Пішла з життя рідна сестра мого свекра. Дітей у неї не було, про заповіт тітка
чоловіка не потурбувалася, тож спадок у вигляді хати відійшов найближчим
родичам: сестрам і братові.

— Я відмовлюся на користь сестри, і ти теж так зроби, – запропонувала свекру
Анатолію Івановичу найстарша з сестер, що залишилися, Наталя, – вона поряд живе,
а нам із тобою їздити й оформляти не з руки. Оля все оформить сама, а потім відразу
будинок продасть, а гроші ми на трьох і поділимо.

— Ні в якому разі, – сказала я свекру, коли він розповів нам, як вони з сестрами
планують зробити, – скільки рідних людей на ґрунті поділу спадщини посварилися
назавжди. Нічого, можна і з’їздити. Можна і довіреність на Вашого рідного сина
написати, він і з’їздить, і оформить усе.

— Та годі, ти вже взагалі! – Анатолій Іванович зробив рукою жест, який означав, що я
не зовсім розумово повноцінна в даний момент часу, – Сестри ж мої рідні! Та ніколи
мене вони не обдурять. У житті такого не було і не може бути.

Ну не може, так не може. Що я могла? І що міг мій чоловік? Спадщина не наша, не
нам і вирішувати. Анатолій Іванович відмовився від частки, усе оформили на його
молодшу сестру Ольгу, яка одразу ж виставила будинок на продаж. А свекор почав
чекати. Справа була восени 2018 року.

— Та ніяк поки що, – відповідала телефоном Ольга Іванівна, – зараз зовсім туго з
продажами нерухомості. Грошей немає в людей, сам розумієш. Телефонують рідко,
ціну дізнаються, кілька запитань поставлять і все. Нічого серйозного на горизонті.

— Та нічого нового, – повідомила Ольга Іванівна братові телефоном влітку минулого
року, – так ми перевіряємо будинок. Не можна ж його зовсім кинути.

«Перевірка» будинку полягала в тому, що Ольга Іванівна на літо відправляла туди
свого чоловіка з онуками. Вони обробляли город, збирали овочі, плоди з огороду,
ягоди.

— Не пропадати ж, раз не продається, – пояснювала тітка мого чоловіка, – та й
хлопцям чого в місті сидіти? Там хоч ягід поїдять, погуляють на свіжому повітрі.
Наталя Іванівна теж час від часу заводила пластинку ниття на тему: «Ніяк не можемо
продати хату».

Сьогодні чоловік приїхав від батька злий, як тисяча чортів.

— Продали, – каже, – батько сказав, а йому тиждень тому Оля проговорилася.
Виявилося, що будинок було продано ще в січні цього року.

Про що сестри братові
повідомляти зовсім не поспішали. Від такої новини я так і сіла.

— А батько що? – запитую чоловіка.

— А батько, – відповідає, – ще й виправдав своїх сестер.

Анатолій Іванович заявив своєму синові, що в його сестер проблеми. У Наташі дочка
все з якимись пройдисвітами зв’язується.

Один малюк не дожив до 4-х років, були
вади розвитку, другу дитину двоюрідна сестра чоловіка сплавила до своєї мами,
сама все особисте життя влаштовує.

А від сина в Наталії Іванівни онук недолугий,
зв’язався з поганою компанією, тепер у колонії на 3 роки.

— А в Олиного сина кредит на машину дорогу, – підсумував Анатолій Іванович, –
нехай уже, гаразд. Розділили сестри гроші між собою, що тепер.

— Що тепер? – не витримав мій чоловік і висловив усе батькові, – У твоїх сестер діти,
онуки, машини, кредити, проблеми. А в тебе немає нікого? Ні сина, ні онуки?

Справді, у нас теж машина в кредиті, і донька інститут закінчує. Якби тітки чоловіка
вчинили по-справедливості, ми могли або кредит свій загасити, або доньці нашій на
перший іпотечний внесок пішло б.

Нехай 150 тисяч, але це гроші! У нашій місцевості
однокімнатна квартира коштує близько 500 тисяч гривень.

Приблизно так мій чоловік і сказав своєму батькові, що тітки про дітей і онуків
думають, а свекор – ні. Та й самому гроші стали б у пригоді.

— Ти на ліках економиш, усе операцію на очі зробити не наважуєшся, ось вона,
операція твоя!

Анатолій Іванович образився.

— Я вирішив, – каже, – не буду із сестер гроші вимагати і все. Питання закрите.
Начебто і так, гроші не наші. Але прикро. Нам же врешті-решт і допомагати вдовому
свекру, і доглядати, не залишимо ж ми його, грошей на ліки не вистачає, ми додаємо.

Як вам така ситуація?