– Мамо, ти ж обіцяла!

– З докором простягла Олена, дивлячись на Ірину Сергіївну, як на чужу.

– Ну, як так можна?

– Я нічого не обіцяла, Олено, – спокійно відповіла жінка, поправляючи окуляри на носі.

– Я сказала, що подумаю. А подумала, і вирішила, що давати вам грошей на ремонт кухні я не буду.

– Ну ось, все з тобою зрозуміло, – пирхнув зять Андрій, сідаючи на диван і схрестивши руки.

– Рідна мати, а так тиснеться…

Ірина Сергіївна мовчки подивилася на нього, потім перевела погляд на дочку.

– Та в тебе завжди на все є!

– Не втрималася Олена.

– Ти накопичуєш, у тебе ще залишилося від батька, я ж знаю. Ну, що тобі ці сто тисяч?

– Мені? Може, й небагато. Але мені шістдесят чотири роки, я не працюю, і кожну гривню рахую. І, між іншим, я не зобов’язана вам все віддавати.

Андрій підвівся і заходився міряти кімнату кроками.

– Все. Більше нічого не проси, – пробурчав він дружині. – У мене тепер із тещею розмова коротка.

– Андрію, вистачить, – суворо сказала Олена. – Не треба зараз…

– А чого не треба? – Підвищив голос чоловік. – Я, між іншим, як віл орю, все на мені, а вона тут сидить на подушці безпеки й навіть не допомагає. Своїй же дочці!

– А в мене пенсія, – не підвищуючи голосу, сказала Ірина Сергіївна. – І, нагадаю, що я сама все оплачую: комуналку, ліки, їду. Мені ні ви не допомагаєте, ні син. Я на свою старість відкладаю.

– Собі! Тільки собі! – Олена сіла поряд із чоловіком, схрестивши руки. – А ми, значить, так. Самі собою. Навіть допомоги жодної. Начебто чужі.

– Ви не чужі. Але і я не мішок із грошима!

На цьому розмова закінчилася. Вони пішли, грюкнувши дверима, не попрощавшись. Онук, Сашко, на прощання тільки махнув рукою і тихо промимрив: «Бувай, бабусю».

А Ірина Сергіївна довго сиділа у порожній квартирі, перебираючи в голові їхні слова. Пальці нервово смикали край скатертини. У грудях була не образа – ні, образи не залишилося – а якесь печіння. Щось усередині перекинулося.

Наступного дня Олена не зателефонувала. Не подзвонила і наступного. Ірина Сергіївна стрималася, не стала сама тягнутися.

Хотілося, звісно, почути голос доньки, поговорити, спитати, як Сашко, як у них справи. Але вона розуміла: якщо зараз поступиться, піде назустріч – це стане нормою. І наступного разу попросять більше. І знову образяться, якщо не дасть.

На третій день телефон все ж таки задзвонив. Не Олена. Дзвонила сусідка з п’ятого поверху, Лідія Михайлівна. Балакуча, але приємна жінка. Покликала на чай.

– У тебе якийсь похмурий вигляд, Ірино, – помітила вона, розливаючи чай у пузаті кухлі з квіточками. – Що сталося?

– Та так… – зволікала Ірина Сергіївна. – З донькою посварилися. Грошей просили, а я відмовила.

– І правильно зробила, – негайно кивнула Лідія. – Досить уже на шию сідати. Ми що, банки? У мене племінник теж весь час тягне то на машину, то на навчання його дочки.

– А я собі черевики не можу купити, ходжу до дірок. Хай самі заробляють!

– Вони образилися, – тихо промовила Ірина. – І не дзвонять тепер.

– Ну й нехай! Образяться – відійдуть. Натомість зрозуміють, що у мами не бездонна кишеня!

Ірина кивнула, але легше не стало. Слова Лідії звучали розумно, але на душі все одно було нудно.

Минув тиждень. Потім ще. Ні дзвінків, ні звісток. Коли Ірина Сергіївна таки не витримала і набрала номер Олени, та не відповіла.

За дві години надійшло коротке повідомлення: «Пізніше передзвоню». Але не передзвонила. Онук теж мовчав.

Раніше Сашко сам дзвонив бабусі – вихвалявся, що п’ятірку отримав, розповідав, як у футбол грав. А тепер – тиша.

Якось увечері, повертаючись із пошти, Ірина побачила на дитячому майданчику Олену із Сашком. Вона сповільнила крок, сподіваючись, що дочка підійде, привітається.

Але та, побачивши матір, відвернулася і ніби спеціально попрямувала до виходу. Сашко підійняв руку, але Олена зупинила його.

– Не махай, пішли, – почула Ірина. – Бабуся не хоче нам допомагати, хай тепер сама сидить.

Серце кольнуло. Пальці вчепилися в сумку. Вона вдала, що не помітила їх, і пішла далі, ніби поспішає.

Увечері вона довго сиділа з фотографією онука. Усміхнений, смішний, з кривим чубчиком і вухами, що стирчать. Як же він виріс… І як же вона скучала за ним.

Настала зима. Випав перший сніг. Потім були морози. Ірина Сергіївна захворіла, простигла сильно. Горло, кашель, температура. В аптеку довелося йти самій, бо ніхто не спитав, чи потрібна допомога.

На кухні закінчився чай, удома не залишилося меду, тільки сухарі та кілька яблук. Вона все частіше ловила себе на думці: ось би зараз Олена зайшла з Сашком, принесли б хоч суп якийсь… Хоч щось гаряче.

Але у двері ніхто не подзвонив. Потім стався дзвінок. Незнайомий номер.

– Здрастуйте, це дільничний терапевт. Ми обдзвонюємо пацієнтів старше шістдесяти. Вас давно не видно. Все гаразд?

Ірина Сергіївна подякувала, сказала, що все гаразд. Після дзвінка подумала — хто б міг подумати, що чужа людина виявить більше участі, ніж рідна дочка.

Перед Новим роком вона все ж таки зважилася і купила Саші подарунок. Машинку з дистанційним керуванням, таку, про яку він мріяв. Загорнула у яскравий папір, написала на листівці: «З любов’ю, бабуся».

Одяглася, вийшла. На морозі дихання одразу стало паром. Сніг хрумтів під ногами. У Олени у вікнах світло горіло. Через штору було видно, як Андрій розставляє щось на столі. Сашко стрибав навколо ялинки.

Ірина Сергіївна поставила пакет біля дверей, подзвонила у домофон і швидко пішла геть.

Наступного ранку вона знайшла на своєму телефоні повідомлення від дочки:

– Дякую за подарунок. Але ми не потребуємо подачок. Все добре.

Після цього Ірина більше не писала.

Весна була пізня, зі снігом, що повільно тане. Якоїсь миті їй стало легше. Вона знову почала ходити в бібліотеку, записалася на курси скандинавської ходьби, потоваришувала з Галиною Петрівною, вдовою з першого поверху.

Та теж скаржилася на дітей – мовляв, як пенсію одержала, одразу онуки згадали, а так ні дзвінка, ні листівки.

Вони разом гуляли парком, обговорювали книги, рецепти, ділилися порадами, де дешевше купити крупу і хто з лікарів «хоч трохи, але лікує».

Якось у травні, коли вже запахли черемхи, до неї в під’їзді підійшов Сашко. Один.

– Бабуся, привіт! – усміхнувся він, переступаючи з ноги на ногу.

– Сашко… Привіт, любий. Ти що один?

– Так. Я втік. Мати не знає. Я скучив.

Вона обійняла онука міцно, не маючи сили стримати сльози.

– Пробач нам, бабусю. Я не хотів… Я навіть не знав, що ти хворіла. Мама нічого не казала. А тато казав, що ти зла і жадібна. Але ти не зла!

– Все добре, Сашко. Головне, що ти прийшов.

– А можна я іноді до тебе ходитиму? Я мамі не скажу, але хочу. Дуже хочу.

– Звісно, можна.

Вони сиділи на кухні, пили чай із бубликами, і Сашко розповідав, як він тепер навчається на відмінно, як грає у шахи, як улітку поїде до табору.

А Ірина слухала і не могла надивитись – ось він, її світлий промінчик, її справжня рідна людина.

Олена зателефонувала за кілька днів. Без вибачень. Просто сказала:

– Сашко в тебе був?

– Був, – спокійно відповіла Ірина. – Він добрий хлопчик.

– Ну, дивись. Я не схвалюю, що він до тебе бігає за спиною. Але якщо тобі так треба, то нехай приходить.

– Дякую, – коротко озвалася Ірина. – Мені це справді потрібно.

– Але про гроші – більше не будемо. Я не забула.

– І я не забула, Олено. І забувати не збираюся.

– Ну от і добре.

Розмова закінчилася. Ірина поклала слухавку та подивилася у вікно. Там, на лавці, вже чекав Сашка, веселий, з пляшкою газованої води в руці.

Життя йшло. І вона йшла вперед, не озираючись. Життя все розставить по місцях. Можливо дочка колись і схаменеться, та визнає, що не мала рації. А, як ні, то Бог їй суддя…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам вчинок доньки? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.