– А ти не задався питанням, Петре, звідки у стареньких батьків 100 000 гривень? Та вони все життя живуть і копійку до копійки складають, а тут така сума на руках! – звернулася я до брата, коли він якраз виходив, з хоч і не супер дорогого, але авто.

– Мама сама мені ті гроші віддала! Що ти до мене пристала, Юля? – так легко відповів мені брат.

Я стояла посеред подвір’я, намагаючись стримати злість. Петро навіть не моргнув, сказав це так, ніби взяти всі заощадження у стареньких батьків – це нормально.

– Серйозно, Петре? – я зробила крок до нього.

– Вони самі тобі віддали? Просто так? Бо їм не було куди подіти 100 000?

– Ну, не зовсім просто так, – брат почухав потилицю.

– Я ж на роботу кожен день в районний центр їжджу. Машина зламалася, грошей не було. Ну от вони й дали, щоб я не мучився з маршрутками.

Я різко вдихнула, щоб не наговорити зайвого. Отже, мама з татом кілька місяців мені розповідали, що ремонт у їхній хаті не на часі, що їм нічого не треба, а в результаті взяли й віддали всі гроші братові? Петро тим часом спокійно сів у машину, запустив двигун і вже хотів рушати, але я гучно стукнула долонею по капоту.

– Ти думаєш, що все так просто? – я нахилилася до вікна. – Це були гроші на ремонт будинку! Я спеціально їх вислала, щоб батькам було краще жити, а не щоб ти собі машину лагодив!

– Та що ти заводишся, Юля? – Петро закотив очі. – Це ж не твої гроші, а батьківські. Вони мені самі допомогли.

– А звідки вони взялися, ти хоч подумав? Це я їм вислала, бо вони самі ніколи б не зібрали таку суму!

Петро знизав плечима, дав газу й поїхав, навіть не попрощавшись.

Я стояла на подвір’ї розлючена. Було образливо. Неприємно. Адже я завжди допомагала батькам, хай і з іншої області, але щомісяця висилала їм хоча б трохи грошей на продукти. А тут вирішила зробити щось справді корисне – ремонт у старому будинку, який вже давно потребував оновлення. А вони взяли й усе віддали Петрові, бо йому важко добиратися на роботу.

Зайшла в хату. Мама стояла на кухні, помішувала борщ. Вона навіть не здивувалася, коли побачила мене таку роздратовану.

– Ти вже говорила з Петром? – спокійно запитала вона.

– Говорила! І що ж ви мені скажете? Чому ви віддали йому гроші, які я на ремонт вам вислала?

Мама важко зітхнула, витерла руки об рушник і сіла на табуретку.

– Доню, ну ти ж знаєш, що він у нас який? Ледве зводить кінці з кінцями, їздить на ту роботу за три села, а транспорту нормального нема. Ну як ми могли не допомогти?

– А як же ви? – я обперлася руками об стіл.

– Ви з татом самі на всьому економите, мамо, ти ж навіть нормального пальта собі не купила, бо “дорого”. А тепер просто віддали таку суму й сидите, ніби так і треба?

– Юля, ну не кричи, – втрутився тато, заходячи на кухню. – Ми ж його батьки, він теж наш син.

– А я тоді хто? – гірко засміялася я. – Я вам не донька? Я що, для вас чужа?

Мама з татом переглянулися, і я побачила, що їм соромно. Але вони мовчали. Вони не хотіли визнавати, що зробили неправильно.

– То що тепер? – продовжила я. – Ніякого ремонту, так? Вам так і нормально жити з облупленими стінами, без нормального опалення?

– Ну… – мама відвела погляд. – Ми якось потерпимо.

– А Петро потерпіти не міг, так?

Вони знову мовчали.

Я схопила телефон і швидко набрала номер брата.

– Що ще? – він відповів роздратовано.

– Повертай гроші.

– Що?!

– Чув, що. Повертай 100 000. Це не твої гроші, і не батьківські. Це я їх вислала, щоб батькам було добре, а не тобі.

– Юля, ти що, з глузду з’їхала? – Петро аж розсміявся. – Я їх уже витратив!

– Ти їх украв, Петре. Украв у власних батьків.

– Та ну, не перегинай! – голос брата став злим. – Вони мені самі дали!

– Бо ти виплакався їм! Ти ж знаєш, що вони не відмовлять! Але тепер я тут. І я вимагаю, щоб ти повернув все до копійки.

– А якщо ні?

– Тоді я приїду ще раз і зроблю все так, що тобі справді буде важко добиратися на роботу.

Петро мовчав. Я знала, що він боїться скандалів.

– Гаразд, – пробурмотів нарешті. – Але не одразу. Дай мені час.

– Тиждень. Інакше я розкажу всім, як ти витрусив з батьків останні гроші.

Я поклала слухавку й подивилася на батьків.

– Якщо він не поверне, – сказала я вже м’якше, – я сама зроблю вам ремонт. Але ви більше не маєте права так чинити. Ви маєте думати і про себе теж.

Вони мовчки кивнули. І я знала, що вони зрозуміли.

Невже я вчинила з братом не по-людськи? невже він право брати ті гроші? І батьки також добрі, власноруч їх віддали. Як я повинна була на це реагувати?

Джерело