— І я ніколи в це не вірила взагалі, вважала мракобіссям, я навіть відповідних програм по телевізору ніколи не дивилася, – засмучена Любов Вікторівна.

— Дійсно, морок якийсь. І на кого Ілона думає? І що з цим робити тепер?

— Думати тепер є на кого, – похмуро усміхається Любов Вікторівна.

– А що тепер робити – розуму не прикладу. Дочка моя зовсім поникла. Я їжджу раз у раз, їй працювати треба, а молодшого одного не залишиш. І на старшого не залишиш теж, сам ще дитина. Якщо доньці повертатися сюди, то де роботу шукати? Або отримувати копійки, а як жити тоді, молодшому тепер реабілітація потрібна.

— А зять? Нехай він колишній чоловік, але він же батько!

— А зять радісно платить аліменти і виглядає цілком задоволеним життям. Так, дівиця ця швиденько звільнилася, її батьки кудись на тепле місце влаштували.

У житті Ілони, єдиної дочки Любові Вікторівни, настала півроку тому і ніяк не минає чорна смуга. Погано все і скрізь. А почалося з випадку, якому Ілона й значення не надала: вони на роботі перевзуваються, щоб у теплих чоботях офісом увесь день не ходити. Прийшла вранці, одягла зручні туфлі, чоботи поставила на спеціальній полиці в роздягальні.

— А ввечері зібралася їхати додому, сунулася в чоботи – заважає щось, – хитає головою Любов Вікторівна. – Подивилася, та й висипала з кожного чобітка по купці нігтів! Звичайних обрізків. Гидливо, звісно, але вона навіть значення цьому не надала, хоча й здивувалася: пристойна організація, а хтось такою нісенітницею страждає.

Ілоні 37 років, у неї двоє дітей 8-ми років і 11-ти, сини. Донедавна був чоловік. Є двокімнатна квартира в Василькові – від бабусі дісталася у спадок. Зараз Любов Вікторівна поспіхом намагається житло здати, щоб хоч якісь гроші були доньці на допомогу.

У шлюбі Ілона прожила 13 років, цілком щасливо. Вважала, що пощастило їй із чоловіком: турботливий, люблячий, розуміючий. У чоловіка теж спадкова двокімнатна, але в столиці, в ній і жили сім’єю, ростили дітей, працювали. Хлопчаки здоровими й розумними росли, сім’єю на море їздили щороку на власній машині, яку свекруха віддала після того, як не стало її чоловіка. Словом, звичайне життя.

Про жодні зради чоловіка Ілона навіть не думала: з роботи він завжди поспішав додому, з дружиною був лагідним, у туалеті, як то кажуть, із телефоном не замикався. Власне, працює подружжя майже поруч, у тій самій будівлі офіси, але організації різні. А 3 місяці тому Ілона з чоловіком оформили остаточне розлучення.

— І почалося все з тих самих нігтів, – сумно хитає Любов Вікторівна головою. – Як наврочили, як порчу навели.

За кілька днів після події чоловік раптово не прийшов додому ночувати з п’ятниці на суботу, слухавки не брав, Ілона божеволіла, обдзвонювала знайомих, лікарні та морги.

Чоловік заявився вранці, з якимось отупіло щасливим виглядом, пояснювати нічого так і не став, а через два тижні оголосив Ілоні, що вони розлучаються: він зустрів іншу. Дав дружині два тижні на те, щоб переїхати.

Ілона, звісно, шокована була, але жодні спроби поговорити з чоловіком не вдавалися: «Хочу розлучення і крапка».

Жінка, звісно, неуважною була в цей період, але раптово наче прокинулася: на столі в колеги побачила дрібничку, яку сама купувала, дрібничка стояла на приладовій панелі в їхній автівці, а тепер стоїть на столі в сторонньої жінки, яка нещодавно до їхнього колективу прийшла.

— І все б нічого, хіба мало таких штучок, – каже Любов Вікторівна. – Але молодший онук упустив її, розбилася. Він ридав, зять склеїв тоді, а місце склейки донька декорувала намистинами. Тобто, виключено, що це інша річ. Ні, та сама.

Дівчина погляд Ілони перехопила, не відвела очей, а переможно усміхнулася: зрозуміла, мовляв? Ілона збирала речі, коли повернувся з роботи чоловік. На запитання про те, де і коли він познайомився з її колегою, чоловік не відповів, але начебто почалася якась розмова.

Розмова одразу ж перервалася: з вулиці, де діти гуляли, прибіг старший син із криками, що його брата збив якийсь чоловік на самокаті. Потім була швидка, шалена тривога за сина, у якого виявилася травма хребта. Чоловік дочекався розмови з лікарем, а потім почав збиратися:

— У мене справи, а що мені тут сидіти? Поклали хлапчака в лікарню, чим я йому допоможу?

А Ілона залишилася: з поліцією говорити, з лікарями, заспокоювати хлопчика. На щастя, операція не знадобилася, але молодшого залишили в лікарні. Повернулася додому серед ночі: чоловіка немає, старший син один, не спить – за брата переживає, а тато й не заїжджав навіть.

— Вранці він їй сказав, що те, що трапилося з дитиною, не привід затримувати переїзд, – продовжує Любов Вікторівна. – Ось так, був турботливий чоловік і батько, а перетворився на байдужу чужу людину.

Ну що, зняла однокімнатну, онука з лікарні вже на орендоване житло перевезли, у корсеті, на таблетках, треба думати про реабілітацію, та ще й стан у дітей – жах. Моральний стан. Чи легко, тато раптом тепер не з ними жити буде.

А ще за тиждень Ілона отримала документи – на розлучення. Одночасно з цим зникла з роботи та сама колега: пішла за власним без відпрацювання. Тоді Ілона й задумалася про подію з нігтями в чоботі: а чи не підклад це? І найкраща подруга каже: порча, треба якось знімати.

Ілона відмахнулася, мовляв, розлучення і травма дитини з тими нігтями ніяк не можуть бути пов’язані, що за дурниця, не вірить вона в таке. Морально, так, дівиця могла таке провернути, щоб позлити, змусити нервувати. Рвонула чоловіка з сім’ї якраз у той момент, напевно, сама точно в змови і порчу вірить.

Але неприємності продовжують на Ілону сипатися: через два місяці після переїзду раптово господиня орендованого житла попередила, що квартиру продає, довелося знову переїжджати. Старший син поскаржився на цькування в школі, в Ілони в метро порізали сумку, на додачу до всього молодший на сходах спіткнувся й незграбно впав, знову були швидка, болі, рентгени та інше.

Плюс справа з чоловіком на самокаті затихла, потрібні гроші на реабілітацію дитини, масажі потрібні, в ідеалі – санаторій, а на які кошти? Любов Вікторівна мотається до дочки періодично, везе щось онукам.

Звернулися до колишнього чоловіка доньки, а він відповів, що він нічим допомогти не може і взагалі, йому не до цього. Відвідав синів за півроку три рази рівно.

— Ось і думаю: куди бігти, до кого звертатися? Відмахуватися вже не виходить: мені страшно за доньку й онуків, – каже жінка.

А ви вірите в містичний вплив? Може, Ілоні варто заспокоїтися і просто розв’язувати проблеми в міру їх надходження?

КІНЕЦЬ.