Антоніна Петрівна поливала квіти на веранді, коли на подвір’я в’їхала машина старшого сина. Дмитро вийшов з-за керма, допоміг вибратися дружині Наташі, потім почав діставати з багажника пакети з продуктами.

– Мам, привезли тобі всього, – оголосив він, заходячі на ґанок.

– Сир, молоко, хліб свіжий.

– Дякую, Дімо. Проходьте, чай поставлю.

Антоніна знала, що візити дітей із подарунками, рідко бувають просто так. Зазвичай слідували серйозні розмови.

– Мамо, ми тут із Наталкою думали про майбутнє. Діти ростуть, місця у квартирі мало. А тут будинок такий просторий.

Антоніна насторожилася.

– І що далі?

– Та розумієш, ми ж твої спадкоємці. Я старший син, продовжувач роду. Логічно, що будинок мені дістанеться.

– Дімо, я ще жива, – м’яко сказала мати.

– Звісно, звичайно. Але ж планувати майбутнє треба. Може, заповіт уже складеш? А то мало що…

Наталя підхопила естафету.

– Антоніно Петрівно, ми не поспішаємо, звичайно. Просто хочемо знати, що діти будуть забезпечені житлом. Ви ж розумієте, онукам потрібні умови для розвитку.

Після їхнього від’їзду Антоніна довго сиділа на веранді та розмірковувала. Будинок справді великий, місця всім вистачить. Але чомусь слова сина залишили неприємний осад.

За тиждень приїхала середня дочка Олеся. Одна, без чоловіка та дітей. Сіла за стіл, довго мовчала, потім раптом заплакала.

– Мамочко, я не знаю, що робити.

– Що трапилося, доню?

– Та все в мене не так. Чоловік роботу втратив, кредити платити нема чим. Із квартири можуть виселити.

Антоніна обійняла дочку, погладила по голові.

– Не плач. Щось придумаємо.

– Мамо, ти ж розумієш, мені з сім’єю жити нема де. А я все життя дбала про тебе. Коли тато хворів, хто поряд був? Коли тобі оперативне втручання робили, хто у лікарні чергував?

– Ти, доню.

– Саме так. А Діма тільки у свята приїжджає. Володя взагалі не з’являється. А будинок кому дістанеться? Старшому синові?

Олеся розмовляла з образою, і Антоніна її розуміла. Дочка справді найбільше допомагала, була поруч у важкі моменти.

– Лесю, не думай про це зараз. Будинок нікуди не подінеться.

– Мамо, а може, заповіт напишеш? На мене? Я ж заслужила своєю турботою.

Ще за місяць з’явився молодший син Володимир. Антоніна його майже не бачила, тільки на Новий рік заїжджав на годину-другу.

– Привіт, мамо, – він поцілував її в щоку і пройшов до хати. – Як справи?

– Добре, Володю. А як у тебе?

– Так, працюю помаленьку. Слухай, мамо, я тут подумав… Будинок у тебе великий, місця багато. Може, мені виділиш кімнату?

– Навіщо тобі кімната? У тебе ж квартира є.

– Є, але маленька. А тут простір, повітря. Та й економія на оренді вийде.

Антоніна здивувалася. Син ніколи не цікавився будинком, а тут захотів переїхати.

– Володю, але ж я звикла сама жити…

– Мамо, ну я ж не чужий! Твій син! І потім, коли будинок успадковуватиму, все одно тут жити доведеться.

– А хто сказав, що ти його успадкуєш?

– Як хто? Я ж твій син! У мене такі ж права, як у Дімки та Олесі.

Як Володя поїхав, Антоніна зрозуміла, що діти вже поділили її будинок. Кожен вважав себе головним спадкоємцем, кожен наводив свої аргументи.

Дмитро дзвонив щотижня, цікавився здоров’ям, але розмову незмінно звертав на тему заповіту.

– Мамо, ти подумала про мої слова? Нотаріуса знайомого знайти можу, швидко оформимо.

– Дімо, навіщо поспішати?

– Та розумієш, сусіди кажуть, що якщо заповіту немає, то спадок між дітьми ділиться порівну. А дім, як поділиш? Продавати доведеться.

Олеся також регулярно нагадувала про себе. Привозила продукти, ліки, прибиралася у будинку.

– Мамочко, я ж бачу, як тобі тяжко одній. Господарство велике, будинок потребує догляду. Може, до мене переїдеш? А дім мені передаси за заповітом?

– Куди мені їхати до тебе? Тут усе моє життя.

– Ну, тоді я до тебе переїду. Допомагатиму, доглядатиму. А натомість будинок отримаю. Справедливо ж?

Володимир вибрав іншу тактику. Почав часто заїжджати, то на обід, то на вечерю.

– Мамо, як самотньо тобі тут. Давай я частіше приїжджати буду. Або взагалі переїду, складу компанію.

– Володю, у тебе ж робота, квартира…

– Мамо, сім’я важливіша за роботу. Я ж твій молодшенький. Маю турбуватися про матір.

Турбота ця полягала в тому, що Володимир лежав на дивані, дивився телевізор, а мати готувала йому обід.

Ситуація розпалювалася. Діти почали дізнаватися про візити один одного та ревниво стежити за увагою матері.

– Мамо, а чому Олеся так часто приїжджає? – питав Дмитро.

– Вона допомагає мені.

– А моя допомога не потрібна? Я що, не син тобі?

Олеся теж ревнувала.

– Мамо, Діма знову приїжджав? Що він тобі казав? Про заповіт мабуть?

– Доню, не накручуй себе.

– Та я бачу, що він тобі мозок промиває! А хто поряд був, коли тобі погано було? Хто ночами не спав?

Володимир поводився простіше. Приїжджав, їв, спав, їхав. І періодично кидав фрази на кшталт:

– Мамо, коли ти мені ключі від дому віддаси? Чи копію зробити?

Антоніна відчувала, що діти сприймають її не як матір, а, як перешкода на шляху до спадщини. Щодня хтось дзвонив, приїжджав, натякав на заповіт.

Вона вирішила порадитись із подругою Олександрою Іванівною.

– Тоню, а навіщо тобі заповіт складати? – Здивувалася та. – Живи спокійно, діти почекають.

– Вони ж щодня про це говорять. Втомилася вже.

– А ти їм прямо скажи… доки жива, сама вирішу, кому що залишити. А тиснутимуть, взагалі у дитячий будинок  заповідай.

Антоніна засміялася, але ідея видалася цікавою.

Наступного дня знову приїхав Дмитро. Цього разу із конкретною пропозицією.

– Мамо, я з нотаріусом говорив. Заповіт можна прямо зараз оформити. Поїхали?

– Нікуди я не поїду!

– Чому? Ти ж розумієш, будинок мені потрібніший за всіх. В мене діти, сім’я.

– А в Олесі хіба не сім’я?

– У неї проблеми з чоловіком. Може, ще розлучиться. А дім що, чужій людині дістанеться?

– Дімо, – будинок мій. І я сама вирішу, кому його залишити.

– Але ж я старший син!

– І що з того?

Дмитро розгубився. Мати ніколи не розмовляла з ним таким тоном.

– Мамо, ти серйозно? А як же традиції? Старший син завжди успадковує батьківський будинок!

– Будинок не батьківський, а мій. Я купувала його, я в ньому живу.

Коли Дмитро поїхав, Антоніна відчула полегшення. Вперше за місяці вона сказала, що думає.

Увечері зателефонувала Олеся.

– Мамочко, Діма каже, що ти проти заповіту. Це правда?

– Правда.

– Але чому? Я ж стільки для тебе роблю!

– Робиш. І я це ціную. Але допомога не повинна бути розрахунком на спадщину.

– Мамо, що ти кажеш! Я ж щиро допомагаю!

– Тоді продовжуй допомагати. А із заповітом я сама розберуся.

Олеся замовкла, потім тихо промовила.

– Значить, ти Дімі його залишиш?

– Я нікому поки що нічого не залишаю! Жива ще!

Володимир дізнався про мамину позицію останнім. Приїхав увечері, невдоволений.

– Мамо, що за нісенітниця? Чому ти заповіт не хочеш писати?

– А навіщо поспішати?

– Та не в цьому річ. Діма з Олесею вже все між собою поділили. А про мене забули. Я що, не спадкоємець?

– Спадкоємець. Але не єдиний.

– Тоді заповіт потрібний обов’язково! Бо вони мене взагалі без частки залишать!

Антоніна подивилася на молодшого сина. Той самий розрахунок, як і в інших.

– Володю, а якщо я хату дитячому будинку відпишу?

– Що?! – Він підскочив на стільці. – Мамо, ти що, зовсім?

– Просто подумую про благодійність.

– Яка ще благодійність? Ми ж твої діти! Ми повинні спадщину отримати!

– Нічого ви не повинні. Це мій дім, як хочу, так і розпоряджуся.

Після цієї розмови діти притихли. Тиждень ніхто не дзвонив, не приїжджав. Антоніна насолоджувалася тишею.

Потім вони приїхали разом. Сімейна рада.

– Мамо, ми поговорили між собою, – почав Дмитро.

– Вирішили не сваритися через спадок.

– Правильно вирішили.

– Давай його поділимо на трьох, – запропонувала Олеся.

– Кожному по кімнаті дістанеться.

– А я де житиму? – спитала Антоніна.

– Ну… можеш вибрати будь-яку кімнату, – великодушно дозволив Володимир.

Антоніна засміялася:

– Дякую за дозвіл жити у власному будинку!

– Мамо, ну ти ж розумієш, рано чи пізно…

– Розумію. Що ви мене вже поховали і спадщину поділили.

Діти переглянулись:

– Мамо, ми не про те, – виправдовувався Дмитро.

– Просто хочемо справедливості.

– Тоді ось вам моє рішення. Будинок дістанеться тому, хто піклуватиметься про мене не заради спадщини, а від душі. Хто не буде щодня питати про заповіт. Хто приїжджатиме не за ключами від хати, а просто відвідати матір.

– А як ми зрозуміємо, хто виграв? – прямо спитав Володимир.

– Зрозумієте. Коли настане час.

Діти поїхали спантеличені. Антоніна сіла на веранді та посміхнулася. Нехай вважають, що це гра. А вона просто хоче знати, хто з дітей любить її, а хто лише спадок…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.