— Як накажеш до нього ставитися? Трутень, він і є трутень. Ну де таке бачено, що мужик у 40 з хвостиком років пельмені ліпить, поки дружина по трьох роботах скаче?

— Антоніна Сергіївна і засмучена, і злиться на свого зятя. – Я вже Інні сказала, що коли вона зовсім зляже, то чоловік її радісно піде в нове життя, на дітей не подивиться, просто знайде нову зручну шию.

— А вона що?

— А вона зітхає: «Ну ось такий він у мене, не здобувач». Про яке здобування ідеться, якщо моя донька вже на пігулках сидить, у неї хронічна перевтома, здоровʼя стало гірше і нерви. Ти ж знаєш, Інна в мене ніколи богатирським здоров’ям не вирізнялася. А у зятя зарплата… соромно вголос сказати.

І це майже в Києві! Зате вдома він о 18:15, фартух одягає, за готування береться, тьху. Син мій старший з ним зовсім перестав спілкуватися, каже, що це не мужик. І я так вважаю. Дружина хвора на роботу їде, щоб після однієї роботи їхати на другу, а у вихідні ще й із дому підробляти, а він чудовий чоловік і батько?

Інні, молодшій доньці Антоніни Сергіївни 42 роки. У неї давно є сім’я: чоловік Петро, син 13 років і донька, якій 9. Шість років тому подружжя продало свою однокімнатну квартиру, взяло в іпотеку трикімнатну. За за 30 кілометрів від столиці, але добре ходить транспорт, а квартира простора і світла.

Петру 45 років, він ровесник старшого брата Інни. У той момент, коли купували квартиру побільше, з урахуванням двох різностатевих дітей, Інна тільки-тільки вийшла з декретної відпустки, а Петро працював на дуже хорошому місці, куди його свого часу влаштували батьки.

— І зарплату хорошу отримував, і рішучим був, у доньки тоді робота була непильна і отримувала вона відверто мало, – згадує Антоніна Сергіївна. – Ну так, добиратися до роботи йому було незручно, кілька пересадок, але всі якось їздять.

Петро трохи поїздив теж, потім почав скаржитися, що величезний відрізок свого життя він проводить у дорозі, що втомився кататися, в один кінець близько 2-х годин виходить.

— То продує його в електричці, то він там вірус зловить, загалом, стало зрозуміло: готує ґрунт, щоб роботу поміняти, – вважає Антоніна Сергіївна. – Та ніхто й не проти, міняй. Але знайди адекватне місце спочатку.

Петро ж просто написав заяву, відпрацював належні дні і звільнився, вирішив, що працевлаштуватися зможе ближче до дому. Але не вийшло. Помикався, та й пішов після майже півроку сидіння вдома вже туди, куди брали.

— Це тимчасово, – запевняв чоловік дружину. – Просто бачиш же, що коїться, не стабільна ситуація у світі, всі справи. Зараз трохи тут посиджу і знайду щось більш грошове. Ще взагалі пощастило, що ця галузь під обмеження карантинні не потрапила, що я взагалі зміг влаштуватися.

Інна зітхнула і почала терпіти. Зарплата в чоловіка була крихітна, зате дістатися до роботи чоловік міг за 8 хвилин. І йому це несподівано сподобалося. Приходив тепер раніше за дружину, перевіряв у дітей уроки або йшов дорогою в магазин, готував вечерю, завантажував або розвантажував пралку.

Уже давно було знято обмеження, пов’язані з пандемією, а Петрик сидів на тому самому місці, коли дружина запитувала, мовляв, коли він розв’яже проблему з роботою, відповідав:

— Ну я ж працюю, де зараз краще знайдеш щось? Добре хоч така робота є. І потім, я на себе взяв більшу частку домашніх справ, я ж розумію, що треба якось тобі допомагати. Ні, зараз не час нікуди рипатися. Я одного разу вже зробив необдуманий вчинок.

— Пельмені ліпить, це просто чудово, – обурюється Антоніна Сергіївна. – Постільну прасує. Ідеальний чоловік. Тільки от пельмені ці треба ліпити з м’яса, треба платити іпотеку, годувати й одягати дітей. Інна моя прекрасно з домашнім господарством би справлялася, якби чоловік гроші в сім’ю приносив.

Пробувала Антоніна Сергіївна й доньці казати, що це не діло, але вона тільки засмучувалася й руки розводила:

— А що я зроблю? Ну ось такий він, добре хоч, що це робить. І потім, мамо, двоє дітей у нас. Натисну сильніше – розлучимося, діти без батька, квартиру ділитимемо. Це краще буде чи що?

Петро ходив на батьківські збори дітей, встигав під час роботи зустріти їх зі школи, нагодувати, розвезти по гуртках, відпрошувався в поліклініку з ними. Словом, жив життям типової «майже домогосподарки», яка працює виключно для тонусу і вигулу суконь.

А Інна… знайшла другу роботу, а потім і третю. Так, сім’я живе так, як їй зручно, але надто різко стала впадати в око Антоніни Сергіївни зовнішність дочки. Інна явно постаріла і посіріла за останні роки три.

— Спить по 5-6 годин, удома майже не буває, у вихідні від комп’ютера не відривається. Та вона просто падає від втоми, – вважає мама. – Це нормально? Дружина себе гробить, гроші заробляє, а зять… зять у фартусі біля плити. І постійно від нього: «Добре хоч така робота є, я ж домашні справи на себе взяв». Тьху, баба!

Брат Інни вже пропонував Петру варіант працевлаштування, так, там треба гарувати, звідти не відпросишся, зате й гроші там платять нормальні. Зять відмовився навіть не обговоривши це питання з дружиною, просто сказав, що ні, тоді він не встигне багато чого з того, що робить зараз, і його Інночці буде зовсім важко.

— А яке важко, – обурювався потім син Антоніни Сергіївни. – Тоді він гроші буде приносити, Інна зможе дві свої роботи кинути і прекрасно з усім сама справлятиметься. Йому просто сподобалося, він трутень, а Інка просто дурна.

Нещодавно Інна потрапила в лікарню, стався напад аритмії. У неї і в дитинстві були проблеми  зі здоровʼям, але, думали, що вона їх переросла. Вердикт лікарів: пролікуватися ґрунтовно, в умовах стаціонару, а потім знизити навантаження і загальний темп життя, не можна працювати на знос.

Чоловік носив Інні домашню їжу двічі на день, провідував, жалів, кивав головою, що треба більше відпочивати. Три дні. Більше Інна в стаціонарі не залишилася, вийшла на роботу, оскільки на другому своєму місці вона працевлаштована неофіційно, можуть погнати, а на що тоді жити? Чоловік же головою хитає, але продовжує вести життя зручне для нього під маркою того, що максимально розвантажив дружину.

— І розлучуся, а на що жити? – відповідає Інна матері. – Які з Петрика аліменти? Менше я тоді працювати не стану. Та ще знову з житлом треба буде щось придумувати. От виплатимо іпотеку через 6 років, тоді стане легше.

— Ти спочатку проживи ці шість років, – злиться мати. – Ну не знаю, Інно, про себе думати треба. Постав питання гостро своїм трутню: або заробляє, або не їсть, або взагалі лісом іде. Не можна ж так, він на тобі їде, а ти терпиш і себе гробиш.

— А де вихід? Був мужик нормальний, але розслабився і назад уже не збирається, – приречено зітхає Інна.

КІНЕЦЬ.