– Бабусю, привіт! Спиш знову, чи що?

Артем із шумом увалився в тиху затишну квартиру Катерини Миколаївни, заносячи з собою морозну свіжість.

Молодий, сильний, міцний красень правнук, був гордістю Катерини Миколаївни. Виняньчила вона його з пелюшок, повністю взявши на себе всі турботи про немовля, надавши його батькам можливість спокійно працювати та заробляти.

Вона і матір його, свою онучку Ларису, яка рано залишилася без батьків, виховувала з ранніх років. І старшу правнучку, Кіру, підіймати допомагала.

Але найбільше прикипіла до Артема. Уже такий тямущий, та гарний хлопчина! Такий лагідний та веселий!

Вона не спала, сиділа біля вікна, спостерігаючи за тим, що діється на вулиці. Молоді матусі гуляли з візками, дітлахи бавилися в снігу, нові мешканці вивантажували біля під’їзду свої пожитки…

– Давненько не був, – вона насилу підвелася назустріч улюбленому правнукові.

– Ходімо, чайком напою.

– Давай, замерз, – він потер змерзлі руки.

– У мене завжди тобі припасено, цукерки твої улюблені, згущене молоко. Може, кашу манну?

– Ну ти що, ба?

– Полюбляв її, як маленьким був. По три рази на день хотів манку їсти.

– Не пам’ятаю такого, – реготав Артем.

Але було помітно, що прийшов він не просто відвідати стареньку. Виглядав стурбовано, дивився напружено, навіть оцінювально.

Катерина Миколаївна, хоч і було їй уже майже дев’яносто, ясність розуму досі не втрачала.

– Розповідай, чи все гаразд? Бачу, сказати щось хочеш. Мати здорова? Не дзвонить чому?

– Нормально все, – сьорбнув чай ​​Артем, – працює просто багато. Скажу, щоб дзвонила.

– У самого як? Одружуватися плануєш? Вже не хлопчик, настав час. Переживаю за тебе.

– Одружуся, колись. Куди поспішати?

Він помовчав, жуючи цукерки, та збираючись із думками. Вона терпляче чекала, але не втрималася, і першою запитала:

– Грошей, мабуть, просити хочеш?

– Чому ти так вирішила?

– Відчуваю. Мабуть, не чайком погрітися зайшов.

– Треба, бабусю, дуже. Знаю, у тебе є, лежать без діла.

– А багато?

– Багато. Сама порахуй. Квартиру нам із тобою купувати треба. Цю, знаю, ти на матір переписала давно. А вона сестрі віддати її думає. Кіра заміж зібралася.

– Мене куди тепер? – захвилювалась Катерина Миколаївна.

– Мати хоче, щоб ти жила з ними. Вони з тобою, тобто. Кірка на все погоджується, але мені по секрету сказала, вигадає щось, щоб тебе позбутися.

– Що? Що вигадає? – тремтячим голосом запитала старенька. – Це як? Та я…

Вона потяглася тремтячими пальцями до свого старого кнопкового телефону, але Артем зупинив:

– Вона не зізнається, скаже, що я вигадую. А я просто попередити хочу. Адже я що пропоную. Якщо ця квартира матері належить, вона з нею може робити, що захоче.

– Тож не треба скандалити, чекати, доки гнати почне, а використати твої гроші та мої накопичення, і купити нам квартиру.

– Я теж із батьками жити не хочу. Дістали. Трохи кредит взяти можливо доведеться. Бо ти все своє здоров’я на сварки витратиш, і того… А гроші залишаться. Та ж Кіра їх у тебе і забере.

– Щось в голові запаморочилося… Не розумію, поміркувати треба. Погано говориш.

Її обличчя стало безпорадним, губи тремтіли, вона мало не плакала.

– Погано буде, якщо не встигнемо гроші прилаштувати. Кірка заїде, наведе тут свої порядки. І пенсійну картку твою забере, сама розпоряджатиметься.

Артем підвівся, пішов до виходу.

– Ти подумай, я не кваплю. Просто шкода тебе. Ти мене няньчила, більше, ніж мати зі мною була, не можу дивитися, як тебе зі світу зживатимуть.

Цього ж вечора Катерина Миколаївна зателефонувала Артему, і погодилася на його пропозицію.

– Я ж з Ларисою поговорила, все вона підтвердила. Хоче Кіру з чоловіком до мене підселити. Забери мене, онучок, від цієї… Бери гроші, все віддам, купи мені квартиру. Боюся із нею залишатися. Тільки на тебе вся надія.

Артем одразу примчав. Цілий вечір витягували купюри з усіх схованок – з-під шаф, з дивана, з крісла, з дірок у підлозі.

– Нічого не забула? Згадуй, бабусю, ще може куди сховала?

– Ні, це все. Порахуй, скільки там? Ще дідові тут, він довго накопичував.

– Мільйон триста двадцять, – він склав купки в пакет, зав’язав вузлом, і засунув у рюкзак.

– Чи вистачить на квартиру?

– Ні, звичайно. Свої додам, тоді може вистачить. Завтра займуся пошуками. Не кажи тільки матері та сестрі. А то почнуть права качати, свою частку вимагати, мало що їм вигадається.

– Що я, не розумію, чи що? Не скажу нізащо.

Він пішов разом із грошима, а Катерина Миколаївна залишилася чекати.

Минуло кілька днів. Вона, обійнявши телефон, не відходила від вікна, виглядаючи онука з гарною новиною. Декілька разів намагалася марно до нього додзвонитися. Зрештою, він відповів.

– Ба, ти чого надзвонюєш? Я був зайнятий по роботі. Сталося що?

– Так хотіла дізнатися, – жалібно прошепотіла вона, – як у тебе справи.

– Нормально все, не хвилюйся. Незабаром прийду. Зараз нема коли, бувай, до зв’язку.

Вона трохи заспокоїлася. Але наступного дня знову зателефонувала:

– Ти мені розкажи, як в тебе все просувається, а то я хвилююсь, Артем.

– Може тобі ліки які треба? Заспокійливі? Не накручуй себе. Поспи, подивися телевізор, прогуляйся, геть погода яка. Незабаром прийду.

Минув ще тиждень, але Артем, зайнятий своїми справами, ніяк не міг добігти до бабусі. Натомість прийшла Лариса, обговорити майбутнє весілля Кіри, та всі питання з квартирою.

Поговоривши з бабусею, Лариса зателефонувала синові:
– Ти навіщо в бабусі гроші взяв? Що задумав? Не порадився, чому мені нічого не сказав?

– Які гроші?

– Які? Мільйон триста двадцять!

– Я? У бабусі? Ви що там, зовсім очманіли? Який ще мільйон?

– Вона каже, тобі віддала всі свої накопичення, – Лариса подивилася із сумнівом на бабусю, не розуміючи, кому тепер вірити.

– Слухай більше, вона багато чого наговорить. Наснилося, мабуть. Звідки в неї стільки? Ти сама віриш, що вона мені віддала б?

– Не знаю, так каже. Накопичення в неї були. Якщо ти не брав, то хто?

– Звідки я знаю? Засунула кудись і забула. Шукайте там, якщо мають бути. Мені ніколи.

Лариса обнишпорила всю квартиру, але не знайшовши нічого, знову зателефонувала синові:
– Ану, терміново приїжджай.

Вони чекали його до вечора. Він приїхав під мухою.

– Сядь! – вказала на стілець Лариса, насилу стримуючись, щоб не закричати. – Розповідай.

– Що розповідати? – Він не зрозуміло чого хихотів.

– Навіщо виманив гроші у бабусі? Куди сховав?

– Вона сама мені дала. Що я, відмовлятися буду? Дають – бери, б’ють – біжи.

– Ах, значить, узяв, таки! А чого брехав, що не брав? Сподівався, що повірю, ніби вона з розуму вижила? Навіщо наговорив їй про Кіру? Мізками рушив, чи що? Совісті зовсім немає?

– Що з ним говорити? Хай проспиться. Лика не в’яже. – Катерина Миколаївна дбайливо поклала Артема на ліжко, подушку поправила.

– Що ти з ним все няньчишся? Його за ґрати треба за пограбування та шахрайство. Як дала б, – Лариса замахнулася на сплячого сина, але лише кулаком погрозила, і вийшла зі спальні.

– Не гарячкуй, спокійно треба. Може, не все витратив. Дізнатися, навіщо брав. Раптом йому загрожували? Он що розповідають, пристрасті які. Дідько з ними, з грошима цими, аби всі живі-здорові були.

Але прокинувшись вранці, Артем знову почав заперечувати.
– Шукайте краще, я нічого не брав.

– В очі дивиться, і бреше, – дивувалася бабуся. – Артеме, ти зізнайся, навіщо гроші були тобі потрібні? Боргів багато накопичив? Я не гніваюсь, скажи тільки правду.

– Зате я гніваюсь! У сказі просто! Негайно гроші поверни. Як тільки совісті вистачило на це! – обурилася Лариса.

– А скільки я можу копійки рахувати? Їй навіщо гроші? Лежать, на трухлявіння перетворюються. А в мене життя повз минає, молодість.

– У всіх батьки круті, всі при грошах, один я жебрак. Запитуєте про одруження, а як одружуватися, якщо на ресторан грошей немає, щоб дівчинку зводити. На квіти, й то ні.

– Нічого собі, заявочки. Шукай роботу собі із зарплатою по своїх запитах. Добами байдики б’єш, працювати до пуття не хочеш, ще й бабусю грабувати пішов. Як совісті вистачає? Я просто повірити не можу, що виростили такого… Слів немає! Докотився!

Катерина Миколаївна сиділа у кріслі, сумно опустивши голову.

– Бабусю, погано тобі? – схаменулась Лариса, – тиск? Пігулку дати?

– Я думала… Повірила… стара… – вона розвела руками, й тихо заплакала.

– Що накоїв! – зиркнула Лариса на сина, вимірюючи тиск бабусі, – швидку викликай! Якщо вона через тебе зараз богу душу віддасть, з дому вижену, і спадщини позбавлю. Нічого не отримаєш!

Катерина Миколаївна в лікарні видужала. Лариса відвідувала її щодня. Привела з собою й Артема.

– Бабуль, я все поверну, поступово. Роботу знайду, і поверну. Одужуй.

– Не треба, Артеме, не надривайся. Навіщо мені? Пенсія є, вистачає. Не голодую. Я, все одно для вас накопичувала.

– Нехай все до копійки повертає, – суворо наказала Лариса. – Я простежу. А Кіра з чоловіком винайматимуть житло. Ми вже так вирішили.

– Не будемо тебе напружувати, живи спокійно, доки ходиш. Потрібна буде допомога, тоді думатимемо.

Ця новина втішила більше, ніж гроші. Бабуся розпливлася у щасливій посмішці:

– Дякую, любі, дякую, хороші мої! – І сльози радості покотилися сухими зморщеними щоками старенької.

КІНЕЦЬ.