– І на скільки вона у нас цього разу затримається? – Дарина із зусиллям зсунула величезну каструлю з плити.

Вона обмежилася б кашею з м’ясом, але сестра чоловіка натякнула, що хоче борщу. Годувати ще одну дорослу людину, здавалося б, має бути не в напруження, особливо для такої великої родини.

Але Дарина вже починала від цього втомлюватися. Їхні гості мали великі запити.

– Говорила, що тижнів на три. Але може раніше поїде. Відпустка в неї коротка, – відповів Кирило.

Дар’я нічого не сказала чоловікові. Просто відійшла до вікна і на автоматі почала витирати пилюку. Вона знала, що ця нахаба не поїде раніше терміну. Їй тут дуже добре, щоб прощатися.

Марина вже третій рік поспіль приїжджала влітку до них у село, щойно починалася спека. Її поява була, як сезонний шторм – яскравою, галасливою. І дуже затратною!

У них із Кирилом був невеликий будинок, господарство: кілька курей, грядки, теплиця. А ще у них була робота, двоє дітей. Льоші було п’ять, Поліні – чотири.

Часу у них було обмаль, сил – ще менше. Однак коли приїжджала Марина, весь світ починав крутитись навколо неї. Будинок із турботами та клопотами перетворювався на приватний пансіонат, але тільки для однієї людини.

– Я вчора дві курки запекла. Її улюблений плов стоїть у холодильнику. Салатів – на три дні. Я що, куховарка, по-твоєму? – голос Дар’ї зірвався на обурені ноти, але вона відразу взяла себе в руки. – Вибач. Просто втомилася.

Кирило спочатку злякався, але потім підійшов ближче й обійняв її за плечі.

– Знаю, тому допоможу. Ти ж розумієш, вона сама залишилася…

– Так, розумію, батьків більше нема, чоловік пішов, – тихо відповіла Дарина.

– Тож і мовчу третій рік.

Кілька днів тому Марина приїхала, як завжди, без нічого – з невеликою сумкою і променистою усмішкою.

– Ну от і райське життя!

– Вигукнула вона на порозі, широко махнувши руками.

– Чисте повітря, ягоди свої, квіти всюди! У вас просто курорт!

Дарина поставила чайник, витягла з духовки пиріжки, розставила варення, мед, свіжий хліб. Все – з їх запасів.

Марина ніколи не привозила гостинці. Не зі шкідливості, просто не вважала за потрібне. Вона ж приїхала відпочивати!

У наступні дні все йшло накатаною. Вранці Марина спала до одинадцятої, потім снідала, йшла гуляти до озера, чи лежала у шезлонгу з телефоном.

Ні прибирання, ні приготування її не торкалися. Льоша та Поліна крутилися навколо неї, просили пограти, але та мляво відмахувалася:

– Пізніше, дітки, тітка відпочиває.

– Може, вона хоч посуд за собою почне мити? – прошепотіла Дар’я Кирилу ввечері, коли закінчувала мити кухню.

– Я поговорю з нею.

– Не треба, – відрізала вона, передумавши.

– Марно. Потім ще образиться, як торік.

Дар’я не була злою чи лінивою. Претензії, втома та образи накопичувалися поступово.

Марина поїхала з повними сумками домашніх заготівель, та пообіцяла, що наступного разу влаштує вже їм екскурсію містом, покаже музеї, погуляє з племінниками. Обіцяла щиро, душевно, з передчуттям.

– Я б з’їздила до неї. Чесно. Хоч на кілька днів, – казала Дарина подрузі. – Але ж у нас і господарство, і робота, і діти. Не до розваг. Це вона одна, вільна, їй легше.

Марина тим часом розповідала друзям, як чудово відпочила на природі, які у брата чудові умови, яка Дарина господиня, просто золото.

Говорила із захопленням, але ніби про санаторій, а не про чужий будинок, у якому кожен мав свої турботи.

У серпні раптово з’явилася нагода скористатися у відповідь гостинністю. Треба було оформити деякі документи в місті.

Дарина з Кирилом вирішили, що домовляться із сусідами, покажуть дітям пам’ятки, трохи розвіються самі, а зупиняться у Марини. Адже вона сама не раз їх запрошувала.

Кирило заздалегідь зателефонував сестрі, попередив, що вони приїдуть із дітьми на кілька днів. Та бадьоро погодилася, навіть не думаючи.

Дарія зраділа, бо вже передчувала невеликий відпочинок, та сподівалася на відновлення балансу, зміцнення відносин у сім’ї.

Але те, що сталося потім, сильно розійшлося з її очікуваннями.

– Ти ж сама казала, що чекаєш на нас!

– Кирило вже не міг приховати свого гніву.

– Я чекала, але не з ночівлею!

– Марина розвела руками.

– У мене робота, я втомлююся. Я звикла до тиші – вас багато, а я одна.

Дар’я мовчала. Те, що відбувалося, не вкладалося в неї в голові. Вони приїхали з дороги, з дітьми, з сумками, з пирогами, а Марина тільки налила чай із їхнім медом.

Потім Марина поставила питання, від якого у Дарії перехопило подих:

– А ви в якому готелі зупинилися?

Ще вранці вона смажила сирники, акуратно пакувала баночки з вишневим варенням, думала, як дітям буде цікаво у місті. А тепер вона стояла на порозі чужого дому, не знаючи, де вони сьогодні спатимуть.

– Ми взагалі на тебе розраховували, – похмуро сказав Кирило.

– У тебе три кімнати, місце є. Невже шкода?

– Та ви що! – пирхнула Марина.

– У мене все по графіку. Мені о шостій вставати, а тут діти, шум… А в мене сон чуткий. Вибачте, але мені це незручно.

Дар’я вперше бачила чоловікову сестру такою. Образ добродушної, веселої Марини, що просить ще полуниці до млинців, моментально розтанув. Перед Дарією стояла холодна, байдужа людина, якій все було в тягар.

– Ми ж тебе не просили годувати нас чи розважати, – тихо сказала жінка. – Просто переночувати. Переночувати, Марино!

Але та вже пішла до кімнати, демонструючи, що розмова закінчена. Вся її поведінка буквально кричала: моя квартира – моя фортеця, а ви тут зайві!

Кирило важко зітхнув. Льоша сонно потер очі, а Поліна почала скаржитися, що хоче їсти. Усі відчули себе тут сторонніми.

За двадцять хвилин вони були вже в іншій квартирі – у Стаса, двоюрідного брата Кирила. Він тільки здивовано спитав:

– А що, Марина не знайшла місця?

Кирило лише махнув рукою. Стас не став розпитувати. Поставив чайник, дав дітям печиво, розклав диван. Він пішов спати на кухню, поступившись їм своєю кімнатою.

– Вибач, – сказав Кирило дружині, коли діти заснули. – Я справді думав, що вона нас пустить.

Дарина не відповіла. На неї накотила навіть не злість, а розчарування. Стільки років вони приймали Марину, як рідну.

Вони не просто годували та прибирали за нею, а намагалися занурити в тепло та затишок. Марина ж не змогла потерпіти їх із дітьми кілька днів.

Вранці вони пішли у своїх справах. Кирило показав дітям парк, Дарина сходила до центру, оформила потрібні документи.

Але все робилося вже не з тією радістю, з якою вона планувала поїздку. Періодично Дар’я ловила себе на думці: «А Марина навіть не подзвонила». Ні вибачень, ні запитань.

– Вона тобі хоч написала? – спитала Дарія у чоловіка ввечері.

– Ні, – коротко відповів Кирило. – Мабуть, тиша дорожча за сім’ю.

Того вечора Дар’я довго не могла заснути. В голові крутилися спогади: як вона цілодобово тупцювала на задушливій кухні заради Марини, як та казала, що обов’язково покаже місто, як дякувала за банки з перетертими ягодами. Все це звучало тепер фальшиво.

– Цікаво, чи вона взагалі пам’ятає, що ми тут? – не стрималась Дарина за сніданком.

– Ще б пак, – хмикнув Стас. – Знаєш, Марина мені тут учора таке видала.

Дарина напружилась і подивилася на чоловіка. По спині пройшовся неприємний холодок.

– Каже, ви її зненацька застали. Мовляв, ніхто не попереджав, що ви з дітьми. Вона, бачите, до такого не готова була.

– Почекай, – Дарія повільно відклала виделку убік. – Але ж Кирило їй дзвонив, усе обговорив. Вона сама сказала, що чекає на нас із племінниками. Вона знала. Все знала!

Жінка не розуміла, чого в ній зараз більше – пекучої агресії, чи гіркої образи. Вона ночами варила вишневе варення, яке Марина так любила.

Приносила їй вечорами книги та плед, бо тій було самотньо. А тепер вона ще й намовляла на них?

– Вона сказала, що в неї ритм інший, і взагалі вона любить тишу, – Стас винно розвів руками, ніби це він відмовив їм у притулку. – Мовляв, любить вас, звичайно, але… вибачте.

Кирило, який мовчки стояв біля раковини, нарешті обернувся.

– Все. Досить. Якщо чесно, я тепер розумію, що в мене немає сестри. Є людина, з якою я просто колись ріс. Не більше.

Дарина подивилась на нього. У його голосі не було образи, не було болю, тільки нескінчена втома. У цей момент і в неї щось перевернулося. Тепер вони знали, хто заслуговує на доброту, а хто – лише користується іншими.

Будинок зустрів їх тишею. Після міського шуму і біганини ця тиша здавалася майже ліками. Дарина розклала речі, затіяла прання, поставила суп, і все це мовчки. Ні сварок, ні обговорень, ні натяків на розмову про Марину.

Не було сенсу. Усі все зрозуміли.

Кирило більше не згадував про ту поїздку. Час біг: город, діти, робота, побутові проблеми.

Через місяць, за вечерею, він глянув на телефон і посміхнувся.

– Ну, треба ж. Згадала.

– Хто? – Дарина вже здогадувалась, але все одно запитала.

– Марина. Пише, що знову приїде на тиждень, скучила за нашим варенням, – процитував він з такою виразністю, ніби читав вірш. – Відповім, що не вийде. В нас гості. Будинок зайнятий.

Дарина кивнула. Без посмішки, без уїдливості. Вона б і сама дала таку саму відповідь.

Наступного дня Марина надіслала ще кілька повідомлень, на кшталт:
– Ну так, звичайно. Тепер я зайва. Все зрозуміло. Варто було одного разу відмовити – і стала чужою.

Кирило вирішив не відповідати.

– Дивно, як у людей у ​​голові все перекручується, – сказала Дар’я чоловікові, перебираючи овочі. – Ти викладаєшся для них, а потім раптом виявляється, що ти ще й винен.

– Тому, що декому так зручніше. Але мені цього більше не треба. Я не хочу знову все повторювати. Нехай живе, як хоче. Мабуть, на самоті їй навіть краще.

Дар’я нарешті відчула, що ладна відпустити цю ситуацію. Вони нікого не виганяли, не проклинали, не мстилися.

Просто зачинили двері, бо нескінченно куховарити, подавати чай, та стелити ліжко для гостей було незручно. Так само незручно, як і для Марини – терпіти шум!

Що скажете про гостинність сестри? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.