– А ти, Марино, хоч раз замислювалася, скільки сил і грошей іде на такі свята? Усі скинулися, всі готували! Тільки ти, як завжди, прийшла з порожніми руками, ще й не вдоволена! – Не втрималася сестра. – Що значить із порожніми руками? А діти? Я з дітьми прийшла

– Новий рік зустрічатимемо у нас! – радісно оголосила Ніка, зібравши всіх родичів на сімейну раду на початку грудня. – Місця вистачить, накриємо стіл шикарний!
– Чудова ідея, – підтримала мама.
– Давно настав час зібратися всією родиною.
– Тільки давайте одразу домовимось, – вступив у розмову Євген, чоловік Нікі.
– Щоб нікому не було утратно, скинемося по дві тисячі із сім’ї на спільний стіл. А хто хоче, може ще щось своє принести.
– Звісно, правильно, – закивав дядько Мишко.
– У мене якраз соління дозріли, привезу.
– А я наполеон спечу, – усміхнулася тітка Валя.
Марина, сестра Ніки, сиділа мовчки, постукуючи нігтями по столу. Вона єдина не виявила ентузіазму.
– Що скажеш, Марино?
– Запитала Ніка.
– Гаразд, – знизала плечима Марина. – Тільки зважте, у мене діти, їм потрібне особливе меню. Щоб був і холодець, і запечена індичка, і крабовий салат – Кирюша лише його їсть.
– Добре, – кивнула Ніка. – Все врахуємо.
Але вже тоді вона відчула недобре. Сестра не сказала жодного слова про свою участь у підготовці. Як завжди.
Наступні три тижні пролетіли у передсвятковій метушні. Ніка склала меню, бігала по крамницях, зідзвонювалася з родичами. Всі, крім Марини, внесли свою частину грошей, і брали активну участь у підготовці.
– Марино, ти коли зможеш гроші передати? – Обережно запитала Ніка за тиждень до свята.
– Ой, я зараз так зайнята на роботі, – відмахнулася сестра. – Потім вирішимо.
Зате дзвонити із вказівками вона не забувала:
– Не забудь купити червону ікру, без неї й свято, не свято? І ігристе лише “Вдова Кліко”, інше не вживаю. Так, і олів’є більше зроби, мої діти його обожнюють.
Тридцятого грудня Ніка готувала з самого ранку. Мама прийшла допомогти із салатами.
– Як гадаєш, усім вистачить? – Запитала Ніка, оглядаючи заставлену кухню.
– Звісно, - заспокоїла мама. – Ти ж знаєш, у тебе завжди ідеальний святковий стіл.
– Марина знову не зателефонувала, щодо грошей, – зітхнула Ніка. – І не запропонувала допомогти.
– Дочко, ти ж її знаєш. Вона завжди так – вважає, що всі їй винні.
– Але чому? Ми ж сестри. Я завжди їй допомагала, підтримувала. Коли вона розлучалася, я з дітьми сиділа тижнями. Коли роботу шукала – усі свої зв’язки під’єднала.
– Просто вона звикла бути молодшою, розпещеною. Тато її завжди більше опікувався.
У двері подзвонили – прийшла тітка Валя з тортом.
– Дівчата, які ви молодці! – здивувалася вона, оглядаючи купу різних страв, які були на різних стадіях готовності. – А що це за диво? – вона вказала на велику замариновану індичку.
– Це Євген готує, – з гордістю відповіла Ніка. – Цілий вечір учора чаклував, навіть спеціальний рецепт знайшов.
– Так, пощастило тобі з чоловіком, – усміхнулася тітка Валя. – Марина прийде завтра?
– Має прийти. Сказала, що з дітьми буде.
– А гроші передала?
Ніка похитала головою:
– Ні. Але я вже й не чекаю. Головне, щоб свято не зіпсувала.
Тридцять першого грудня із самого ранку почали збиратися гості. Дядько Мишко з дружиною приїхали першими, привезли цілий кошик солінь та маринадів.
– Це все з нашого городу, – з гордістю сказав дядько. – Огірочки, помідори, грибочки. А це особливий рецепт – капуста по-корейськи, дружина сама робила.
До восьмої вечора зібралися майже всі. Стіл ломився від частування: олів’є, оселедець під шубою, м’ясні нарізки, заливне, гарячі закуски. Торт тітки Валі посів почесне місце у центрі. Євген чаклував над останніми штрихами своєї індички.
Ближче до дев’ятої з’явилася Марина з дітьми – десятирічним Кирилом та восьмирічною Алісою.
– Фу, що за запах? – скривилася вона з порога. – Євгене, ти що, часник додавав?
– Так, за рецептом, – розгублено відповів той.
– Кирюша часник не їсть. Я ж просила врахувати.
Вона пройшла у вітальню, прискіпливо оглядаючи накритий стіл.
– І це все? А де ікра? Я ж просила червону ікру купити.
– Марино, ми не стали купувати ікру, – спокійно відповіла Ніка. – Бюджет обмежений, а ти свою частину так і не внесла.
– Почалося! – сплеснула руками Марина. – Вічно ви зі своїми підрахунками. Я, між іншим, ледве викроїла час прийти. У мене діти, мені їх треба підіймати.
– У всіх діти, – подала голос тітка Валя. – Але решта якось знаходить можливість брати участь у спільних витратах.
– Ой, можна подумати! – чмихнула Марина, накладаючи дітям олів’є. – Кирюша, не їж це, тут цибуля.
– Марино, – тихо сказала Ніка. – Давай не псуватимемо свято. Усі старалися, готували…
– Та бачу, як старалися! Салат пересолений, індичка пахне часником, торт взагалі магазинний, мабуть.
– Торт я пекла, – обурилася тітка Валя. – Три години на нього витратила!
– Знаєте, що, – Марина відсунула тарілку. – Торік у Світлани збиралися, то там стіл був – пальчики оближеш. А тут, навіть дітей нема чим нагодувати.
Ніка відчула, як усередині все закипає. Роки образ, недомовок та несправедливості раптом прорвалися назовні:
– А ти, Марино, хоч раз замислювалася, скільки сил і грошей іде на такі свята? Усі скинулися, всі готували! Тільки ти, як завжди, прийшла з порожніми руками, ще й не вдоволена!
– Що значить із порожніми руками? А діти? Я з дітьми прийшла! До речі, могла б і вдома залишитися.
– І лишалася б! – Ніка вже не стримувалася. – Набридло твоє споживче ставлення. На мамин ювілей не скинулася – грошей не було. На татів день народження теж. На дядька Михайла свято навіть не прийшла, хоча живеш у сусідньому будинку.
– Не правда! – Схопилася Марина. – У мене були поважні причини.
– Які причини, Марино? – Втрутилася мама. – Завжди ти так – обіцяєш, і не робиш. Коли тато хворів, усі по черзі його доглядали. Ти навіть не відвідала жодного разу.
– У мене робота була!
– У всіх робота, – похитав головою дядько Мишко. – Але родина важливіша.
– От як? – Марина обвела всіх поглядом. – Усі проти мене? Добре. Діти, одягайтеся, ми йдемо.
– Мамо, я їсти хочу, — запхикала Аліса.
– Вдома поїси! Не напружуватимемо родичів.
Євген, що мовчав весь цей час, раптом заговорив:
– Марино, проблема не в грошах. Проблема в тобі. Ми все розуміємо – у всіх бувають важкі часи. Але ти навіть не намагаєшся брати участь у житті сім’ї. Тільки вимагаєш, та критикуєш.
– Та як ви смієте! – Марина схопила свою сумку. – Ніко, ти ж знаєш, як я тебе підтримувала, коли ти інститут кинути хотіла!
– Марино, це було п’ятнадцять років тому, – втомлено відповіла Ніка. – З того часу я тільки й роблю, що допомагаю тобі. А ти навіть цього не помічаєш.
– Помічаю! Ще і як помічаю вашу допомогу! З підтекстом, з докорами! Ніби послугу робите!
– Ніхто тобі нічого не винен, – твердо сказала мама. – Ми всі допомагаємо один одному просто тому, що сім’я. А ти…
– Що я? Домовляйте! – Марина вже вдягала дітям куртки. – Давно хотіли це мені все висловити? Ну ось і висловили. Дякую за свято!
Вона схопила дітей за руки, та потягла до виходу. Біля дверей обернулася:
– І можете святкувати далі без нас. Не потрібні нам ваші подачки!
Стукнули вхідні двері. У квартирі зависла важка тиша.
– Вибачте, – тихо сказала Ніка.
– Я не хотіла, щоб все так вийшло.
– Ну, що ти, дівчинко, – обійняла її мама. – Рано чи пізно це мало статися.
– Може, наздогнати її? – Невпевнено запропонувала тітка Валя.
– Не треба, – похитав головою Євген.
– Хай охолоне. Може, нарешті замислиться над своєю поведінкою.
За пів години застілля потроху налагодилося. Гості намагалися жартувати, підносили тости, хвалили частування. Але Ніка все одно відчувала гіркий осад.
– Доню, не хвилюйся, – шепнула їй мама. – Усі правильно зрозуміли.
– Шкода дітей, – зітхнула Ніка. – У таке свято, й без частування та подарунків лишилися.
– Це не твоя провина, – твердо промовив Євген. – Марина сама забажала піти.
Усі зібралися біля телевізора, щоб послухати промову президента. Потім всі загадували бажання, цокалися келихами, обіймалися. Ніка намагалася посміхатися, але телефон раз у раз перевіряла – раптом сестра напише?
Вранці першого січня Ніка прокинулася з тяжким серцем. У голові крутилися вчорашні події, образливі слова. Вона набрала номер сестри – телефон було вимкнено.
– Може, поїдемо до неї? – Запропонував Євген за сніданком.
– Ні, – похитала головою Ніка. – Вона має сама все зрозуміти.
Минув тиждень. Марина не дзвонила і не писала. Через маму передала, що не хоче спілкуватись.
– Уявляєш, – розповідала мама, зайшовши до Ніки в гості, – вона всім родичам зателефонувала. Жалілася, які ми всі безсердечні, як її принизили.
– І що всі кажуть?
– Ніхто її не підтримав. Всі ж бачили, як вона поводилася всі ці роки. Тітка Валя сказала – вистачить потурати її забаганкам.
У середині січня в Аліси, доньки Марини, був день народження. Ніка купила подарунок – ляльку, про яку племінниця давно мріяла. Написала сестрі повідомлення: “Можна привітати Алісу?”
Відповідь надійшла через два дні: “Не варто. Ми чудово впораємося без вашої участі”.
– Знаєш, що найприкріше? – говорила Ніка чоловікові ввечері. – Я завжди намагалася їй допомогти. Коли вона розлучилася з Ігорем, я щодня після роботи до неї їздила. Готувала, з дітьми сиділа, доки вона на співбесіди ходила.
– А пам’ятаєш, як ти знайшла їй роботу? – підхопив Євген. – Усі свої зв’язки під’єднала, зі своїм начальником домовилася.
– Так. А вона за пів року звільнилася. Сказала – робота не престижна, платять замало. І навіть дякую не сказала.
Весною у мами був день народження. Зібралися тією самою компанією, але вже без Марини. Було трохи сумно, але спокійно. Ніхто не критикував частування, не скаржився, не вимагав особливих умов.
– Я помітила, – зізналася тітка Валя, – що без Марини на сімейних святах якось легше стало. Раніше весь час напруга була – що вона скаже, чим незадоволена буде.
– Це не правильно, – зітхнула мама. – Все-таки рідна кров.
– Кров то рідна,- зауважив дядько Мишко,- а повага має бути взаємною.
Минуло ще пів року. Марина зрідка почала з’являтися на важливих сімейних подіях, але трималася особняком. З Нікою вони обмінювалися лише формальними привітаннями.
Якось Ніка зустріла племінників у дворі. Діти кинулися до неї обійматися:
– Тітко Ніка, ми так скучили! А чому ти до нас більше не приходиш?
У Ніки защеміло серце. Вона погладила Алісу по голові:
– Так сталося, маленька. Але я дуже люблю вас! Як пояснити дітям, що у них мати недолуга?
КІНЕЦЬ.