– Привіт, тату! Як у тебе справи? Як здоров’я? – у слухавці почувся веселий голос Оксани.

Коли вона телефонувала батькові, її настрій завжди покращувався. Дівчина дуже любила тата. У них завжди були теплі та довірчі стосунки.

– Привіт, доню, – Андрій Дмитрович теж радів, коли донька йому дзвонила. Вона вже п’ять років навчалася в іншому місті, та приїжджала лише на канікули. – У мене все нормально. Працюю, відпочиваю, а у вихідні – на рибалку їжджу.

– Слухай, у мене до тебе така собі пропозиція, – невпевнено промовила дівчина. – Я знаю, що ти не любиш відзначати свій день народження, але цього року у тебе ювілей.

– Як гадаєш, може, все-таки зберемо родичів? Посидимо за столом, поспілкуємось.

– Ой, Оксано. Для чого це треба? Поспілкуватись із родичами ми й телефоном можемо.

– Телефоном це одне, а наживо – зовсім інше. У мене саме канікули будуть, та й в Артема відпустка планується. Невже у тебе немає бажання побачити дітей на свій день народження?

– Звісно, ​​є! Що це за питання? Приїжджайте, я не проти.

– Але мені хочеться побачитися й з іншими родичами. Наприклад, з дядьком Мишком і тіткою Галею. Я навіть за Вірою Вікторівною скучила.

– Хм, – коли Оксана згадала тітку по материнській лінії, Андрій Дмитрович похлинувся. З Вірою у нього завжди були натягнуті стосунки, тому він не дуже хотів бачити її на своєму ювілеї.

– До мого ювілею ще цілий місяць. Давай трохи пізніше вирішимо, що з цим робити.

Чоловік відклав питання з приводу проведення свята, сподіваючись, що дочка передумає і не наполягатиме на гостях та посиденьках. Але дівчина була налаштована серйозно, і Андрій Дмитрович не зміг чинити їй опір.

– Тату, щодо столу, можеш навіть не думати й не перейматися. Ми з Артемом приїдемо до тебе раніше, купимо продукти й самі все приготуємо. Тобі нічого робити не треба.

– Добре, – зітхнув чоловік.

За свої п’ятдесят років Андрій Дмитрович жодного разу не відзначав день народження з родичами. Йому не подобалися ці нудні посиденьки за столом, та розмови про минуле.

Чоловік взагалі не любив згадувати молоді роки. Колишні часи викликали в нього, лише тугу та біль.

…Андрій Дмитрович одружився, коли йому виповнилося двадцять. Зі своєю дружиною, Марією, він прожив разом майже вісім років. У шлюбі у них з’явилося двоє дітей. Артем був старшим, а Оксана на два роки молодшою.

Коли син Андрія пішов у перший клас, у їхній сім’ї сталося непоправне. У Марії зовсім випадково виявили невиліковну хворобу. Її не стало за пів року після цього.

Він залишився один із дітьми, і йому було дуже погано. Раніше про Артема та Оксану дбала в основному мама, а тепер усі ці проблеми лягли на плечі батька.

Щоб прогодувати сім’ю, молодий тато працював на двох роботах. Ніхто з родичів ніколи не допомагав Андрієві з дітьми. Він був змушений працювати й вдень, і вночі, щоб хоч якось покращити їхнє життя.

Спочатку самотньому батькові потрібно було оплачувати послуги лікарів та няні, а коли його діти підросли, то гроші були потрібні для навчання.

На особисте життя в Андрія Дмитровича не було часу. Він так і залишився не одруженим. Іноді у нього виникали якісь романтичні стосунки.

Але, коли супутниці дізнавалися про наявність двох дітей та відсутність у них матері, жінки просто втікали. Ніхто не хотів брати на себе таку відповідальність.

Зрештою, чоловік змирився, що він більше ніколи не закохається і не одружиться. Навіть, коли Артем та Ксенія виросли, та поїхали з батьківського будинку, Андрій Дмитрович не поспішав з пошуком співмешканки. Тепер він вирішив пожити для себе, і більше ні про кого не дбати.

Втрата дружини й матері, дуже зблизила родину. Артем та Оксана були безмежно вдячні татові за те, що той дав їм море уваги, кохання та тепла.

Попри свою завантаженість, та вічну зайнятість, Андрій завжди знаходив час, щоб побути разом із дітьми.

Чоловік відчував за них велику відповідальність. Він хотів, щоб діти не сумували без матері, а їхній біль втрати не відклав відбиток на їхньому майбутньому.

– Ой, тітко Галю, дядьку Мишко! Ми так раді вас бачити! – Ксенія та Андрій Дмитрович стояли біля входу, та зустрічали гостей, які вже почали прибувати.

– З ювілеєм, братику! – повненька жінка обняла родича і поцілувала його в щоку. – Нарешті, ти запросив нас на своє свято.

– А то я вже думала, що ми ніколи не поздоровимо тебе з днем ​​народження особисто. Все телефоном та телефоном.

– А я що? Це все Оксана з Артемом затіяли. Їм треба дякувати, а не мені, – чоловік ніяково посміхнувся і відповів на обійми сестрички. Він хоч і не хотів звати родичів, але тепер був радий побачити їх.

Провівши сестру та її чоловіка у вітальню, Андрій Дмитрович повернувся до передпокою, і тут його настрій миттєво зіпсувався.

У гості до ювіляра завітала Віра Вікторівна. Рідна сестра покійної дружини не могла відмовити племінникам, та не прийти на це свято.

– Привіт, зятю! Ну що? Вітаю тебе з ювілеєм, чи що? – яскраво нафарбована жінка простягла чоловікові подарунковий пакет, а потім хотіла обійняти його, але Андрій Дмитрович відсторонився.

– Привіт, Віро. Дякую. Радий, що ти прийшла, – відповів чоловік беземоційно. Він узяв подарунок, відклав його убік, і зник у вітальні. Спілкуватися зі своячкою в нього не було жодного бажання.

Відносини між Вірою та Андрієм ніколи не були ідеальними, а як Марії не стало, вони зовсім зіпсувалися. Коли дружини не стало, він буквально благав Віру допомогти йому з дітьми.

– Це ж твої рідні племінники! Невже ти не можеш їм приділити хоч трохи часу? – перші місяці без дружини були найскладнішими для Андрія.

– Вибач, але в мене своїх справ по горло. Розбирайся з усім цим сам! – В очах Віри не було ні краплі співчуття.

– Я розберуся, але мені потрібен час, розумієш? Потрібно оформити допомогу, знайти другу роботу, а дітей мені нема з ким залишити. Придивися за ними хоч трохи, будь ласка!

– Ні-ні! – махала руками Віра Вікторівна. – Мені не до твоїх дітей. Найми няню, а від мене навіть не чекай допомоги.

Після цієї розмови Андрій Дмитрович більше ніколи ні про що не просив Віру. Він зрозумів, що їй байдужа доля племінників.

Іноді тітка все ж таки приїжджала до дітей сестри, та вдавала, що вони їй цікаві. Але чоловік чудово знав, що це лише гра на публіку. Жінці було все одно на життя Артема та Оксани. Вона згадувала про них лише тоді, коли їй ставало нудно.

Розуміючи, що цього разу Віра теж приїхала на ювілей Андрія через цікавість, чоловік не став із нею багато спілкуватися. За столом він навіть не звертав на неї уваги, що досить сильно образило жінку.

– Чому ти так поводишся? – Віра Вікторівна спіймала момент, і вирішила з’ясувати із зятем стосунки.

– А то ти не знаєш? – посміхнувся Андрій. – Навіщо ти сюди приїхала? Тільки свято мені зіпсувала!

– Я взагалі приїхала не до тебе, а до племінників.

– Щось ти раніше не особливо цікавилася ними. Тепер що, боїшся? Бо не хочеш залишитися одна в майбутньому? Дітей у тебе немає. Хто буде за тобою наглядати, коли ти постарієш?

Ці слова зачепили Віру за живе. У молодості вона справді не хотіла дітей, а потім, коли збиралася стати матір’ю, вже не зуміла.

– Можна подумати, в тебе є діти! – раптом випалила жінка. Вона невдоволено подивилася на Андрія, і він помітив у її очах злу іронію.

– У мене їх цілих двоє, а на тебе вдома чекають тільки папуга, і старий кіт!

– Ти впевнений? – Усміхнулася Віра. – Думаєш, Марія була тобі вірною? Забув, як ви постійно сварилися?

– Що ти таке кажеш? Не ганьби ім’я матері моїх дітей! – Андрій насупився і, вирішивши припинити цю суперечку, вийшов у вітальню. Але наступні слова своячки змусили чоловіка зупинитися:

– А ти не запитував, чому твої діти на тебе не схожі? Можеш скільки завгодно заплющувати очі на правду, але від цього нічого не зміниться.

– Марія тобі зраджувала, і мої племінники не мають до тебе жодного стосунку. Тож не тільки в мене немає дітей, – сказавши це, Віра Вікторівна пішла з кухні й почала прощатися з гостями.

– Тітко Вір, а ви чого так швидко йдете? Ми ще навіть чай не попили.

– Ой, люба Оксано, я все одно на дієті. Та й своєму Тимку забула корм насипати. У мене, крім кота і папуги, немає нікого, не те що у вашого батька, – Віра кинула єхидний погляд на Андрія, який вийшов із кухні похмурий і блідий.

Залишок вечора ювіляр більше не міг ні про що думати, окрім слів своячки. Андрій все переконував себе, що Віра збрехала про племінників, щоб зіпсувати йому свято.

Але потім чоловік став розмірковувати на цю тему дедалі частіше. У нього з Марією справді були не найкращі стосунки, та й Ксенія з Артемом були більше схожі на матір, ніж на нього.

Зрештою, чоловік не витримав. Через кілька тижнів після ювілею він вирішив зробити ДНК-тест. Андрій зібрав усі необхідні матеріали, та відніс їх в лабораторію.

Усі десять днів, доки аналіз готувався, чоловік жив, як на вулкані. І ось настав той момент, коли йому зателефонували й сказали, що результати надіслали на пошту.

Кілька годин Андрій не наважувався завантажити файл. Він розумів, що навіть, якщо він не батько своїм дітям, це вже нічого не змінить. Однак, чоловікові було боляче усвідомлювати, що його все життя дурили.

Звантаживши документ, зблідлий Андрій таки набрався мужності й почав вивчати інформацію. З написаного чоловік одразу зрозумів, що Віра казала правду. У Ксенії та Артема не було ні краплі його крові.

– Як ти могла від мене приховувати це стільки років? – з’ясувавши гірку правду, чоловік одразу зателефонував своячці, і відразу звинуватив її в підлості. – Марія мені брехала все життя, а потім і ти нічого не сказала?

– А, так ти таки з’ясував, що твої діти тобі не рідні? – посміхнувшись, промовила жінка. – Навіщо мені треба було розкривати карти? Щоб ти зіпхнув дітей на мене, і потім я орала на двох роботах? Дякую, не треба.

– Я все одно їх тобі не віддав би! – Гаркнув у слухавку Андрій. – Але на правду я заслуговував!

– Ну тепер ти знаєш правду, – засміялася Віра. Цей сміх був такий злий, що чоловік не витримав і кинув слухавку.

Декілька днів Андрій перебував у ступорі. Він розумів, що ця інформація все одно нічого не змінювала, але йому було боляче від зради дружини.

Невдовзі, про результати ДНК-тесту Андрій вирішив розповісти дітям, і не чекати, доки це зробить Віра. Артем та Ксенія були шоковані цими новинами.

– І тітка Віра знала весь цей час?

– Знала, і тихо сміялася з мене, коли я розривався на частини між вами та роботою.

– Тату, але ж це нічого не змінює! Ми все одно тебе любимо, а зараз, ще більше! – Ксенії було прикро за батька.

– Я теж люблю вас, – сказав Андрій, витираючи сльози. – Ви для мене все одно рідні…

З цього часу стосунки між батьком та дітьми стали ще міцнішими, а з Вірою Вікторівною тепер не спілкувався не тільки зять, а й племінники…

Андрій не міг їй пробачити! Що саме, він так і не визначився – чи, що мовчала всі ці роки, чи, що сказала цю болючу правду?

Хоч у стосунках з дітьми нічого не змінилося, неприємний осад залишився, і весь час роз’їдає його душу. Невже його Марія не хотіла від нього мати дітей, чи не могла?

Але, що тепер про це думати, відповідь все-одно канула в безодню. А життя продовжується, тож треба навчитися з цим жити. І він обов’язково з цим впорається…

А ви що скажете про цей вчинок своячки? Вона слушно вчинила, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.