– А ти хто така, щоб мені вказувати? – спитав свекор, і голос його став жорсткішим. – Це моя квартира, я господар! Що хочу, те й роблю

Галина сиділа на кухні. За вікном мрячив вересневий дощ. У квартирі пахло вогкістю і чимось невловимо старим, наче час тут зупинився років двадцять тому. Вона зітхнула, дивлячись на пожовклий абажур, який так і не зібралися замінити.

– Галю, ти де? – пролунав із кімнати голос свекра. Гучний, з хрипотою – голос людини, яка звикла, що її слухають.

– На кухні, Іване Петровичу, – озвалася вона, неохоче підводячись.

Іван Петрович, її свекор, сидів у кріслі біля телевізора. На екрані миготіли кадри якогось серіалу, але він, здається, дивився у порожнечу. Його густі брови були похмурі, а пальці нервово перебирали край картатого пледа.

– Чайник постав, – буркнув він, не дивлячись на неї. – І треба поговорити.

Галина кивнула, хоч усередині все стислося. Розмови з Іваном Петровичем ніколи не були легкими. Він був із тих чоловіків, що вважають себе центром всесвіту, а решту – обслуговчим персоналом.

Навіть після того, як його дружини Зінаїди Павлівни не стало, він не втратив цієї впевненості. Невістка для нього була чимось на кшталт меблів – повинна функціонувати, але думки її ніхто не питав.

Вона ввімкнула чайник і повернулася до кімнати, витираючи руки об фартух.

– Що трапилося? – спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

Іван Петрович повернув голову і витріщився на неї. Очі в нього були світлі, майже прозорі, і від цього погляду завжди ставало ніяково.

– Ти вчора з Льошкою розмовляла? – спитав він, і в голосі почулася підозра.

Олексій, її чоловік – був зараз у відрядженні. Працював він інженером на заводі, і раз на пару місяців його відправляли в іншу область налагоджувати обладнання.

Галина звикла до його відряджень, але кожного разу, коли він їхав, свекор починав поводитися так, ніби вона повинна звітувати за кожен свій крок.

– Дзвонив увечері, – відповіла вона.

– Сказав, що все нормально, повернеться у п’ятницю.

– А про квартиру щось сказав? – примружився Іван Петрович.

Галина завмерла. То була болюча тема. Ця трикімнатна квартира на околиці Черкас належала свекру, але жили в ній усі разом: Іван Петрович, Галина, Льоша та їхня донька Катя, якій уже виповнилося дев’ятнадцять.

Катя навчалася у Києві, у педагогічному, і додому приїжджала лише на вихідні. А ось свекор був тут завжди, і його присутність відчувалася у кожному кутку.

– Нічого не казав, – обережно відповіла Галина. – А що з квартирою?

Іван Петрович хмикнув і відкинувся у кріслі.

– Я тут подумав, може, продати її, – сказав він, ніби йшлося про старий диван. – Мені в село захотілося. Там повітря, тиша. А ви з Льошкою собі щось орендуєте.

Галина відчула, як в голові запаморочилося. Продати квартиру! Цю, де вони з Олексієм двадцять років прожили, де Катя росла?

Де кожен куточок був сповнений спогадами? Вона відкрила рота, щоб заперечити, але свекор підняв руку, ніби зупиняючи її.

– А ти хто така, щоб мені вказувати? – спитав він, і голос його став жорсткішим. – Це моя квартира, я господар! Що хочу, те й роблю.

Галина стиснула губи. Їй хотілося крикнути, що вона не ніхто, що це і її дім, її сім’я, але слова застрягли у горлі. Натомість вона повернулась і пішла на кухню, де чайник уже свистів, як потяг.

Надвечір дощ посилився, і у квартирі стало зовсім тужливо. Галина сиділа за кухонним столом, гортаючи старий журнал, який знайшла у кімнаті доньки.

Там були статті про моду та рецепти, але вона читала їх без інтересу, просто щоб відірватися. Думки постійно поверталися до слів свекра. Продати квартиру. Це була катастрофа.

Вона намагалася згадати, коли все пішло не так. Іван Петрович завжди був складною людиною, але після відходу Зінаїди Павлівни, п’ять років тому, він став зовсім нестерпним.

Чи то горе його зламало, чи то просто вік, але він все частіше втручався в їхнє життя, критикував, вимагав. Галина терпіла – з поваги, зі звички. Але тепер, коли він заговорив про продаж квартири, терпець затріщав по швах.

Телефон задзвонив, і вона здригнулася. На екрані висвітлилося ім’я Льоші.

– Галю, як ти? – голос чоловіка був стомлений, але теплий.

Вона хотіла розповісти йому все, вивалити про свекра, про квартиру, але натомість тільки зітхнула.

– Нормально. А ти?

– Та як завжди, – він хмикнув.

– Втомився, як пес. Завтра ще об’єкт перевіряти. Слухай, а що там батько? Дзвонив мені вдень, але я не встиг узяти.

Галина зволікала. Чи варто було казати? Льоша і так на нервах, а свекор – його батько, не їй же з ним розбиратися. Але мовчати вона не могла.

– Він… про квартиру говорив, – почала вона обережно. –

Хоче продати. Сказав, у село поїде, а ми маємо собі щось зняти.

На тому кінці дроту зависла тиша. Потім Льоша вилаявся – тихо, але так, що вона уявила, як він стискає телефон.

– Це він серйозно? – спитав нарешті.

– Без поняття, – чесно відповіла Галина. – Але ж ти його знаєш. Якщо задумав, не відчепиться.

– Я поговорю з ним, – сказав Олексій, і в голосі його почулася сталь.– Ти не бери на думку, Галю. Розберемося.

Вона кивнула і повісив слухавку. Розберемося. Льошка завжди так говорив, але щось підказувало їй, що цього разу все буде важче.

Наступного дня Галина вирішила, що настав час діяти. Вона не могла просто сидіти й чекати, поки Льоша повернеться і поговорить із батьком.

Іван Петрович був упертий, як старий пень, і якщо вже щось вирішив, то переконати його було майже неможливо.

Але Галина не збиралася здаватись. Це був її будинок, її життя, і воно не дозволить нікому, навіть свекру, все зруйнувати.

Ранок почався зі звичної рутини: вона зварила каву, нарізала бутерброди, поставила перед Іваном Петровичем тарілку з яєчнею. Він їв мовчки, гортаючи газету, і навіть не глянув на неї. Галина вирішила, що це її шанс.

– Іване Петровичу, – почала вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. – Я ось що хотіла спитати. Ви вчора про квартиру говорили… Це ви серйозно?

Він підвів очі від газети й глянув на неї так, ніби вона поставила дурне запитання.

– А що, несерйозно, чи що? – буркнув він. – Я в село хочу. Там повітря, річка. А що тут? Шум, бруд, сусіди кричать.

– Але ж це й наш дім, – тихо сказала Галина. – Мій, Льоші, Каті. Ми тут все спільне життя прожили. Куди нам іти?

Іван Петрович відклав газету та схрестив руки на грудях.

– А ти хто, щоб мені вказувати? – повторив він учорашню фразу, і Галина відчула, як усередині все закипає.

– Це моя квартира, Галю. Моя та Зіни, царство їй небесне. Я вас сюди пустив, бо Льошка – мій син. Але це не означає, що ви господарі.

Вона стиснула кулаки під столом. Хотілося крикнути, що вона не прислуга, що вона двадцять років прала його сорочки, готувала йому їжу, терпіла його причіпки. Але натомість вона глибоко вдихнула і сказала:

– Іване Петровичу, я не вказую. Я просто прошу подумати. Льошка працює, я працюю, Катя вчиться. Якщо ви продасте квартиру, нам не буде куди йти. Винаймати житло в Києві – це ж непіднімно.

Він хмикнув, але нічого не відповів. Галина зрозуміла, що розмова зайшла в глухий кут. Вона встала, прибрала посуд і пішла до своєї кімнати.

Там, на старому комоді, стояла фотографія: вона, Льоша та Катя, ще маленька, на дачі. Галина взяла рамку до рук і провела пальцем по склу. Тоді все було простіше. Тоді вони були сім’єю.

Надвечір приїхала Катя. Вона увірвалася у квартиру, як вихор, з рюкзаком за плечима і мокрим від дощу волоссям.

– Мамо, я вдома! – гукнула вона, скидаючи кросівки. – Є що поїсти?

Галина посміхнулася, попри тяжкість на душі. Катя завжди була такою – галасливою, енергійною, як її батько. Але на відміну від Льоші, вона вміла знаходити спільну мову з дідом.

Може, тому, що була його улюбленицею, а може він бачив у ній Зінаїду Павлівну – ті самі очі, той самий сміх.

– Суп у холодильнику, – відповіла Галина.

– Розігрій, я зараз.

Катя плюхнулася на диван, увімкнула телевізор і почала розповідати про свої лекції, про подруг, про якогось хлопця, який їй подобається. Галина слухала, думаючи про своє. Зрештою, вона не витримала.

– Катюш, – почала вона.

– Дідусь тобі нічого не казав? Про квартиру?

Катя насупилась і відклала пульт.

– Ні. А що?

Галина переказала їй все: про розмову зі свекром, про його плани продати квартиру, про село. Катя слухала, підібгавши губи, а потім раптом схопилася.

– Це він серйозно? – обурилася вона.

– Мамо, та як він може? Це ж і наша хата!

– Тихіше, – шикнула Галина, зиркаючи на двері. – Він почує.

– Та хай чує! – Катя вже була на взводі. – Я з ним поговорю.

Вона рішуче подалася в дідову кімнату, Галина не встигла її зупинити. За хвилину з кімнати почулися голоси. Голосний, обуреної Каті, та буркотливий – Івана Петровича. Галина притислася до стіни, прислухаючись.

– Діду, ти чого? – говорила Катя.

– Куди ми підемо, якщо ти продаси квартиру? У нас же нічого немає!

– А ти не кричи, – відповів свекор.

– Це моя справа! Я в селі будинок хочу полагодити й жити там.

– Та як там жити? – Катя майже кричала.

– Там дах тече, грубка розвалилася! Ти хоч розумієш, що робиш?

Галина заплющила очі. Вона знала, що Катя має рацію, але знала і те, що сперечатися з Іваном Петровичем марно. Він тільки дужче дратується.

За два дні повернувся Льошка. Він увійшов у квартиру пізно ввечері, втомлений, із дорожньою сумкою через плече. Галина кинулася до нього, обійняла, і він, як завжди, погладив її по спині, ніби заспокоюючи.

– Ну, розповідай, – сказав він, коли вони сіли на кухні з чаєм.

Галина розповіла все, не приховуючи нічого. Про свекра, про його слова, про Катю, яка тепер дметься і майже не розмовляє з дідом. Льошка слухав мовчки, дивлячись у кухоль, і тільки пальці його злегка тремтіли.

– Я поговорю з ним, – нарешті сказав він.

– Але ж, Галю, ти ж його знаєш. Якщо він вирішив, його не переконаєш.

– А що робити?

– Галина відчувала, як сльози підступають до очей.

– Льош, це ж і наш дім. Ми не можемо просто взяти та піти.

Він узяв її руку і стиснув.

– Не підемо, – твердо сказав він.

– Я щось вигадаю.

Вранці Льошка одразу пішов до батька. Галина залишилася на кухні, вдаючи, що миє посуд, але насправді прислухалася. Розмова почалася спокійно, але, зрештою, стала голоснішою.

– Батьку, ти про що взагалі? – казав він.

– Це ж і наша хата, ми тут живемо. Куди нам іти?

– А я вас не жену, – відповів Іван Петрович.

– Хочете — їдьте зі мною в село. Там місця всім вистачить.

– В село? – Льошка підвищив голос. – Ти хоч розумієш, що у нас робота, у Каті навчання? Ми не можемо все покинути!

– А ти не кричи на батька, – огризнувся свекор. – Я для вас намагався все життя, а тепер що, мені й пожити для себе не можна?

Галина заплющила очі. Вона знала, що ця розмова ні до чого не приведе. Іван Петрович був, як стіна – скільки не стукай, не проб’єш.

Минув тиждень, а нічого не змінилося. Іван Петрович продовжував говорити про село, Льошка сердився, але нічого не міг вдіяти, а Катя взагалі припинила приїжджати додому. Галина відчувала, як родина розвалюється, та не знала, як це зупинити.

Якось увечері, коли вона сиділа на кухні, у двері подзвонили. Вона відчинила і побачила Свєтку, свою подругу ще зі школи.

Світлана була повною протилежністю Галини – галаслива, жвава, з яскраво нафарбованими губами й вічною сигаретою в руці.

– Галю, ти чого, як тінь? – сказала вона, заходячи до квартири. – Розповідай, що сталося.

Галина не витримала і виклала все: про свекра, про квартиру, про Льошку, який не знає, що робити. Світлана слухала, пихкаючи, а потім грюкнула долонею по столу.

– Так, подруго, годі скиглити, – сказала вона. – Твій свекор, звичайно, той ще фрукт, але ти теж не ликом шита. Потрібно з ним по-іншому.

– Як? – стомлено спитала Галина.

– А ти нагадай йому, що він без вас не впорається, – підморгнула Свєтка. – Він уже старий, у селі один не потягне. А якщо ви підете, хто йому борщі варитиме?

Галина замислилась. Свєтка мала рацію. Іван Петрович звик, що його доглядають, що для нього роблять. Може, якщо показати йому, як це бути одному, він передумає?

План з’явився швидко. Галина вирішила, що на кілька днів поїде до сестри в Гостомель. Льоша підтримав ідею, хоч і бурчав, що це по-дитячому. Катя, коли дізналася, тільки хмикнула і сказала: “Мамо, ти крута”.

Галина зібрала сумку, залишила в холодильнику їжу на один день та поїхала. Вона не сказала свекру, куди й навіщо, просто повідомила, що повернеться за кілька днів. Льоша обіцяв доглянути батька, але не втручатися.

У сестри Галина вперше за довгий час відчула себе вільною. Вони з Оленою пили чай, згадували дитинство, сміялися.

Але думки все одно поверталися до будинку. Що там зараз? Як свекор? Невже він справді думає, що впорається без них?

На п’ятий день зателефонував Льошка.

– Галю, повертайся, – сказав він, і в його голосі чулася усмішка. – Батько тут… Загалом, сам усе розповість.

Галина повернулася додому увечері. Іван Петрович сидів на кухні, похмурий, мов хмара. Перед ним стояла порожня тарілка та кухоль з недопитим чаєм.

– Ну, де вешталася? – буркнув він, але в голосі не було звичної впевненості.

– У сестри була! Треба ж нам десь притулок шукати, – спокійно відповіла Галина. – А що, не можна?

Він промовчав, дивлячись у стіл. Потім раптом сказав:

– Я тут подумав… Може, з квартирою погарячкував.

Галина завмерла. Невже спрацювало?

– Льошка сказав, ви без мене не впораєтеся, – вів далі свекор. – І Катя… Вона дзвонила, лаялася. Сказала, якщо я вас вижену, вона зі мною взагалі не розмовлятиме.

Галина відчула, як сльози навертаються на очі, але стрималася.

– Іване Петровичу, – тихо сказала вона. – Ми ж родина. Ми не проти, якщо ви в село хочете. Але давайте разом вирішувати, а не так, щоб нас перед фактом ставити.

Він кивнув, уперше за весь час не заперечуючи. Галина зрозуміла, що то перемога. Маленька, але перемога.

Минув місяць. Іван Петрович більше не говорив про продаж квартири, але почав частіше їздити до села, на стару дачу, та у гості до свого друга.

Льошка жартував, що батько, видно, знайшов собі заняття. Катя почала знову приїжджати додому, і навіть кілька разів допомогла Галині з готуванням, що було справжнім дивом.

Галина сиділа на кухні, дивлячись на новий абажур, який вони з Льошкою нарешті купили. За вікном знову йшов дощ, але тепер він не здавався таким сумним.

Вона посміхнулася, подумавши, що, може, й не все так погано. Ну допоможуть вони полагодити стару дачу – нехай їздить, поки здоров’я є.

Головне – вони відстояли своє право на квартиру. На папері – вона не їхня. Це другий етап перемовин зі свекром. Можливо й цього разу пощастить його переконати на дарчу? А решта – якось налагодиться.

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.