Сергій Єгорович жив один уже багато років. Два сини поїхали одразу після школи на навчання, та так і залишилися в Києві. Приїжджали рідко. Батьки намагалися все для них робити.

Освіту обидва сини здобули вищу. Допомогли батьки з квартирами, свій грошовий внесок для дітей зробили, а далі нехай самі намагаються. Сини й намагалися. Посади високі, сім’ї, діти.

Тільки ось онуків Сергій Єгорович із покійною вже дружиною бачили рідко. А коли вони стали старшими, то й зовсім припинили приїжджати.

Ольги, дружини Сергія Єгоровича, пішла із життя зарано. Перших онуків дочекалася, й захворіла. Швидко пішла.

Сергій Єгорович у шістдесят років залишився вдівцем. Горював, і навіть до пляшки почав добряче прикладатися, але дружина покійна уві сні прийшла, кулаком пригрозила і навіть стукнула.

Прокинувся тоді Сергій Єгорович із хворою головою і за ґулю на лобі схопився. Пристойна така ґуля, синя.

– Бачиш усе, – звернувся він до портрета дружини в жалобній рамці.

– Знаю, що не любила ти це діло, але лупцювати навіщо.

– Як я тепер на людях з’явлюся, і що скажу. Дружина, мовляв, приходила. Мене ж у божевільню запхнуть. Гаразд, обіцяю, більше ні грама.

Налив Сергій Єгорович останню чарку з пляшки, і хильнути вже хотів, але рука здригнулася, а чарка з руки й вислизнула.

– Гаразд. Обіцяв. Все!

Викинув сміття, та чарку туди ж. Він і не знав, що ґуля вийшла не від стусана дружини, що приснилася, а від одвірка. Спросоння він сам її насадив, а через те, що був добряче під мухою, то й не пам’ятає.

Двадцять років минуло з того часу. Намагалися місцеві вдови з ним стосунки завести, у квартиру до нього пробратися, але Сергій Єгорович був міцним горішком.

Додому нікого не водив, боявся отримати чергову ґулю. Справлявся один. Тільки все важче ставало з кожним роком.

Сини практично забули про нього, а онуки не згадували. Знав Сергій Єгорович, що й правнуки вже є, тільки не бачив жодного.

Сини дзвонили, але скарги батька пропускали повз вуха. А він просив їх лише приїхати, та й онуків про це просив. Навіщо ж до старого їхати, якщо своїх справ та витрат повно.

Протягом усіх років лише племінник дружини приїжджав часто. хоч і тітки не стало, не забував Сергія Єгоровича. Жив він у селі, а у місто їздив із сином до лікарні.

У того проблеми із зором були. Завжди привозив сільські продукти, молоко, яйця, сир. Іноді й м’ясо з салом. А ще гриби. Дуже Сергій Єгорович грузді поважав.

Тішили старого, в гості заходили, а ночувати залишалися рідко. Андрій, син племінника, виріс і до міста перебрався. Забігав, посилки від батька передавав, допомагав, чим міг.

Чи багато старому допомоги треба, просто спілкування. Поговорять, посміються, чай поп’ють і далі жити можна.

Андрій із дітьми своїми приходив, вони Сергію Єгоровичу вважай вже правнуками були. Своїх рідних не бачив, то хоч ці, теж рідні. З ними веселіше.

Андрій бачив, що сумує старий за своїми, ображається на них. Намагався поговорити, але хто його слухатиме. Батько його теж не міг переконати братів двоюрідних приїхати та допомогти батькові.

Нічого не вийшло. Один із них хворіє, другий, роботу кинути не може. Не приїхали, тільки подзвонили батькові та відчитали в нерозумінні.

Раніше ще їздили, а за п’ять років, жодного разу не з’явилися, тільки, коли батька не стало, – довелося. Приїхали із дружинами, поховали.

Стали речі розбирати, квартиру здати хотіли поки спадщину не оформлять. Квартира хороша, хоч і не Київ, а гроші за неї можна пристойні отримати.

Навіть ремонт не потрібно робити, все чисто та пристойно. Ну а потім вирішили продати, їм на старість теж гроші потрібні.

Дружини вже раділи, і думали, куди ж гроші витратити, на подорожі, чи ще кудись. Дружина старшого хотіла відпочити на Кубі.

Мрія була стара, все об’їздила, а там не була. Друга хотіла прикрас, і щоб не економити, а шикувати. Вони вже потирали обидві руки та ділилися своїми планами, як у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій та його батько Микола.

– А ви навіщо тут? За подякою прийшли, що нашого батька не покинули? Дякую, звичайно! Можете вибрати будь-яку річ, і не одну. Нам тут нічого не треба. Все доведеться викинути. Поспішайте, бо ми вже їхати зібралися.

– А коли?

– Увечері, давайте швидше. Квартиру ми вже здали. Незабаром прийдуть мешканці. Вони ж потім її й куплять.

– Це ви поспішаєте. Квартиру ваш батько ще за життя переоформив на Андрія. Ми були проти, але після того, як ви відмовилися відвідати його, ми погодилися.

– Він уже дарчу написав на Андрія, бо вирішив, що так буде надійніше. Ось документи. А як ви здали квартиру? Договір не оформляли?

– Знайомим, навіщо все офіційно робити… – відповів один із братів, а зрозумівши весь сенс почутого, почав кричати.

– Обдурили батька, обдурили, ми до суду підемо!

– До суду можна, а поки що звільняйте квартиру. Так, не забудьте повідомити своїх друзів, що ми її не здаємо.

– Ми… ми ж передоплату взяли за пів року.

Дружини братів стояли мовчки, лише іноді переглядалися і шепотілися одна з одною.

– Доведеться повернути. Ключі ви їм уже дали?

– Ні.

– Розв’язуйте свої питання і прощавайте.

Сини Сергія Єгоровича поїхали й більше ніколи не приїжджали.

Андрій із батьком поставили пам’ятник на його надгробку, і завжди доглядають його. У квартирі мешкає син Андрій. Ось вони пам’ятають Сергія Єгоровича та його дружину Ольгу.

Іноді згадують про важкий кулак Ольги. Дід сам їм розповідав. Тільки дід вірив у сон, а вони у реальність.

Вони одразу зрозуміли, що ґуля з’явилася не спроста, виною був хмільний дід і одвірок. Знали, але знаку не подавали, адже Сергій Єгорович пляшку кинув саме через це…

Ось так дружина з того світу чоловіка від пляшки відвернула…

Що скажете про синів? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.