– А тепер дзвони Ларисі, і щоб надвечір її з її новим майбутнім чоловіком і дітьми в моїй квартирі не було!

– Павло, дай спокій Ларисі! Їй і так тяжко все дається! – розлютилася Наталя Петрівна. – Аліменти ні з першого, ні з другого не отримує, та й Андрія зараз на роботі скоротили!

– Мамо, а ми де житимемо? – з подивом спитав Павло.

– Ну, поки що можете пожити в мене, – відповіла Наталя Петрівна. – Ну, поки не знайдете собі житло.

– Мамо, а ми вже знайшли те, що нам підходить! І ми з Мариною та Дімою хочемо там жити!

– Павло, будь хорошим хлопчиком, не вередуй! – дорікнула синові мати.

– Мам, я не вередую і вже давно не хлопчик! – трохи брутально відповів Павло. – І саме тому я хочу жити у квартирі, яку купив!

– Павло, ви з Мариною заробили на неї лише за п’ять років, – сказала Наталя Петрівна. – І зараз ви повернулися з п’ятирічної вахти. Отже, можете зараз купити ще одну квартиру! А Лариса не може!

– Почнемо з того, що квартиру ми купили на вторинному ринку. А дешево, бо там потрібний капітальний ремонт! Та й пощастило просто! І ми з Мариною саме на ремонт і заробляли!

– Ой, ремонт, без ремонту! – відмахнулась Наталя Петрівна. – Яка різниця, якщо його все одно треба кожні п’ять років робити!

– Мамо, капітальний! Там проводку треба міняти, труби, вентиляцію! – Павло зробив невелику паузу. – Навіщо я тобі це все говорю? Не в цьому насправді справа! Це наша квартира, і ми хочемо там жити!

– А Ларисі з трьома дітьми йти на вулицю? – вигукнула Наталя Петрівна. – Ти так вчиниш із рідною сестрою?

– Почнемо з того, що ти права не мала її туди пускати, – грізно промовив Павло. – Тобі ключі залишали на екстрений випадок: якщо потоп буде чи пожежа. А коли ти їй дала ключі та дозволила пожити! Тимчасово! То мусила одразу пояснити, що коли ми приїдемо, вона мусить звідти з’їхати! І я, до речі, за місяць попередив, що ми повертаємось!

– Павло, ну куди їй їхати? – пропустивши слова сина повз вуха, запитала Наталя Петрівна. – В неї дитина з’явилася рік тому! Тільки-но з чоловіком, від якого дитина, стосунки зібралася узаконити! І він прийняв двох її дітей! І зараз їм куди? Надвір? А якщо він її покине? Так у квартирі, а якщо без житла, втече ж!

– І з якого боку її особисті проблеми стосуються мене та мою родину? – слушно заперечив Павло. – Вона доросла людина. Нехай свої проблеми сама вирішує! Сама, а не за мій рахунок і не за рахунок праці моєї дружини!

– А Марині твоїй взагалі скромнішою треба бути! – Спробувала Наталя Петрівна перескочити на іншу тему. – Із душа вчора виходить в одному рушнику! Я не знала, куди й очі ховати, а вона мені: “Добрий вечір!”

– Це було вперше і востаннє, – пообіцяв Павло. – А тепер дзвони Ларисі, і щоб надвечір її з її новим майбутнім чоловіком і дітьми в моїй квартирі не було!

– Павле, дай спокій Ларисі! Їй і так тяжко все дається!

– Мамо, я дуже співчуваю Ларисі, але нічим допомогти не можу! Не можу та не хочу! А дарувати квартиру ніяк не згоден!

– Але ж ти можеш купити квартиру на ті гроші, що з собою привезли! – втовкмачувала Наталя Петрівна. – А якщо квартири так подорожчали, як ти кажеш, то можете взяти іпотеку!

– Зараз! – Павло виразно кивнув. – Десять років працювати на знос, щоб іпотеку брати! І який мені тоді сенс був так надриватися? З тим самим успіхом я міг десять років тому взяти іпотеку!

– Ось і візьми! – усміхнулася Наталя Петрівна.

– А ось і ні! Я заробив на квартиру. Я купив її! Я заробив на ремонт! І я його зроблю! І потім житиму у своїй квартирі з шикарним ремонтом! А іпотеку нехай Лариса бере! Їй, як матері трьох дітей, обов’язково підуть назустріч!

– Не дадуть, – буркнула Наталя Петрівна. – У неї й так непогашені кредити висять! Сестру б хоч пошкодував!

– Мамо, її проблеми мене не стосуються! – доводив прості істини Павло. – Вона сама наробила собі проблем та дітей. Чисто по-людськи мені її шкода. Більше дітей, але не суть. Але мій жаль виявляється у співчутті, але ніяк не в даруванні квартири!

– Павло, у тебе совісті немає! – скрикнула Наталя Петрівна. – Ти не посмієш вигнати сестру з квартири!

– Ти певна? – спитав Павло з недоброю усмішкою.

– Якщо в тобі є хоч щось людське, ти цього не зробиш!

***

Коли Павло познайомився з Мариною, в них була одна мета, та загальний запал в душі – чогось добитися в житті, та заробити собі на житло. Вони дихали та жили однією темою. Тому й шлюб у них вийшов міцним.

Молоду дружину Павло до матері у квартиру не повів. Молодша сестра лише досягла перехідного віку, тож конфлікт став нормою у квартирі. А зайві нерви, та ще й коли Марина чекала дитину…

Орендована квартира на околиці, а попереду ще два роки відпрацювання після диплому.

Звісно, ​​відпрацьовувати довелося на комунальних господарствах, грошей там платили зовсім мало.

Поява сина висмоктувала, все що було зароблено. Та й сусіди почали скаржитися власнику квартири на крики немовляти. Потрібно було щось думати!

– Павло, нам Дімою з тобою на заробітки – взагалі не варіант! Хоча б кілька років треба почекати!

– Марино, там гроші хороші, а тут де мені шукати роботу? – розгублено питав Павло. – Треба їхати кудись заробляти! Це тобі добре в декреті сидіти, мені працювати треба!

– Паша, працювати скрізь можна, – відповіла Марина, заколисуючи на руках дитину. – Але за кордон ми в жодному разі поїхати зараз не можемо. Можна, звичайно, щоб поїхав ти один, а нам гроші надсилатимеш. Так багато хто живе. Але такі шлюби часто розвалюються!

– Я буду вірний завжди та в усьому! – поклавши руку на серце, промовив Павло.

– Вірю! – кивнула Марина. – Але кохання та шлюб на відстані… – вона зам’ялася. – Розумієш, ниточки рвуться, а потім – просто чужі люди!

– Зрозумів! – сказав Павло. – Я пристроюся до якоїсь контори.

Хоч в Павла була робота і роз’їзна, а все одно ночував переважно вдома. Бували, звісно, ​​тижневі відрядження. Але що таке тиждень у порівнянні з роком? Усі були задоволені до певного моменту.

– Марино, ми так навіть на перший внесок не накопичимо, що говорити про те, щоб одразу купити! Треба щось серйозне шукати!

– Ну добре, Дмитрику два. Можна знайти місце, де запрошують сім’ями. Я інженер, ти налагоджувач, а Дімка почесний відвідувач дитячого садка!

– Ти впевнена, що Дімку вже можна?

– Я певна, що ми впораємось!

– Ну, якщо ти впевнена, тоді пошукай щось, а мені завтра знову у відрядження. І знову опівночі тільки повернуся… – винувато промовив Павло.

– Любий, шукатиму так, що дим з вух піде! – Запевнила Марина чоловіка. – Ти у нас розумний сильний та добрий! А я просто допоможу, доки ти намагаєшся для нашої родини!

Варіант попався казковий. Мало того, що зарплата була набагато вищою за середню, так ще наймач брав працівників на повне забезпечення. Від їжі до житла.

Виходило так, що зарплату не було на що витрачати, якщо з місця проживання та роботи не їздити постійно.

Так Марина якимись хитрими обчисленнями вирахувала, що на квартиру вони зможуть заробити приблизно років за п’ять-шість.

Додаткові зміни, понаднормові, преміальні, оптимізація та раціоналізація, і вони вклалися у п’ять років.

Квартира була куплена у рідному місті, куди вони мріяли повернутися.

– В принципі, – морщачись, говорив Павло, – жити можна. Тут навіть меблі є. Але… ти сама бачиш.

– Бачу, – важко зітхнула Марина. – Почнеш робити ремонт, а закінчуватимуть онуки.

– Якщо гроші є – питання кількох місяців, – знизав плечима Павло. – Тільки грошей немає! А треба приблизно стільки ж, скільки сама квартира коштувала.

– Ну, що робити, – Марина знизала плечима, – Піде Дімка до школи за місцем роботи!

– Знову? – спитав Павло.

– Так, – Марина зітхнула. – Початкову школу Діма закінчить там, а до середньої вже переведемось сюди. Тут школа за рогом чудова, я ходила, дізнавалась.

Ключі від квартири залишили матері Павла про всяк непередбачуваний випадок. А самі поїхали знов за кордон. У те саме місце, де все знайоме і звичне.

І ще п’ять років. Ціни зростають. П’ять довгих тяжких років. І нарешті повернення додому.

До Матері Павла одразу поїхали. Квартира п’ять років порожня стояла. Відразу їхати туди не було сенсу. Та й із ремонтом тягнути не варто.

А Наталя Петрівна погодилася прийняти сина із сім’єю. Жила вона одна.

Переночували, а вранці Павло дізнався про надзвичайну новину, що їхати їм нікуди. У їхній квартирі мешкає сестра Павла.

Наталя Петрівна пустила, щоб житло не пустувало, а діти Лариси не бігали в неї під ногами та не кричали з ранку до ночі.

***

– Чоловічості в мені, мамо, на п’ятьох вистачить. Але тут така справа, почуття справедливості ще прокинулося!

– Це добре, що ти про справедливість заговорив, – усміхнулася Наталя Петрівна. – Справедливо буде, якщо ти квартиру Ларисі віддаси, а ви собі ще купите!

– І знову ти за своє! – Павло усміхнувся. – Я вже квартиру купив! А що це означає? А означає це те, що я маю жити зі своєю родиною у своїй квартирі. Але широта твоєї душі, мамо, віддала мою квартиру Ларисі та її дітям.

– Так, душа в мене чиста! – підтвердила Наталя Петрівна.

– Про душу потім! – Павло підняв палець. – А факт у тому, що я, Марина та наш син Діма мають жити в окремій квартирі! З усього у нас лише два варіанти!

– Ось ви купуєте квартиру і там живете! – радісно промовила Наталя Петрівна.

– Відповідь неправильна, – погрозив Павло піднятим пальцем. – Перший варіант – ти дзвониш Ларисі та пропонуєш їй звільнити мою квартиру! А якщо в тебе, мамо, така широка душа, то можеш пустити їх до себе!

– Відразу – ні, – сказала Наталя Петрівна, щоправда, перестала посміхатися.

– І другий варіант! – Павло зробив невелику паузу. – Ти збираєш свої речі та переїжджаєш у мою квартиру до Лариси, а ми з Мариною та Дімою залишаємося тут. Потім ти пишеш на мене дарчу, а я, відповідно, пишу дарчу або на тебе, або на Ларису. Це ви вже між собою вирішуйте!

– Ось ще! Нікуди я не поїду! Я сама хочу жити! У Лариски діти, вони кричать увесь час! А мені спокій потрібний і тиша! – обурено заговорила Наталя Петрівна. – І чоловік її мені не подобається! Я взагалі його побоююсь!

– Мамо, інших варіантів немає, – посміхнувся Павло. – Це з урахуванням твоєї доброти, з якою ти розпорядилася чужим майном! А якщо з добротою зав’язати, то дзвони до Лариси та скажи, щоб з’їжджала сама! Ну, чи я поліцію викличу і їх звідти виведуть!

Наталя Петрівна відкрила рота, щоб щось заперечити, але Павло її випередив:

– І не треба тут робити із себе добру і справедливу! За чужий рахунок ні добро, ні справедливість не робиться! Дзвони Ларисі!

Наталя Петрівна з пів години ще понервувала, а потім таки зателефонувала доньці. А Лариса сказала, що більше їй жити нема де, тож з’їжджати вона не буде.

Павло не став влаштовувати другий раунд із сестрою і просто викликав поліцію.

Тепер Лариса живе у мами з трьома дітьми та чоловіком. А мати кожен день волає до совісті сина.. Але всьому є межа. Син просто припинив спілкуватися зі своїми родичами, та заблокував їх.

КІНЕЦЬ.