Навесні старенька сусідка продала дачу. Якщо чесно, я була дуже рада, що більше не побачу її тут. От набридла вона мені. Вічно зі своїми порадами лізла, цікава до жаху, та хитра, як лисиця. Я людина проста, тому не люблю таких товаришів.

І ось головне, я завжди знала, що вона краде з моєї ділянки, інші сусіди про це говорили. Мовляв, у робочі дні, коли мене й чоловіка немає, баба Оля ходить нашою дачею, як у себе вдома.

Кілька разів їй говорила про це, але у відповідь баба Оля робила великі очі і клялася всіма святими, що вона і кроку в бік нашої дачі не робила. А інші сусіди наговорюють, бо заздрять нашим гарним стосункам.

Стосунки в нас були при цьому найпрохолодніші, але бабця твердила, що кращої сусідки, як я, вона ніколи не зустрічала. Тобто брехала нахабно в очі. Я кілька разів будувала варіанти викриття сусідки.

Наприклад, зробити вигляд, що поїхали, а потім повернутися і застати бабу Олю на місці “злочину”, яка збирає наші помідори або полуницю. Але чоловік відрадив, чого зі старою зв’язуватися?

І в чомусь Діма мав рацію. Адже баба Оля була дуже скандальною, до того ж пліткарка ще та. Таку чіпати, собі дорожче вийде.

Ми навіть здивувалися, коли вона продала дачу. Не сказати, що вона була зразковою городницею, але просто, як розумію, діти її на літо сюди відвозили, щоб хоч трохи від неї відпочити самим. Потім дізналися, що синові баби Олі терміново знадобилися гроші, ось і затіяли вони цей продаж.

Зате нові сусіди мене порадували. Досить швидко вони привели до пуття запущену бабою Олею ділянку, посадили саджанці плодово-ягідних культур, квіти посіяли. Тепер у них не ділянка, а картинка.

З Танею ми приблизно одного віку, наші чоловіки швидко знайшли спільну мову, і наші дітки подружилися. Словом, кожні вихідні ми поспішали на дачу вже не тільки для того, щоб прополоти, підгорнути й полити все на грядках, а й поспілкуватися з новими сусідами.

У нас навіть з’явився свій ритуал: кожного суботнього вечора ми розпалювали мангал, смажили на ньому м’ясо, рибу, випивали, діти в цей час насолоджувалися домашніми лимонадами і компотами.

Ми сиділи допізна, розмовляли, і так було добре. Ось що значить, коли пощастило із сусідами.

І ось одного вечора, коли ми сиділи в альтанці і їли стейки, пролунав дзвінок на мій мобільний. Це була баба Оля. Звісно, я дуже здивувалася, бо от кого-кого, а її я чути точно не бажала.

Але все одно відповіла з ввічливості. А оскільки руки були трохи забруднені жирною їжею, то я натиснула на гучний зв’язок.

– Ой, Машенько, добрий вечір, – почула я огидний голос старенької.

– Добрий, – відповіла я здивовано.

– Машенько, я швидко, тільки запитати, – заквапилася баба Оля, розуміючи, що я не горю бажанням розсипатися перед нею у привітаннях. – Ти не в курсі, ваші нові сусіди змінили замки чи ні?

– Не знаю, – відповіла я і, округливши очі, подивилася в бік наших друзів.

Вони теж дивилися на мене здивовано, і чоловік застиг статуєю. Навіть дівчатка наші притихли.

– А навіщо вам, баба Оля? – поцікавилася я.

– Так розумієш, у мене там, біля паркану, ірга має вже достигнути, мені хотілося приїхати, її зібрати. А чого я відро із собою тягнути буду? От зайшла б у хату і взяла підходяще, – відповіла як ні в чому не бувало стара.

– Так взагалі-то відро не ваше, – трохи відійшовши від почутого, сказала я. – І дачу ви продали, якщо забули.

– Я все прекрасно пам’ятаю, – з роздратуванням відповіла баба Оля, – але іргу я садила сама. Вона моя! А на одне відро вони не збідніють, син і так їм дачу недорого продав.

І тут сусід не витримав, спочатку вилаявся, а потім зі сміхом голосно сказав.

– Я замки не міняв, але завтра ж виправлю це! І про іргу можеш забути, зрубав я її.

Баба Оля, зрозумівши, хто їй говорить, заохала, запричитала, обізвала сусіда іродом і відключилася. А ми весь вечір ще обговорювали, наскільки люди бувають до чужого добра жадібні. До речі, іргу сусіди не чіпали, вона так і росте на ділянці.

КІНЕЦЬ.