– Дімо, Анька, сестра, квартиру продає. Сказала, якщо ми братимемо, то сто тисяч скине. Може, купимо?

Якийсь час Діма мовчав, обмірковуючи пропозицію дружини. Вони й справді збиралися купувати квартиру, але трохи пізніше.

Хотіли назбирати грошей, а потім уже щось підібрати. Та й район, де знаходилася та сама квартира, Дмитру не дуже подобався.

З іншого боку, це все ж таки покупка у своїх, підводних каменів бути не повинно. Та й ремонт вони там непоганий зробили, можна спочатку спокійно жити.

– А що вони раптом продати вирішили? – Запитав чоловік.

– Та Анька хоче собі машину. А решта, на ремонт їхньої квартири піде, – відповіла Інна.

Так сталося, що Аня жила у чоловіка у квартирі, а ту, що дісталася їй від бабусі, вона здавала. Аня була двоюрідною сестрою Інни, але вони досить близько спілкувалися.

І, можливо, дружина має рацію, не варто цю пропозицію упускати. Правда, Діма вважав, що Аня не має рації, не варто було продавати нерухомість, мало що. Але це її справа, до їхньої родини вони точно лізти не будуть.

– Ну що скажеш? – Поквапила його з відповіддю дружина.

– Та я навіть не знаю… Ми ж, начебто, пізніше хотіли, щоб якнайменше влазити в іпотеку.

– Сам подумай, квартира у них гарна, швидко заберуть. Та й район непоганий.

– Тільки до роботи далеко, – замислився чоловік.

– Дімо, ну в тебе ж машина, не на автобусі їздитимеш! Та й місто у нас маленьке, не Київ. Заторів таких немає, та й з одного кінця міста до іншого менше, ніж за годину доїхати можна.

– Подумаєш, будеш не десять хвилин їхати, а пів години. Це не проблема?

Діма знизав плечима. Щось його таки зупиняло.

– А той район новий, – не заспокоювалася дружина.

– Вони ж тоді бабусин будинок продали та купили квартиру в новобудові.

– І в ній тільки бабуся жила, а потім одні мешканці, теж охайні люди, Анька розповідала. Ну, що тебе бентежить?

– Та просто якось усе це несподівано… Хотіли згодом, а зараз я був не готовий.

– Може сама доля нам шанс підносить.

Діма посміхнувся. В долю він не вірив. Зате бачив палкий погляд своєї дружини, яка вже подумки обживала ту квартиру.

Та може вона й має рацію. Скільки вони ще будуть винаймати? Навіть дитину через це не заводять. Страшно, раптом різко виженуть, куди вони з малюком?

А тут – своя квартирка. Та й має рацію Інна, парк там поряд. Торгові центри, розваги.

– Гаразд, подаймо заявку на іпотеку.

Інна заверещала, а потім кинулася на шию своєму чоловікові.

– Тоді я кажу Ганні, що ми беремо. Щоб вона не виставляла її на продаж.

Іпотеку їм схвалили без проблем. Інна з Дімою ще раз з’їздили у цю квартиру, все подивилися. Вони востаннє були, коли Аня саме доробляли ремонт, допомагали прибрати її для орендарів.

А тепер вони оглядали її не як гості, а як майбутні власники.

Квартира хоч і була однокімнатною, зате з великою кухнею. Можна навіть диван там поставити. Та й куди їм зараз більшу?

Навіть, якщо дитина швидко з’явиться, все одно спочатку з ними в кімнаті житиме. А до того моменту, коли вона підросте, вони вже виплатять іпотеку, можна буде і про розширення замислитися.

Загалом ударили по руках і уклали угоду.

– Слухайте, родичі, – промовила Ганна, коли вже все було оформлено, – тільки в нас прохання: чи можна ми наші речі поки що там залишимо?

– А то ми ремонт уже затіяли, самі до батьків поки що, а от речі ніде зберігати. Там трохи, переважно одяг, та по дрібниці.

– Звичайно, – усміхнулася Інна, – нехай лежать.

Цього ж дня Ганна передала їм ключі, і вони почали готуватись до переїзду.

Виявилося, що речей насправді в Ані було чимало. Коли Інна з Дімою заїхали вже до своєї квартири, їх у передпокої зустріли коробки, а в кімнаті лежали пакети.

– Ну, Анька не уточнила, скільки тут всього, – хмикнула Інна. – З іншого боку, скільки їх ремонт триватиме? Місяць, два? Нічого страшного.

Діма знизав плечима. Звісно, ​​хотілося б вже й самим облаштуватись, але не така вже й проблема.

Вони намагалися компактно все скласти, але все одно виходило, що пів кімнати було зайнято.

Інна все ж таки зателефонувала Ганні та запитала, як довго пробудуть тут речі.

– Заважають, так?

– Не те щоб сильно… Просто, сама розумієш, хочеться вже все своє…

– Ну, потерпіть трошки. Не більше як місяць.

Інна погодилася. Потроху вони й самі почали обживатися речами. Коли живеш на орендованій квартирі, зайвий раз не дозволяєш собі щось купувати, бо розумієш, що потім доведеться все це перетягувати з собою.

А тепер можна й штори нові придбати, посуду більше, якісь милі дрібниці.

А ось речі сестри дратували. Але Інна терпіла. Зрештою, вона їм навіть знижку зробила, можна пожити з її баулами.

Але одного дня, коли Інна повернулася з роботи, вона відразу зрозуміла, що щось не так. По-перше, підлога була брудною, а Інна тільки вчора ввечері все помила. Та й речі Ганни були якось по іншому розташовані.

Звісно, ​​вона захвилювалася. Подзвонила Дімі, думала, може, це він заїжджав. Але він сказав, що весь день на роботі був і ось тільки зараз їде додому.

І тоді Інну осяяла здогадка. Але їй дуже хотілося б, щоб вона не підтвердилася.

– Ганно, а ти не приїжджала до нас сьогодні? – Запитала вона, зателефонувавши сестрі.

– Ой, так, заїхала. Мені куртку мою забрати треба було. Ледве знайшла, ви там усе в купу звалили.

Інна починала злитися.

– Ань, а чому ти не попередила? В тебе є ключі?

– Так, залишився один комплект. Я про всяк випадок залишила, мало що, раптом ви загубите, а в мене запасний є.

Інна важко зітхнула. Спробувала заспокоїтися, але роздратування все одно брало гору.

– Ань, а чому ти не сказала, що приїдеш? Та й взагалі треба було заїхати, коли ми вдома!

– А що таке? – здивувалася сестра. – Я знала, що ви на роботі. Навіщо вас зайвий раз смикати? Заїхала, взяла свої речі. Це ж мої речі. Я вже так кілька разів заїжджала і нічого.

– У сенсі? – обурилася сестра. – Тобі не здається неправильним, що ти приїжджаєш у нашу квартиру за нашої відсутності?

– Та кинь, – пирхнула Ганна. – Що тут такого? Це ж моя колишня квартира, я там все знаю. Та і я ж не порпаюся у ваших речах, беру своє.

Інна швидко звернула розмову, попросивши так більше не робити. Боялася, що посвариться вона з сестрою. Але це все було обурливо.

Коли Діма повернувся, вона йому все розповіла. І тому також усе це дуже не сподобалося.

– А якби я був вдома? Я ж іноді працюю віддалено. Ось, уяви, я в трусах сиджу, а тут Аня заходить. Та й взагалі, може, ми просто не хочемо, щоб у нашому домі хтось був за нашої відсутності.

– Я їй сказала, вона начебто зрозуміла, – промовила Інна, сподіваючись, що це справді так.

Але, видно, Ганна вважала, що ця квартира ще її. І не важливо, що її купила сестра. Тому що у вихідні вона завалилася без дзвінка, та ще й не просто так.

Разом з нею прийшло двоє чоловіків, які в брудних черевиках протопали прямо в кімнату, попри обурений погляд господарів.

– Привіт, – усміхнулася Ганна, – а я тут свою бригаду привела, щоб вони подивилися, як у нас балкон оздоблений. Я також хочу зробити, а пояснювати складно. Нехай краще самі подивляться.

Інна схрестила руки, та обурено глянула на сестру.

– Аня, чому ти не подзвонила?

– Та ви ж удома, я знаю, – махнула вона рукою, – а якби вас не було, я б сама відчинила.

– А ти не подумала, що ми не чекаємо на гостей? І хочемо відпочити сьогодні! Та й взагалі, про візити заведено попереджати!

– Ой, що ти починаєш? Ми заскочили на п’ять хвилин!

– Ганно, ви заскочили до нас додому! Не попередивши, не спитавши дозволу!

– Господи, ну ти й зануда… – похитала вона головою.

А Інну все це вже добре дістало. Напевно, Ганна не поводилася б так, якби продала квартиру чужим людям.

Зате зі своїми можна нахабніти, можна продовжувати користуватися цією квартирою, як складом. Можна за звичкою забігати сюди, коли тобі заманеться. І це час було припиняти.

– Отже, так, – спокійно промовила Інна. – Це наша квартира, ми її купили. І з цього моменту ти не маєш права з’являтися тут, коли заманеться.

– Віддай нам ключі, і наступного разу, якщо ти не подзвониш наперед, я тобі просто не відчиню двері.

– Інна, не починай. А якщо мені щось терміново знадобиться з речей? А вас удома немає.

– А це вже друге. Завтра цих речей не повинно тут бути. Минув уже місяць.

– Ти це серйозно? У мене ремонт не закінчено, куди я їх діну?

– А це не мої проблеми. І квартира не твоя, ти не маєш права влаштовувати тут склад.

Без лайки не обійшлося. Ганна назвала Інну та Діму невдячними, мовляв, вона і так їм квартиру дешевше продала. А ввечері повернулася по речі, сказавши, що більше й знати не бажає своєї сестри.

Звичайно, було трохи сумно і прикро, але коли в будинку не залишилося її речей, а ключі всі були у них, вони видихнули.

Можна сказати, тільки зараз вони нарешті стали почуватися господарями цієї квартири. Отак і зв’язуйся з родичами!

А ви що скажете, Ганна мала право так себе поводити? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.