який докор. Олег скривився, ніби йому наступили на хворий мозоль, а Іра відчула, як до очей підступають сльози. Вона намагалася щось сказати, але слова застрягли у горлі.

Вони замовкли. Сиділи мовчки, не знаючи, куди себе подіти, ніби стіни сільського будинку раптом стали тісними, й тиснули з усіх боків.

Бабуся наливала чай, не поспішаючи, акуратно, ніби в неї було купа часу. А вони сиділи, дивлячись у кухлі, і боялися підняти очі.

Нарешті Віра Петрівна зітхнула і м’яко, майже лагідно сказала:

– Я не проти допомагати, діти. Не думайте. Все життя вам допомагала, і далі допоможу, якщо треба буде. – Вона подивилася на них, і це знову була та бабуся, яку вони знали з дитинства. – Але лише тим, хто чесний. А ви…

Вона зробила паузу, даючи їм самим додумати, що хоче сказати.

– Навчайтеся бути людьми.

Ці слова повисли в повітрі, важкі та незаперечні. Іра відчула, як щось усередині обірвалося. Олег мовчки підвівся, не дивлячись ні на бабусю, ні на сестру.

А Віра Петрівна, як ні в чому не бувало, продовжила розливати чай, ніби розмова ще не починалася.

Після тієї розмови Олег та Іра поїхали, не сказавши більше жодного слова. Машина завелася з характерним скрипом старого двигуна.

Бабуся Віра стояла на ґанку, притримуючи хустку від легкого вітерця, і довго дивилася в слід автомобілю.

Сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо в теплі помаранчеві та рожеві відтінки, але на душі у Віри було похмуро.

У селі стояла тиша, така глуха й давляча, що здавалося, ніби сама земля прислухається. Лише вітер ворушив листя біля ґанку, та десь далеко ліниво каркала ворона.

Віра сіла на стару дерев’яну лавочку, що стояла біля будинку ще з часів її молодості. Руки звично потяглися до кошика з в’язанням – нитки, як завжди, чекали, коли їх знову перетворять на теплий шарф, чи шкарпетки для онуків. Та того вечора руки не слухалися, а очі все тягло до дороги.

Минув тиждень. Сім довгих днів, сповнених думок і тиші. Віра займалася своїми справами: доглядала город, годувала курей, поливала квіти біля вікна.

Але щовечора, сідаючи на лавочку, вона мимоволі вдивлялася в дорогу, ніби чекаючи на когось. Хоча сама розуміла – діти навряд чи так швидко приїдуть.

На восьмий день Віра пішла на пошту. Сільська пошта була маленька, зі стінами, що облупилися, і скрипучими мостинками. Листоноша Марія, повненька жінка з добродушним обличчям, звично привіталася:

– Здрастуйте, Віро Петрівно. Як здоров’я?

– Та потихеньку, Марусю. А як у тебе?

– Так само. Ось, тримай, листа тобі.

Марія простягла конверт. Віра взяла його, відчувши, як серце закалатало частіше. Рука здригнулася, коли побачила на конверті знайомий рукописний почерк Іри.

Вдома, не роздягаючись, Віра обережно розірвала конверт. Усередині була листівка. Проста, з квітами та написом “Для коханої бабусі”. Вона розкрила її, і очі одразу натрапили на рядки:

«Бабусю, пробач нас. Ми не мали рації. Дякую, що напоумила нас, і не сталося непоправного. Кохаємо тебе. Приїжджатимемо часто.»

Слова ніби зігріли душу. Прості, без зайвих завитків і красивих фраз, але в них було все, що потрібне. Віра відчула, як куточки губ самі поповзли вгору. Тепло розлилося по грудях, проганяючи той самий тягар, що давила всі ці дні.

Вона повільно склала листівку і відклала її в ящик з іншими теплими спогадами. Там лежали старі фотографії, листи від дітей та онуків, пожовклі листівки зі свят. Кожна з них зберігала частинку життя, шматочок радості та кохання.

Віра знову вийшла на ґанок і присіла на свою улюблену лавочку. Взяла в руки пряжу, і почала в’язати, але тепер уже не просто машинально.

Пальці вправно перебирали петлі, а погляд так само ковзав по дорозі. Але тепер у цьому погляді було щось інше. Надія. Віра знала: її сім’я повернеться. Але вже з іншим серцем.

Вона тихо посміхнулася, дивлячись на обрій, і сказала напівголосно, ніби самій собі:

– Ну ось, може, і толк із вас вийде.

Вітер м’яко торкнувся її волосся, сонце пригріло плечі. Віра продовжувала в’язати, відчуваючи, як світ довкола знову стає рідним і теплим. Життя йшло своєю чергою, але тепер вона знало: все буде добре.

Ставте вподобайки, пишіть коментарі, що ви думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.