– Ваня, а чому ви з сестрою ще не зібралися? – здивувалася їхня мати, коли зайшла в кімнату до сина, і зазирнула у сусідню кімнату дочки.

– Тому, що особисто я не хочу нікуди їхати, мамо! Не знаю, як Аліса, але я краще вдома залишусь! – Відповів він, відволікаючись від комп’ютера.

– Та це я знаю, тобі аби в іграшки твої пограти! Давай збирайся, та поїдемо до бабусі! Вона на вас вже чекає! А ще дорогою треба буде в крамницю заїхати, продуктів купити!

– Та які ще іграшки, мамо?! – розлютився Іван. – Якщо хочеш, можеш повністю вимкнути світло вдома, відібрати у мене телефон, та замкнути тут! Якщо ти вважаєш, що вся справа в іграшках!

– А в чому тоді? – спантеличено спитала Яна сина.

– Бабуся на нас постійно тільки репетує, мамо! – Зайшла маленька Аліса в кімнату до брата. – Вона не любить, коли ми приїжджаємо у гості…

– Та що ви вигадуєте? Вона сама мені дзвонила, питала, коли ми вже приїдемо! Дочекатися не може, бо скучила за вами!

– А чому вона тоді ніколи мені не дзвонить? Чому ж вона навіть із днем ​​народження мене не вітає, мамо?! Чи ти думаєш, що…

– Ваня, ти ж чудово знаєш, що бабуся може й забувати вже щось! Все-таки вік, пам’ять… Ти ж уже дорослий, маєш такі моменти розуміти!

– Та в неї пам’ять краща, ніж у тебе, мамо! Вона пам’ятає все, і завжди! А також…

– Так! – перервала Яна сина. – Тон змінив! І давай збирайся!

– Мамо, я теж не хочу їхати до бабусі? Можна ми краще з Іваном вдома залишимося? Будь ласка! – благала Аліса перед матір’ю.

– Ні! – Категорично сказала вона дочці, й пішла у свою спальню. – У вас обох десять хвилин, і виїжджаємо! – Виглянувши в коридор, додала вона, і пішла збиратися, щоб відвезти дітей до своєї матері.

Ваня та Аліса не стали більше сперечатися, вони знали, що вона в будь-якому разі відвезе їх до бабусі, що б вони їй не розповіли.

Після того, як пішов їхній батько від мами, вона часто возила дітей до своєї матері, тому що спочатку не хотіла маленьких дітей залишати одних, а потім для неї це стало свого роду звичкою. Та й удома хотіла побути одна, щоб відпочити від усього, та всіх одразу.

Ваня з Алісою ж, ніколи не хотіли їздити до бабусі, вони намагалися пояснити матері, що вона їх не любить, ображає і постійно обзиває, але Яна ніколи в таке не повірила б.

А причина була проста: їхня бабуся не виносила їхнього батька, а онуки дуже були на нього схожі. А Ваня, коли почав переростати, ще ставав схожим і на свого дідуся, батька своєї матері, і це було ще гірше для неї.

Завдяки Зінаїді Петрівні не стало її чоловіка, вона просто зжила його зі світу своїм отруйним язичком.

Завдяки їй, від Яни пішов чоловік, тому що вона постійно втручалася в їхню родину, але своїх онуків вона не могла так просто позбутися. А їх вона просто ненавиділа, хоч своїй дочці завжди показувала протилежне.

Вона зустрічала Яну та дітей так, ніби це були єдині люди в цьому світі, яких вона справді хотіла бачити.

Раділа онукам, говорила при дочці, як вона за ними сумувала, довго не бачилися, тягнулася обійматися і цілуватися.

Хоч діти й упиралися, не хотіли, щоб Зінаїда Петрівна до них підходила, щоб вона їх чіпала, але Яна чомусь завжди списувала це на сором.

А те, що Аліса кілька разів прямо плакала і благала маму не їхати, й не залишати їх там, вона чомусь не помічала, чи не хотіла помічати – не відомо.

На цей раз все було вже за відомим шаблоном. Яна з дітьми так само виїхали з дому, потім заїхали в крамницю, накупили два великі пакети продуктів, а потім поїхали до бабусі.

Яна не хотіла, щоб діти якось об’їдали її матір, та й так жила на одну свою пенсію, тому завжди так робила.

Потім приїжджала до матері, залишала там Ваню та Алісу і їхала: або у робочих справах, або ж додому, щоб відпочити, й залишитися одній.

А потім вона тільки ввечері, ближче до ночі, їхала забирати своїх дітей. У Зінаїди Петрівни вони не залишалися ніколи, бо не мала місця, щоб покласти на нічліг двох дітей.

А ось далі все відбувалося так, як Яна навіть уявити не могла…

– Милі мої! – кричала Зінаїда Петрівна, побачивши «улюблених» онуків. – Як же я сумувала за вами!!!

– Ну, чого ви застигли з жахом? Ідіть обіймати бабусю! – Сказала їм мати.

– Ма… – почав говорити Ваня.

– Так! Давай ось не треба, як завжди, на бабусю намовляти! Пішов обійняв її! – суворо і тихо, щоб не почула її мати, майже гаркнула вона на сина.

– Добрий день, – невпевнено і з побоюванням вийшов з-за спини матері хлопчик.

Зінаїда Петрівна обіймала їх так міцно та щиро, що Яна навіть не могла уявити, що слова дітей можуть виявитися правдою, хоч на один відсоток. Вона розуміла, що якщо діти не слухаються, бабуся могла їх посварити, але це було нормою.

– Мамо, я, як завжди, о дев’ятій по них заїду! Нормально ж буде? – Запитала Яна свою матір.

– Так-так, звичайно! Ми, доки пограємось у що-небудь! Або фільми подивимося з ними! Знайдемо, коротше, чим зайнятися! А ти, доню, їдь і не хвилюйся ні за що!

– Дякую, мамо! Ти, як завжди врятувала мене! – Обійняла вона матір.

– А як же інакше? Все, їдь, займайся справами своїми, а ми пішли…

Бабуся схопила два пакети й потягла їх на кухню, а третій, Яна віддала синові, щоб він допоміг, та й поїхала.

– Так, телефони здаємо! – різко сказала жінка, як тільки за Яною зачинилися вхідні двері, й вона знову вийшла з кухні до онуків.

– Зінаїда Петрів …

– Рот свій закрив, недолугий, і віддав мені свій телефон! Я більше не повторюватиму! – гаркнула на нього “бабуся”.

Ваня щось швидко зробив у своєму телефоні, та слухняно віддав їй пристрій.

– Так! Ага! Молодці! А тепер тихо зайшли до зали, сіли, як мишки, щоб я не помічала навіть вашої присутності, і сидіть! А я піду зараз свій серіал дивитися – переповзете на кухню, і все те саме робите! Ну… Ви знаєте правила!

Жінка вихопила з рук онука третій пакет із продуктами, й пішла все розкладати на місця, а онуки зайшли у вітальню, і сіли на диван. Ваня обійняв маленьку сестру, і помітив, що вона плаче.

– Гей! Ти чого? – Запитав він дівчинку.

– Чому мама нас постійно сюди возить? – тихенько спитала вона брата.

– Та вона просто не розуміє, що тут діється, Аліс! Але нічого! Після сьогоднішнього разу, вона про все дізнається.

– Це як? – не зрозуміла дівчинка.

– Потім дізнаєшся, – тихо відповів він сестрі, й швидко замовк, бо у вітальню зайшла їхня бабуся з банкою шоколадної пасти, та ложкою.

– Зникли звідси! Бігом! – сказала вона застережливо.

Ваня схопив сестричку за руку, і повів на кухню. Там вони сіли за стіл, і тихенько сиділи.

Аліса трохи згодом зняла свій рюкзачок, дістала звідти розмальовку та олівці, та почала малювати.

А Ваня дивився у вікно, і сердився на матір. Зрідка, коли він відчував на собі напружений погляд сестри, він повертався до неї, й підбадьорливо посміхався, дивлячись якийсь час, що робить Аліса, і знову відвертався.

– Ваня, – за хвилин сорок-п’ятдесят, покликала його сестричка.

– Що? – відвернувся він від своїх роздумів.

– Я їсти хочу…

– Блін … Аліс …

– Я дуже хочу, – тихо запхикала дівчинка.

– Зараз! Тихо посидь! – Відповів він, і заліз обережно в холодильник. Ножем, який лежав на кухонному столі, він відрізав шматок ковбаси, й так само прибрав її в холодильник, а ніж поклав на стіл, щоб Зінаїда Петрівна нічого не помітила.

Сівши на своє колишнє місце, він віддав ковбасу сестрі, й знову витріщився у вікно, а Аліса потихеньку уплітала. Приблизно за годину на кухню зайшла бабуся.

– Зникли звідси, я собі чогось смачненького зроблю! – Сказала вона дітям.

Аліса забрала зі столу всі свої олівці та розмальовку в рюкзачок, і діти пішли на вихід.

А на виході Зінаїда Петрівна зловила їх обох за футболки.

– Хто? – суворо спитала вона дітей. – Хто жер ковбасу?!

– Ба … – почала белькотіти Аліса у відповідь.

– Яка я тобі “ба”?! Те, що ви діти моєї дочки – нічого не означає! А тепер я востаннє питаю: Хто?!

– Я! – гордо піднявши голову, і подивившись “бабусі” прямо в очі, відповів Іван.

– Ось як? Ти вирішив мене обжерти! – Закричала жінка на онука.

– Аліс, йди у вітальню! – тихо відштовхнув свою сестру Ваня.

Коли дівчинка вийшла з кухні, Іван хотів піти за нею, але Зінаїда Петрівна його зупинила.

– Що? Мати вас не вчила, що означає бути в гостях? – Прошипіла вона на онука. – Що не можна лазити по чужих холодильниках? Чи вона вами взагалі ніяк не займається?

– Я хотів їсти, а ви мені знову нічого не дали б, як і в минулі рази! – Огризнувся хлопчик, і висмикнув з її хватки свою футболку.

Відразу після цього Ваня пішов за сестрою, яка чекала на нього в коридорі.

Але слідом за ним вискочила Зінаїда Петрівна і закричала:

– А ви щось клали в мій холодильник? Ні! От і будете вдома скрізь шастати, бо приїхали тільки об’їдати мене!

У цей момент Ваня звернув увагу, що його телефон та старенький телефон сестри, лежать у «бабусі» у кишені сукні.

– Об’їдати?! – Закричав він у відповідь. – Та мама продуктів набирає постійно не тільки для того, щоб ви своє черево набивала, а щоб і ми з сестрою щось могли поїсти! Не для того, щоб вона голодними забирала нас!

– Те, що ваша мати привозить сюди, це тільки моє! Вас вона і вдома нагодує! Хоча, я б і запліснявілого хліба для вас пошкодувала!

– Воно й видно! Постійно сидимо тут голодні, доки ви нажираєтесь!

Після цих слів Вані прилетів добрий потиличник, такий, що в нього зірочки перед очима з’явилися.
Аліса заплакала.

Коли Зінаїда Петрівна замахнулася для наступного ляпаса, Ваня перехопив її руку. Він знав, що чубитись погано, тим більше ображати протилежну стать, але захищатися – це справа потрібна.

– Ах ти, негідник! Ти ще мене зупинятимеш?! – Закричала знову жінка.

Коли «бабуся» знову замахнулася на нього, він ухилився і висмикнув з кишені її сукні свій телефон, потім одразу ж відбіг до сестри, схопив Алісу, і вони разом побігли до дверей, доки Зінаїда Петрівна не кинулася слідом за ними.

Вони похапали свої куртки під крики, та лайку бабки, влетіли у свої черевики, та вибігли в під’їзд.

Більш-менш одягнулися вони тільки на першому поверсі. А вийшовши з під’їзду, щоб зв’язок був кращий, Ваня відразу ж почав дзвонити мамі:

– Мамо! Ми на вулиці з Алісою, туди більше не повернемося! – Сказав він, як тільки Яна взяла слухавку.

– Як на вулиці? У сенсі? А що з бабусею?

– Приїдь за нами, будь ласка!

– Де саме ви зараз? – одразу спитала його мати, в її голосі чулася паніка.

Ваня пояснив матері, де вони знаходяться, і в цей же час, їй уже почала надзвонювати її матір.

Хвилин за п’ятнадцять Яна під’їхала до того місця, де були її діти.

Вони швиденько заскочили в машину, Аліса одразу почала терти ручку об ручку, бо змерзла, а мати накинулася з розпитуваннями на сина:

– Чому ви втекли від бабусі? Вона там місця собі не знаходить! Вийшла надвір вас шукати!

– Бо це не бабуся! І не називай її так більше ніколи! Це найгірша людина, яку я знаю!

– Що ти таке кажеш, Ваню? Поїхали до неї, бо вона місця собі не знаходить! Та й мені на роботу треба повертатися, бо я поїхала, і нікого не попередила!

– Ні! Лише додому! А та стара жаба нехай припиняє вдавати!

– Ти зовсім обнаглів?! – Закричала на нього мати. – Ти як бабусю називаєш?

Замість відповіді Ваня простяг матері свій телефон, і ввімкнув диктофонний запис, попередньо відмотавши на те місце, коли Зінаїда Петрівна кричала на нього.

Яна чула голос своєї матері, і не могла повірити, що вона так може. Вона ніколи, навіть коли Яна була маленька, так на неї не кричала.

Але це сколихнуло її спогади, щодо її батька. Саме так вона і «розмовляла» завжди зі своїм чоловіком. Це він постійно заступався за Яну, коли та щось наробить, або, навпаки, не зробить. Тому це все і не вкладалося в неї в голові зараз.

– А чому ви раніше мовчали? Чому не говорили мені про це? – Запитала вона сина і дочку.

– Ми говорили, мамо! Але ти завжди тільки відмахувалася від нас! А потім тобі дзвонив хтось із роботи, і на нас ти вже ніякої уваги не звертала! Тільки робота у голові!

– Мої маленькі…

– Поїхали додому? А то ми з Алісою змерзли! – Попросив Ваня матір.

Та одразу ж послухалася сина, та повезла дітей додому. З дому вона вже зателефонувала на роботу, щоб сказати, що сьогодні там більше вже не з’явиться, має сімейні проблеми, які не терплять відстрочки.

Цього ж вечора вона з’їздила до своєї матері, щоб забрати речі своїх дітей, які ті не встигли прихопити, бо тікали від скаженої бабки. Вона мовчки все це зробила, доки Зінаїда Петрівна не почала голосити:

– Доню… Доню…

– У мене більше немає матері! – Відповіла вона їй, і більше ніколи не приїжджала до неї, не привозила своїх дітей, і не пускала її більше у своє життя.

Бо це не мати, і не бабуся – це дволика, підступна, недолуга жінка, яка не гідна носити таке почесне звання…

КІНЕЦЬ.