– Новий рік зустрічатимемо у нас! – радісно оголосила Ніка, зібравши всіх родичів на сімейну раду на початку грудня. – Місця вистачить, накриємо стіл шикарний!

– Чудова ідея, – підтримала мама.

– Давно настав час зібратися всією родиною.

– Тільки давайте одразу домовимось, – вступив у розмову Євген, чоловік Нікі.

– Щоб нікому не було утратно, скинемося по дві тисячі із сім’ї на спільний стіл. А хто хоче, може ще щось своє принести.

– Звісно, ​​правильно, – закивав дядько Мишко.

– У мене якраз соління дозріли, привезу.

– А я наполеон спечу, – усміхнулася тітка Валя.

Марина, сестра Ніки, сиділа мовчки, постукуючи нігтями по столу. Вона єдина не виявила ентузіазму.

– Що скажеш, Марино?

– Запитала Ніка.

– Гаразд, – знизала плечима Марина. – Тільки зважте, у мене діти, їм потрібне особливе меню. Щоб був і холодець, і запечена індичка, і крабовий салат – Кирюша лише його їсть.

– Добре, – кивнула Ніка. – Все врахуємо.

Але вже тоді вона відчула недобре. Сестра не сказала жодного слова про свою участь у підготовці. Як завжди.

Наступні три тижні пролетіли у передсвятковій метушні. Ніка склала меню, бігала по крамницях, зідзвонювалася з родичами. Всі, крім Марини, внесли свою частину грошей, і брали активну участь у підготовці.

– Марино, ти коли зможеш гроші передати? – Обережно запитала Ніка за тиждень до свята.

– Ой, я зараз так зайнята на роботі, – відмахнулася сестра. – Потім вирішимо.

Зате дзвонити із вказівками вона не забувала:

– Не забудь купити червону ікру, без неї й свято, не свято? І ігристе лише “Вдова Кліко”, інше не вживаю. Так, і олів’є більше зроби, мої діти його обожнюють.

Тридцятого грудня Ніка готувала з самого ранку. Мама прийшла допомогти із салатами.

– Як гадаєш, усім вистачить? – Запитала Ніка, оглядаючи заставлену кухню.

– Звісно, ​​- заспокоїла мама. – Ти ж знаєш, у тебе завжди ідеальний святковий стіл.

– Марина знову не зателефонувала, щодо грошей, – зітхнула Ніка. – І не запропонувала допомогти.

– Дочко, ти ж її знаєш. Вона завжди так – вважає, що всі їй винні.

– Але чому? Ми ж сестри. Я завжди їй допомагала, підтримувала. Коли вона розлучалася, я з дітьми сиділа тижнями. Коли роботу шукала – усі свої зв’язки під’єднала.

– Просто вона звикла бути молодшою, розпещеною. Тато її завжди більше опікувався.

У двері подзвонили – прийшла тітка Валя з тортом.

– Дівчата, які ви молодці! – здивувалася вона, оглядаючи купу різних страв, які були на різних стадіях готовності. – А що це за диво? – вона вказала на велику замариновану індичку.

– Це Євген готує, – з гордістю відповіла Ніка. – Цілий вечір учора чаклував, навіть спеціальний рецепт знайшов.

– Так, пощастило тобі з чоловіком, – усміхнулася тітка Валя. – Марина прийде завтра?

– Має прийти. Сказала, що з дітьми буде.

– А гроші передала?

Ніка похитала головою:

– Ні. Але я вже й не чекаю. Головне, щоб свято не зіпсувала.

Тридцять першого грудня із самого ранку почали збиратися гості. Дядько Мишко з дружиною приїхали першими, привезли цілий кошик солінь та маринадів.

– Це все з нашого городу, – з гордістю сказав дядько. – Огірочки, помідори, грибочки. А це особливий рецепт – капуста по-корейськи, дружина сама робила.

До восьмої вечора зібралися майже всі. Стіл ломився від частування: олів’є, оселедець під шубою, м’ясні нарізки, заливне, гарячі закуски. Торт тітки Валі посів почесне місце у центрі. Євген чаклував над останніми штрихами своєї індички.

Ближче до дев’ятої з’явилася Марина з дітьми – десятирічним Кирилом та восьмирічною Алісою.

– Фу, що за запах? – скривилася вона з порога. – Євгене, ти що, часник додавав?

– Так, за рецептом, – розгублено відповів той.

– Кирюша часник не їсть. Я ж просила врахувати.

Вона пройшла у вітальню, прискіпливо оглядаючи накритий стіл.

– І це все? А де ікра? Я ж просила червону ікру купити.

– Марино, ми не стали купувати ікру, – спокійно відповіла Ніка. – Бюджет обмежений, а ти свою частину так і не внесла.

– Почалося! – сплеснула руками Марина. – Вічно ви зі своїми підрахунками. Я, між іншим, ледве викроїла час прийти. У мене діти, мені їх треба підіймати.

– У всіх діти, – подала голос тітка Валя. – Але решта якось знаходить можливість брати участь у спільних витратах.

– Ой, можна подумати! – чмихнула Марина, накладаючи дітям олів’є. – Кирюша, не їж це, тут цибуля.

– Марино, – тихо сказала Ніка. – Давай не псуватимемо свято. Усі старалися, готували…

– Та бачу, як старалися! Салат пересолений, індичка пахне часником, торт взагалі магазинний, мабуть.

– Торт я пекла, – обурилася тітка Валя. – Три години на нього витратила!

– Знаєте, що, – Марина відсунула тарілку. – Торік у Світлани збиралися, то там стіл був – пальчики оближеш. А тут, навіть дітей нема чим нагодувати.

Ніка відчула, як усередині все закипає. Роки образ, недомовок та несправедливості раптом прорвалися назовні:

– А ти, Марино, хоч раз замислювалася, скільки сил і грошей іде на такі свята? Усі скинулися, всі готували! Тільки ти, як завжди, прийшла з порожніми руками,  ще й не вдоволена!

– Що значить із порожніми руками? А діти? Я з дітьми прийшла! До речі, могла б і вдома залишитися.

– І лишалася б! – Ніка вже не стримувалася. – Набридло твоє споживче ставлення. На мамин ювілей не скинулася – грошей не було. На татів день народження теж. На дядька Михайла свято навіть не прийшла, хоча живеш у сусідньому будинку.

– Не правда! – Схопилася Марина. – У мене були поважні причини.

– Які причини, Марино? – Втрутилася мама. – Завжди ти так – обіцяєш, і не робиш. Коли тато хворів, усі по черзі його доглядали. Ти навіть не відвідала жодного разу.

– У мене робота була!

– У всіх робота, – похитав головою дядько Мишко. – Але родина важливіша.

– От як? – Марина обвела всіх поглядом. – Усі проти мене? Добре. Діти, одягайтеся, ми йдемо.

– Мамо, я їсти хочу, — запхикала Аліса.

– Вдома поїси! Не напружуватимемо родичів.

Євген, що мовчав весь цей час, раптом заговорив:

– Марино, проблема не в грошах. Проблема в тобі. Ми все розуміємо – у всіх бувають важкі часи. Але ти навіть не намагаєшся брати участь у житті сім’ї. Тільки вимагаєш, та критикуєш.

– Та як ви смієте! – Марина схопила свою сумку. – Ніко, ти ж знаєш, як я тебе підтримувала, коли ти інститут кинути хотіла!

– Марино, це було п’ятнадцять років тому, – втомлено відповіла Ніка. – З того часу я тільки й роблю, що допомагаю тобі. А ти навіть цього не помічаєш.

– Помічаю! Ще і як помічаю вашу допомогу! З підтекстом, з докорами! Ніби послугу робите!

– Ніхто тобі нічого не винен, – твердо сказала мама. – Ми всі допомагаємо один одному просто тому, що сім’я. А ти…

– Що я? Домовляйте! – Марина вже вдягала дітям куртки. – Давно хотіли це мені все висловити? Ну ось і висловили. Дякую за свято!

Вона схопила дітей за руки, та потягла до виходу. Біля дверей обернулася:

– І можете святкувати далі без нас. Не потрібні нам ваші подачки!

Стукнули вхідні двері. У квартирі зависла важка тиша.

– Вибачте, – тихо сказала Ніка.

– Я не хотіла, щоб все так вийшло.

– Ну, що ти, дівчинко, – обійняла її мама. – Рано чи пізно це мало статися.

– Може, наздогнати її? – Невпевнено запропонувала тітка Валя.

– Не треба, – похитав головою Євген.

– Хай охолоне. Може, нарешті замислиться над своєю поведінкою.

За пів години застілля потроху налагодилося. Гості намагалися жартувати, підносили тости, хвалили частування. Але Ніка все одно відчувала гіркий осад.

– Доню, не хвилюйся, – шепнула їй мама. – Усі правильно зрозуміли.

– Шкода дітей, – зітхнула Ніка. – У таке свято, й без частування та подарунків лишилися.

– Це не твоя провина, – твердо промовив Євген. – Марина сама забажала піти.

Усі зібралися біля телевізора, щоб послухати промову президента. Потім всі загадували бажання, цокалися келихами, обіймалися. Ніка намагалася посміхатися, але телефон раз у раз перевіряла – раптом сестра напише?

Вранці першого січня Ніка прокинулася з тяжким серцем. У голові крутилися вчорашні події, образливі слова. Вона набрала номер сестри – телефон було вимкнено.

– Може, поїдемо до неї? – Запропонував Євген за сніданком.

– Ні, – похитала головою Ніка. – Вона має сама все зрозуміти.

Минув тиждень. Марина не дзвонила і не писала. Через маму передала, що не хоче спілкуватись.

– Уявляєш, – розповідала мама, зайшовши до Ніки в гості, – вона всім родичам зателефонувала. Жалілася, які ми всі безсердечні, як її принизили.

– І що всі кажуть?

– Ніхто її не підтримав. Всі ж бачили, як вона поводилася всі ці роки. Тітка Валя сказала – вистачить потурати її забаганкам.

У середині січня в Аліси, доньки Марини, був день народження. Ніка купила подарунок – ляльку, про яку племінниця давно мріяла. Написала сестрі повідомлення: “Можна привітати Алісу?”

Відповідь надійшла через два дні: “Не варто. Ми чудово впораємося без вашої участі”.

– Знаєш, що найприкріше? – говорила Ніка чоловікові ввечері. – Я завжди намагалася їй допомогти. Коли вона розлучилася з Ігорем, я щодня після роботи до неї їздила. Готувала, з дітьми сиділа, доки вона на співбесіди ходила.

– А пам’ятаєш, як ти знайшла їй роботу? – підхопив Євген. – Усі свої зв’язки під’єднала, зі своїм начальником домовилася.

– Так. А вона за пів року звільнилася. Сказала – робота не престижна, платять замало. І навіть дякую не сказала.

Весною у мами був день народження. Зібралися тією самою компанією, але вже без Марини. Було трохи сумно, але спокійно. Ніхто не критикував частування, не скаржився, не вимагав особливих умов.

– Я помітила, – зізналася тітка Валя, – що без Марини на сімейних святах якось легше стало. Раніше весь час напруга була – що вона скаже, чим незадоволена буде.

– Це не правильно, – зітхнула мама. – Все-таки рідна кров.

– Кров то рідна,- зауважив дядько Мишко,- а повага має бути взаємною.

Минуло ще пів року. Марина зрідка почала з’являтися на важливих сімейних подіях, але трималася особняком. З Нікою вони обмінювалися лише формальними привітаннями.

Якось Ніка зустріла племінників у дворі. Діти кинулися до неї обійматися:

– Тітко Ніка, ми так скучили! А чому ти до нас більше не приходиш?

У Ніки защеміло серце. Вона погладила Алісу по голові:

– Так сталося, маленька. Але я дуже люблю вас! Як пояснити дітям, що у них мати недолуга?

КІНЕЦЬ.