Навіть у буденних дрібницях Ганна Дмитрівна знаходила привід для невдоволення. «Вона вилила воду після варіння яєць у раковину!» — обурено шепотіла вона сусідці, яка зайшла в гості.

«А ковбасу та сир просто порубала, замість того, щоб порізати акуратно», — мати Андрія показувала на стіл, що був накритий не так, як вона звикла.

Свято на честь Андрієвого дня народження було швидкоплинним: закохана пара поспішала на концерт. Надя, дівчина Андрія, спробувала взяти ситуацію в свої руки, що лише роздратувало Ганну Дмитрівну.

Надя була не такою, як попередні дівчата, що були, на її думку, більш «елітними». Її русяве волосся та проста фігура не відповідали ідеалу матері.

— Дозвольте, я приготую все сама, — сказала Надя, намагаючись бути привітною, — ви ж маєте побачити, як майбутня невістка годуватиме вашого сина.

Такої зухвалості Ганна Дмитрівна не очікувала і просто сіла на табуретку поруч зі столом, мовчки кліпаючи очима.

До моменту, коли всі сіли за стіл, мати трохи оговталася. Сусідка, яка зайшла віддати емальований таз, опинилася дуже доречною.

Ганна Дмитрівна посадила її за стіл поруч із собою, щоб поділитися «горем».

Батько Андрія теж із цікавістю поглядав на майбутню дружину сина. Він підморгував йому, схвалюючи.

Сусідка скривилася, щоб підіграти господині будинку, але з особливим задоволенням узяла кілька шматочків ковбаси й поклала собі на тарілку, а потім і сир не забула.

Надія з усмішкою подавала на стіл чай і торт, які вони принесли з Андрієм.

Чай у чашках ще не встиг охолонути, а сусідка підхопилася і стала в дверях.

— Я піду, дякую за частування. Андрійку, ще раз із днем народження, всього тобі найкращого. Надійка у тебе красуня. — Батько посміхнувся на слова сусідки, а мати знову скривилася.

Провівши гостю до дверей, вона зазирнула на зворотному шляху на кухню. Надія поспіхом мила посуд. Мати прикрила двері й пройшла у вітальню.

— Господиня з неї ніяка. Готову їжу і я можу на стіл подати. А як вона суп, наприклад, готує, ти знаєш? — одразу ж висловила мати синові.

— Мамо, ну ти чого? Прекрасний суп Надя готує, я пробував.

— А воду від варіння яєць вона виливає в раковину. Га? Я цією водою квіти поливаю, щоб краще росли!

— Немає в нас квітів, — знизав плечима син.

— Я твоя мати! І маю право брати участь у твоєму житті. Не одружуйся. Придивися до дівчини, — коли аргументи вичерпалися, резюмувала Ганна Дмитрівна.

— Мамо. Я вже придивився. Ми будемо жити разом. І скоро одружимося.

— Борю, ти чуєш? — ніби шукаючи підтримки в чоловіка, обернулася мати.

— Нам пора, запізнимося. Дякую за привітання, подарунок. Надю, ходімо. Тату, бувай.

Син швидко встав, не бажаючи більше продовжувати розмову.

— Ти цими своїми правами доб’єшся, що він до нас приходити не буде. Відпусти його вже. Він виріс.

Щойно молодята пішли, Ганна Дмитрівна продовжила обурюватися.

— Ти бачив, Борю, як вона сміялася? Як розкривала рот і закидала голову? Це ж кошмар.

— Нормально вона сміялася. По-справжньому, без кривлянь, не те що твоє «хі-хі». Сміятися, так сміятися.

Борису було неприємно, що дружина обговорювала спочатку Надію із сусідкою, а тепер взялася за нього. Він хотів увімкнути телевізор, але дружина відсмикнула його.

— Невже тобі байдуже, кого вибере наш син у дружини? Це ж гени, Борю.

— До чого тут “Гени”? Приплела ще якихось мужиків, — вирішив схитрувати і пожартувати чоловік, щоб дружина відчепилася.

Вона махнула в його бік рукою, не оцінивши жарт.

— Тобі немає й шістдесяти, радій, що встигнеш онуків поняньчити. У твоєї сусідки, он, до сорока дожила дочка і все ніяк дітей зробити не можуть. Займися чим-небудь. Посуд помий.

— Та помила вона вже посуд, – склала перед собою руки Анна Дмитрівна.

— Ну й радуйся! Домовита яка. Готувати вміє, на кухні господиня відмінна. Усе при ній, що тобі ще треба? Щастя побажай їм і спи спокійно. Або тобі нагадати про Олену. Яка лінь.

— О, ні!

— Ну й ось. Та тільки губи вперед випинала, як качечка з дитячих картинок і все, сиділа склавши руки. Усе правильно син зробив. Вибрав. Якщо йому до серця, так і бути весіллю. Усе! Давай дивитися телевізор.

Ганна Дмитрівна трохи засмутилася, промовчала. Хотілося їй, щоб була в цієї дівчини хоч якась вада, те, за що можна було зачепитися і вказати синові.

Але все це були дрібниці, які ніяк не стосувалися сімейного життя. Мати хотіла найкращого для свого сина, хотіла ідеальну дружину. А в Андрія були зовсім інші критерії.

Ганні Дмитрівні хотілося бути в центрі уваги. Як у ранні роки й у молодості. Відчувати себе потрібною, важливою. Адже раніше без неї не обходився не тільки жоден урочистий захід, а й буденне життя. Тепер усе відбувалося не так.

Син несподівано переїхав до своєї обраниці. Чоловік займався своїми справами, навіть обідати намагався не приходити додому, жив так, як йому хотілося. А вона раптом зрозуміла, що загублена. Прибирання, прання і готування тепер були не так актуальні, та й набридли.

Ходити в гості Анна Дмитрівна не звикла. Занадто зайнята була все життя.

Впадати в старість було рано, потрібно було себе чимось займати, але за весь цей час, зваливши на себе все, що було можна, хобі так і не знайшлося, як і вірних подруг. Старіти її ніхто не вчив.

Незабаром повернулася сусідка, схаменувшись, що забула забрати порожні банки з-під консервованого горошку і кукурудзи.

— Не викинули ще? – винувато запитала вона.

— Не знаю, – знизав плечима Борис і покликав дружину.

— Зараз, – господиня сходила на кухню.

– Слухай, а навіщо тобі ці банки? Під розсаду? – запитала Ганна Дмитрівна.

— Ні. Це я ходжу в центр, тут недалеко, свічки окопні робити і сітки маскувальні плести. Хочеш, пішли зі мною.
Анна Дмитрівна задумалася.

— Рук зовсім не вистачає, – додала сусідка з сумом.

— Зайди за мною наступного разу, сходжу, а там видно буде.

Через тиждень Ганна Дмитрівна розвісила оголошення на під’їздах свого будинку, що збирає бляшані банки. Запрошувала всіх приєднатися до волонтерської роботи.

Вона знову стала потрібна, знову була в центрі уваги. Нехай і не у себе в сім’ї, а для зовсім чужих людей.

Але хіба це важливо? Важливо знати, що ти робиш щось добре і без тебе іншим не обійтися.

***

Історія Ганни Дмитрівни — це болісний, але правдивий портрет жінки, яка звикла жити для своєї сім’ї, а потім раптово відчула, що її “роль” закінчилася. Її прискіпливість до дівчини сина, Надії, не була проявом справжнього невдоволення, а скоріше криком про допомогу.

За кожним зауваженням — про те, що вода після яєць вилита, а ковбаса порізана “не так” — крилася глибока образа від незатребуваності та страх втратити контроль над власним життям і сином.

Ця розповідь нагадує, що іноді за видимою сварливістю та прискіпливістю ховається самотність. Ганна Дмитрівна так довго жила, обслуговуючи потреби сім’ї, що забула, ким вона є без цієї ролі.

Вона не мала ні хобі, ні подруг, а її чоловік, розуміючи ситуацію, намагався відсторонитися, щоб не стати жертвою її маніпуляцій. Її бажання “ідеальної” невістки було лише спробою утримати сина біля себе, адже для неї це був єдиний спосіб залишатися важливою.

По-справжньому зворушливим моментом стало її відкриття волонтерства. Саме там вона знову відчула себе потрібною, але вже не як «обслуговуючий персонал», а як людина, яка робить добру справу.

Вона знайшла своє місце, яке не залежало від сім’ї, і це повернуло їй самоповагу та радість життя. Це нагадує, що коли одні двері зачиняються, завжди відкриваються інші, іноді навіть кращі.

Чи доводилося вам бачити, як люди, втративши звичний статус чи роль у житті, шукали себе в чомусь зовсім новому?