— А в дитинстві вона мені забороняла брати чужі цукерки, уявляєш? «Ми не жебракуємо», — казала. А тепер сама просить частку, ніби я їй винна за замовчуванням. — Не просить, а вимагає, — хмикнув він. — Причому з юридичним підґрунтям. Чи не підкинути їй ще й договір оренди твоєї утроби? А то раптом заявить, що і пологи у неї у власності? — Треба йти до юриста. Прямо завтра. Я не можу ризикувати командою, клієнтами, репутацією. Вона може розкрутити це на все місто.
— Ти що, охорону найняла? — єхидно простягнула Ніна Петрівна, ледь Саша увійшла до переговорної. — Власну матір не пускаєш? А я, між іншим, тридцять вісім хвилин сиділа у цього вашого адміністратора, як бідна родичка.
— Мамо, ну ми ж сто разів це обговорювали… — Саша втомлено поклала папку на стіл і сіла навпроти, не знімаючи пальто. — Це офіс. Я тут працюю, а не гостей зустрічаю.
— А я не гостя. Я мати! — з викликом підняла брови Ніна Петрівна і склала руки на грудях. — Мати, яка продала дачу і вклала все в твою освіту. Або ти вже забула, як ми холодильник з дому винесли, щоб оплатити тобі цю, як її, британську ліцензію?
Саша зітхнула. Скільки можна крутити один і той самий грамофон?
— Мамо, я тобі щомісяця переказую гроші. Гарні гроші. Набагато більше, ніж ти отримувала в школі. Ти живеш у своїй квартирі, відпочиваєш у санаторіях, манікюр у тебе раз на два тижні, масаж кожні 5 днів. Я не розумію, чого тобі не вистачає?
— Частки. — спокійно сказала Ніна Петрівна, ніби обговорювала прогноз погоди. — Мені потрібна частка. У твоїй фірмі. Формальна. З правом голосу.
— Ти взагалі розумієш, що таке «право голосу»? — Саша примружилася. — І до чого тут ти?
— Я не розумію? — пирхнула мати. — А хто тебе на курси возив, поки ти сама ні чорта не розуміла? Хто тобі в дев’ятому класі шкільний проект робив про ці… фінанси та інвестиції? Я! І нехай не я сиділа на зборах, але без мене ти б у житті не вибилася. А тепер сидиш у своєму шкіряному кріслі і дивишся на мене як на жебрачку.
Саша важко встала. Підійшла до вікна. Відкрила.
— Ну хоч повітрям подихаю, поки ще свіже. Бо ти заходиш до мене в офіс як податкова. А розмовляєш — як прокурор.
Ніна Петрівна підвелася слідом. Без поспіху, з гідністю.
— Знаєш, я ось тут подумала… — повільно сказала вона, поправляючи шарф. — Може, мені дійсно звернутися до суду. Все-таки ти все життя на моєму горбі їхала. Я на вчительську зарплату тебе годувала, одягала, тягала по олімпіадах, а ти тепер поводишся як чужа. Подумаєш, компанія. Ти без мене б досі в кав’ярні працювала.
Саша різко обернулася:
— Що ти сказала?
— Те, що чула, — мати виклично примружилася. — Або нагадати, хто тобі допоміг закрити перші кредити? Хто допомагав складати резюме, коли тебе звільнили з першої роботи? Хто водив тебе до психотерапевта, коли ти ридала ночами?
— Мамо, це було п’ятнадцять років тому! — підхопилася Саша. — Я була дівчинкою, і так, ти була поруч. За що я тобі вдячна. Але досить. Все, що у мене є зараз — я заробила сама. Ти в бізнесі не розумієш ні чорта, а лізеш, ніби все життя керувала корпорацією.
— А я і буду лізти! — Ніна Петрівна підвищила голос. — Тому що ти моя дочка! І тому що я в тебе вклалася, як могла!
— Як у банк? — сухо уточнила Саша.
— Як в актив. — Трохи тихіше, але з упертістю в голосі. — І мені пора отримувати дивіденди.
На мить запанувала тиша. У коридорі хтось розсміявся, грюкнули двері. Десь дзвінко пирхнув принтер.
— Гаразд, — нарешті сказала Саша. — Ти прийшла не просто так. Кажи, чого насправді хочеш.
— Місце в раді. П’ять відсотків від прибутку. І кабінет, — вимовила мати. — З видом на парк. Не гірше за твій.
— Ти, вибач, збираєшся що робити? Перевіряти звіти? Писати стратегії? Впроваджувати CRM?
— Не знаю, що ти зараз сказала, але звучить безглуздо. Я — не дурна. Я найму собі консультанта, і він мені все пояснить. Головне — статус. І визнання. Я втомилася бути просто «мамою Саші Ковальової». Я хочу бути членом правління!
— Тоді ти не туди прийшла. Це не театр. Тут роль просто так не дають. — Саша пройшла до дверей. — Ходімо, я викличу тобі таксі.
— Я не піду. — Ніна Петрівна стояла твердо. — Поки не отримаю те, що заслужила.
— Ти вже отримала. Стабільне життя. Спокій. Комуналку, оплачену наперед на півроку. А мені залиш хоча б роботу. І моє життя. Я тобі не зобов’язана до смерті.
— Зобов’язана. — впритул сказала мати. — Тому що я тебе народила, виростила одна.
— А я тебе не просила. — Саша різко відчинила двері. — Іди, мамо. Поки я не сказала зайвого.
Ніна Петрівна вийшла, не дивлячись. Саша стояла з тремтячими руками і повільно зачиняла за нею двері. Потім опустилася в крісло, витерла лоб.
За хвилину увійшов Андрій — її чоловік.
— Все гаразд? — Він простягнув їй пляшку води. — Я її бачив. Вона йшла, наче щойно виграла вибори. Посміхалася.
— Так, їй весело. — Саша ковтнула. — Вона хоче п’ять відсотків.
— Чого, печінки?
— Від компанії.
— Ну хоч не нирок.
Вони обоє розсміялися. На секунду.
А потім Саша сказала:
— Вона ж справді може подати до суду. Або нагнати податківців. Вона це зробить. Тільки б довести, що вона мати року.
Андрій підійшов, сів поруч. Обійняв.
— Я з тобою. До кінця. Хочеш — оформимо частку на мене, щоб її зовсім виключити. Хочеш — продамо компанію і поїдемо. Але ти не повинна їй піддаватися. Інакше вона зжере тебе повністю.
— Я не здамся. — видихнула Саша. — Я просто втомилася. Від цієї нескінченної війни.
Але війна тільки починалася.
— Не смій називати це «маренням»! — голос Ніни Петрівни дзвенів так, що Андрій машинально відсунув телефон від вуха. — Це офіційний документ, між іншим. Мені сьогодні все підтвердили!
— Вибачте, що підтвердили? — перепитав він, закочуючи очі і роблячи жест Саші: «Твоя мама зовсім з глузду з’їхала».
Саша тільки відмахнулася і продовжила клацати по ноутбуку.
— Що я маю юридичне право подати позов про компенсацію моральної та матеріальної шкоди! — з гордістю виплюнула Ніна Петрівна. — І про перерозподіл прибутку компанії, створеної за моєї прямої участі!
— Ви серйозно? — стримано запитав Андрій, встаючи і йдучи в сусідню кімнату, щоб Саша не чула зайвого. — Участі? Ви ж навіть не знаєте, чим компанія займається.
— І не зобов’язана знати! — образилася вона. — Зате я знаю, як вкладаються в майбутнє! Саша вчилася завдяки мені. А тепер у неї бізнес — завдяки мені. Я маю право. Ось і все.
— Ну тоді вітаю. У нас тепер вдома мати-інвестор, — пробурмотів він і відключився.
Саша підійшла вже через секунду:
— Що вона там ще придумала?
— Адвоката. Каже, був у неї вдома, все подивився, і тепер вона «рухає процесуально». Слово-то яке вивчила. Я прямо чув, як вона вимовляла кожну букву, наче з рупором біля під’їзду.
— Мама у мене, звичайно, талановита. У будь-якій незрозумілій ситуації — судися з дочкою..
Саша пройшла на кухню і сіла, підперши голову руками.
— Андрій, це вже переходить всі межі. Ми не можемо більше просто чекати. Її тепер не зупинити.
— А ти що думала? — він налив їй кави. — Що вона просто піде? Це не той тип людини. Вона не здасться. Особливо якщо бачить увагу. Для неї ти не дочка. Ти — трибуна. Місце, з якого вона веде трансляцію.
Саша тихо посміхнулася.
— А в дитинстві вона мені забороняла брати чужі цукерки, уявляєш? «Ми не жебракуємо», — казала. А тепер сама просить частку, ніби я їй винна за замовчуванням.
— Не просить, а вимагає, — хмикнув він. — Причому з юридичним підґрунтям. Чи не підкинути їй ще й договір оренди твоєї утроби? А то раптом заявить, що і пологи у неї у власності?
Саша пирхнула, але в сміх не вдарилася. Їй було не до сміху.
— Треба йти до юриста. Прямо завтра. Я не можу ризикувати командою, клієнтами, репутацією. Вона може розкрутити це на все місто.
Юрист, сухий, з блискучою залисиною, вислухав їх мовчки. Потім зняв окуляри, потер перенісся.
— З юридичної точки зору — вона ніхто. Не засновник, не співробітник, навіть не підрядник. У неї немає підстав.
— А з морально-етичної? — уточнила Саша з іронією.
— Морально-етична в суді не проходить. А ось у пресі — так. Якщо вона раптом вирішить «розкрутити» цю історію як «дочка кинула матір» — можуть бути проблеми. Репутаційні. Особливо якщо у вас корпоративна соціальна відповідальність прописана.
— Та у нас тільки нервові зриви прописані, — буркнула Саша.
— Тоді рекомендую діяти жорстко. Претензійний лист від юристів їй додому. Потім зустріч з медіатором — це не обов’язково, але красиво. І якщо не заспокоїться — зустрічний позов. За наклеп і втручання в комерційну діяльність.
Саша кивнула, все це записуючи. Андрій мовчав.
Вже біля виходу він все-таки обернувся:
— А якщо по-людськи? Ви б з мамою так вчинили?
Юрист завмер.
— У мене мама — бібліотекар. Вона вважає, що я досі на складі книги перебираю. Ми не розмовляємо з тих пір, як я купив машину. Каже — «зажерся». Так що так, я б вчинив.
Саша, побачивши на телефоні вхідне повідомлення від… Антона. Її колишнього. З яким вона не спілкувалася вже років шість.
— Ти з ним спілкувався?!
— Я? — здивовано обернувся. — Ні. З чого ти взяла?
— Він щойно написав: «Твоя мама зв’язалася зі мною через Фейсбук. Каже, ти її позбавляєш житла». Охрініти можна!
Андрій сів.
— Все. Вона пішла ва-банк. Підключила колишнього. Зараз почне розкручувати шоу «Говорить Україна»: дочка-олігарх позбавила матір останньої сорочки.
— Вона з глузду з’їхала. Він же одружений. У нього двоє дітей. Навіщо вона взагалі туди лізе?
— Тому що все. У неї немає гальм. Вона буде лізти всюди, де можна заподіяти тобі шкоду. Щоб ти відчула: без неї ти ніхто. І щоб ти прийшла — неважливо з чим: з вибаченнями, зі звітом про прибутки, з колінами.
Саша встала і дістала телефон.
— Я більше не буду чекати. Жодних сюсюкань. Я виставляю їй межі.
— Краще адвоката, Сашо. Вона ж мати. Не роби це в лоб.
— Я її попереджала. Десять разів. Я мовчала, коли вона приходила без дзвінка на роботу. Терпіла, коли вона роздавала мої візитки своїм подругам, ніби я лікую зуби, а не керую бізнесом. Але тепер вона пішла в лоб. Значить — і я піду.
Андрій тільки кивнув. Він зрозумів — це пік.
Через два дні лист від юриста Саші ліг на стіл Ніни Петрівни. Урочисто, з печатками.
Вона прочитала, стиснула губи і витерла куточки очей.
— Ага, — прошепотіла вона. — Значить, війна…
Вона дістала телефон і переглянула контакти.
— Ну здрастуй, Зінаїда Степанівна. У тебе ж досі син у податковій? Нам з тобою є про що поговорити.
Оберти набирались..
— Сашо, тебе викликають, — секретарка виглядала як людина, яка хоче втекти, але виховання не дозволяє.
Саша відірвала погляд від екрана.
— Хто?
— Інспекція податкової служби. Дві жінки. Представилися. З документами. Офіційно.
Андрій, почувши це з кабінету, вийшов майже бігом:
— Вони де?
— У переговорній. Сказали, «в порядку співпраці та перевірки заяв третіх осіб».
Секретарка знизала плечима.
— У однієї з них… до речі… прізвище — Ковальова.
Саша підняла брови.
— Ти жартуєш?
— Ні. Спочатку подумала — збіг. Але ні.
— А ти впевнена, що у неї бейдж з цим прізвищем? — уточнив Андрій, нервово засміявшись. — А не просто вона зайшла туди і видала себе за податкову?
— Я сама бачила службове посвідчення. Все офіційно.
— Чудово, — Саша поправила піджак. — Значить, будемо грати за її правилами.
У переговорній сиділи дві жінки.
Одна — молода, суха, з ноутбуком і папкою.
Друга… була в бузковому брючному костюмі з брошкою у формі павича. Волосся укладене. Манікюр — як у Маргарет Тетчер у відставці.
І так, це була вона. Ніна Петрівна власною персоною.
— Добрий день, — стримано кивнула Саша. — Що ж, мамо, ти досягла дна. Тільки не тонеш, а копаєш далі?
— Олександра Миколаївна, — перервала її молода співробітниця з папкою. — Ми тут за фактом заяви громадянки Ковальової Ніни Петрівни. У заяві йдеться про можливі порушення в податковій звітності вашої компанії, а також про приховування частини прибутку.
— Ось як, — спокійно сказала Саша, сідаючи за стіл. — У моєї мами тепер нове хобі. Вона розслідує.
— Ми зобов’язані реагувати на кожну заяву, — продовжила жінка. — Це не означає, що вас у чомусь звинувачують. Поки що — тільки перевірка.
Ніна Петрівна не приховувала задоволення:
— Так, і я вважаю, що як мати, я маю право знати, куди йдуть гроші! Тим більше, якщо вони зароблені за моєї підтримки!
— Ви ще покличте мене на нараду ради директорів, — посміхнулася Саша. — Або скажіть, де моя флешка з ключами від Кабміну. Мамо, ти справді не розумієш, що перегинаєш палицю?
— Я — мати! — вигукнула та. — Ти повинна була порадитися зі мною, коли відкривала компанію!
— Я зобов’язана була тобі тільки в одному місці. У дитинстві. Коли кашу не доїдала. Все. На цьому все. Зараз ти просто доросла людина, яка втручається в чужий бізнес. Тупо, жорстко, мстиво. Ти дійсно хочеш, щоб мене перевіряли через твої особисті образи?
— Я хочу, щоб ти нарешті зрозуміла, що на мені все трималося! Що ти без мене ніхто! — викрикнула вона. — Я! Я тебе виростила, оплатила навчання, тягала тебе на співбесіди!
— Ти робила це, тому що я твоя дочка. Не тому що мріяла стати акціонером. — Голос Саші зірвався, але вона взяла себе в руки. — А тепер ти просто хочеш відтяти шматок чужого, щоб потішити своє марнославство.
— Це не чуже! — вона стукнула по столу. — Це МОЄ!
— Ні, — тихо сказала Саша. — Моє. Тому що я в тебе нічого не просила. Тому що ти це робила з почуття обов’язку — або гордості — але не з бажання інвестувати в стартап. А тепер хочеш відсоток, ніби я зобов’язана ділитися прибутком. Ти не акціонер, мамо. Ти просто… зла старіюча жінка, якій не вистачило оплесків.
Тиша.
Податківець обережно закрила папку:
— Нам все зрозуміло. Ми зафіксували показання. Перевірка займе деякий час. Але… мені здається, це сімейний конфлікт, а не фінансовий злочин. З вашого дозволу…
Обидві жінки пішли, і тільки Ніна Петрівна озирнулася на порозі:
— Ти пошкодуєш. До тебе більше ніхто не прийде. Жодна людина. Тому що ти… пустушка. Без мене ти ніщо. Ніхто!
— Але зате тепер у мене є тиша, — промовила Саша вже в порожню переговорну.
Минуло два тижні. Податкова надіслала листа: перевірка завершена, порушень не виявлено. Андрій урочисто відкрив його вранці за сніданком.
— Ось, — він помахав папером. — Свобода. Навіть у синій печатці.
Саша кивнула. В очах — ні тріумфу, ні полегшення. Тільки втома.
— А мама?
— Писала пару разів. Все в дусі «ось побачиш». Погрожувала, що напише листа вище.
Саша посміхнулася:
— Нехай. Може, їй надішлють листівку.
Вона встала, підійшла до вікна.
— Я зрозуміла одну річ, Андрію. Вона не хотіла частку. Вона хотіла владу. Наді мною. Над моїми рішеннями. Над моїм життям. Я для неї — не людина, а проект. А якщо проект живе сам по собі — значить, вона його втратила. Ось і все.
— І що ти будеш робити?
— Нічого. Буду жити. Без маминих монологів про жертви і обов’язок. Без дзвінків з погрозами. Без вічного «я краще знаю». Просто жити. Своїм життям.
— А якщо вона повернеться?
Саша подивилася у вікно, примружившись.
— Тоді я їй запропоную влаштуватися на роботу. Кур’єром. Раз вона так хоче брати участь у бізнесі.
І, нарешті, вона засміялася.